Натовп був настроєний святково. Всі щось радісно гомоніли, раз у раз вигукуючи: "Слава!"
— О! Дивись! Ондо київський полковник Силуян Мужиловський. Його Хмельницький потім пошле послом у Москву домовлятися про возз'єднання з російським народом,— злегка підштовхнув мене Чак.
Та я не встиг роздивитися київського полковника Силуяна Мужиловського.
Тимоха Сміян, який стояв поруч зі мною, раптом стиха охнув і схопився рукою за бік. Я обернувсь і встиг помітити хижі розкосі очиці Шайтана-аги, що, метнувшися, з тик у натовпі.
— Ой!
Крізь пальці Сміянової руки, яку він притис до боку, точилася кров.
— Ой, Чак! Дивіться!. Ой!-розпачливо скрикнув я.
— Тихо! Цитьте! Не псуйте киянам свята. Його вже не впіймаєш. Допоможіть мені краще вибратися звідси. Щоб я не наробив клопоту людям. Тимоха усміхнувся побілілими губами.
Ми підхопили його з двох боків.
Але, якби не напруження останніх сил козака Тимохи, не знаю, чи вибралися б ми з натовпу. По-моєму, не ми його, а вій іще нас підтримував.
Лишаючи на снігу кривавий слід, ледве дотягли ми його до софіївського муру.
Обіпершись спиною на мур, Тимоха опустився на землю.
— Ну от... Усе... Дістав-таки мене бусурман Шайтан... Але сміх-трави все одно не матиме...— Тимоха важко зітхнув.
— Давайте ми вас перев'яжемо, давайте,— схилився над ним Чак.
— Ні... це вже ні до чого... Пізно... Умирати треба теж достойно... по-козацькому, без метушні... Прийшла безноса, треба зустріти її гостинно, з усмішкою... "Здрастуйте, свахо!.."-через силу усміхнувся, обвів нас довгим поглядом. І раптом в очах його майнув подив.— Че... Чекайте, а ви з майбутнього... для чого? Чи не за сміх-травою?
Ми з Чаком одвели очі.
— Ех, як же це я... Слухайте... Є стара родинна легенда... Був колись скоморох Терешко Губа. Тут... у Києві... давно... один із сімдесяти, яких-их...— Тимоха раптом різко вдихнув повітря і, опускаючи на груди голову, повільно-повільно видихнув. То був останній його подих. Очі його закрилися. Назавжди.
Вражений, я розгублено подивився на Чака. Чак одвернувся, закусивши губу.
Несподівано бухнуло раз, другий... Потім запахкало часто й безладно. То кияни салютували Хмельницькому з гармат, з пістолетів, з рушниць...
І ці постріли, і дзвони злилися для мене в один якийсь незбагненний звук. Цей звук якось непомітно перетворився на гуркіт мотора.
...Над площею Богдана Хмельницького низько летів вертоліт. Чак дивився на мене стомленими, страдницькими очима.
-— Такий козак був...— прошепотів я.
Я не міг отямитись від щойно пережитого.
— Ну, ходімо,..— Чак підвівся.— Я подзвоню тобі. Не знаю коли... завтра, післязавтра... Як себе почуватиму.
— Гаразд,— сказав я.
РОЗДІЛ XVІ
Степанян! .. Екскурсія до Софії. Я даремно відмовляюся.
Подорож до Григорія Савича. Таємниця ще не розгадана.
Сурен сьогодні так сяяв, що в класі, здається, стало світліше. Вчора й позавчора зйомки пройшли успішно, режисер похвалив Сурена, хоча кожен маленький епізод знімали по п'ять-шість разів, тобто робили п'ять-шість дублів, як це називається в кіно.
Всі знову обступили парту Сурена, а він роз повідав, вимахуючи правою рукою, і показував, як воно було на зйомках. Усе в нього виходило дуже здорово й комічно. Він таки був справжній артист. Недарма його взяли зніматися в кіно. Недарма. Я дивився на нього з ніжністю. І він, значить, Муха!
Мушечка! Суренчик мій дорогий!
Несподівано він обернувся до мене, плеснув по плечу і сказав:
— О! Степанян! Слухай! Там на зйомках був один актор, ну, точно на тебе схожий. Ну, викапаний ти! Тільки вусики приклеїти і все. От молоток! Грав — потрясаюче... Слухай, ти не образився, що я тебе Степаняном назвав? Розумієш, у Єревані в мене, є друг Степанян. А ти Степан. Майже, розумієш, тезки. Можна, поки я в Києві, я тебе Степаняном зватиму? Мені буде приємно, розумієш. І там у мене друг Степанян. І тут у мене друг Степанян. Можна?
Уся кров кинулася мені в обличчя. І щоки спалахнули вогнем. Від нежданої радості. Степанян!
Авжеж, авжеж, називай мене Степаняном! Це ж здорово! .. Це ж не Муха. Це ж — Степанян! Будь ласка! Називай! І ще — він сказав на мене "друг". При всіх!
Я нічого не сказав. Я не міг нічого сказати. Я тільки мовчки хитнув головою.
— А в сусідньому павільйоні знімають фільм про древній Київ, про Ярослава Мудрого. Ух, здорово! Такі воїни, з мечами...
Сурен хотів показати, які древньоруські воїни, виставив уперед руку, насупив брови, але, маленький, довгоносий, він, звичайно, аж ніяк не нагадував древньоруського воїна. Він був такий кумедний, що всі засміялися. , — О! — почувся урочистий голос Ліни Митрофанівни.— А в нас сьогодні якраз екскурсія у Софійський державний заповідник.
Ми так захопилися Суреном, що й не помітили, як вона зайшла до класу.
— Останнього уроку не буде. Тіна Гаврилівна захворіла. Замість уроку історії поїдемо на екскурсію до Софії. Шефи дають автобус. Отже, все буде зручно й швидко. — Ура-а! — вигукнув Ігор Дмитруха. — Ура-а! — підхопив увесь клас. Ну, звісно ж, екскурсія цікавіша за урок.
А да великій перерві Ігор Дмитруха, вибігаючи з класу, раптом на хвилину затримався, обернувся до мене й гукнув:
— Степанян! Що ти там вовтузишся, як... Як не знаю хто! Ану гайда з нами! Звати його ще треба. Туся подивилася на мене —й усміхнулась. Я почервонів. Уперте Ігор мене назвав не Мухою...
Чи описувати вам Софію Київську? По-перше, описати її словами неможливо. Це відомий на весь світ пам'ятник архітектури, побудований Ярославом Мудрим на початку XІ століття (ну, не самим, звісно, Ярославом, а тисячами талановитих давньоруських майстрів-умільців, але так уже заведено казати: "Петербург побудований Петром Першим", "Москва заснована Юрієм Долгоруким", —який, до речі, похований у Києві в церкві Спаса на Берестові. "Софія побудована Ярославом Мудрим...").
І перше, куди везуть туристів з усього світу, — це, звичайно, Софія. . По-друге, немає, мабуть, людини, яка, приїхавши хоча б на два дні до Києва, не побувала у Софії. Отже, або ви вже були там, —або скоро будете. І самі побачите. А краще один раз побачити, ніж сто разів почути. "Бо те, що ти бачив, ти таки бачив, а те, чого ти не бачив, таки не бачив", — каже мій дід Грицько.
Коли ти заходиш у Софійський собор, то одразу ж розкриваєш рота. І так з розкритим ротом і ходиш увесь час. Єдине, що ти можеш говорити, — це "о! ". Величезна мозаїка Вседержителя високо-високо у центрі купола над головою.
— О! Марія-Оранта.
— О! Архангели.
— О! Апостол Павло.
— О! Саркофаг Ярослава Мудрого.
— O!
Ми слухаємо пояснення екскурсовода про будівництво собору, про бібліотеку Ярослава Мудрого, яка, може, десь тут близько закопана в землю, але досі не знайдена, про присягу в соборі киян на вірність братньому російському народові після Переяславської ради, про молебень Петра Першого на честь перемоги над шведами у битві під Полтавою, про багато-багато іншого і вже й не "окаємо", а тільки мовчки крутимо головами, роздивляючись. Навіть Ігор Дмитруха, такий завжди швидкий на репліки під час екскурсій, мовчить як води в рот набрав.
Піднімаємося чавунними слизькими, вичовганими мільйонами ніг сходами південної башти. — Відома фреска одинадцятого століття "Музиканта і скоморохи", — каже екскурсовод. У мене стискається серце.
Я дивлюсь на облуплену, бліду фреску, на якій намальовані якісь музиканти з дудками, танцюристи і акробати (вони, певно, і є скоморохи), і у вухах моїх звучить голос умираючого Тимохи Сміяна: "Слухайте... Був колись скоморох Терешко Губа... тут... у Києві... давно... один із сімдесяти..."
Ми ще довго ходили по собору, але я вже весь час думав про тих скоморохів, про Тимоху Сміяна, про весел-зілля і не міг заспокоїтися. Що хотів сказати запорожець Тимоха перед смертю? Чи знав він секрет весел-зілля? Чи хотів передати його нам і не встиг? Чи, навпаки, не хотів? Чого він згадав про скомороха Терешка Губу, який давно жив тут, у Києві? І коли це давно? В якому хоча б сторіччі? І що означає "один із сімдесяти, яких..."?
Скільки запитань — і всі без відповідей. Я і вчора увечері про це думав, і сьогодні вранці. Тільки Сурен розрадив мене трохи, переключив мою увагу і та екскурсія.
А це — знову... І треба ж! Фреска одинадцятого сторіччя про скоморохів. Наче спеціально. А втім, у Києві навіть річечка була Скоморох. Ліва притока Либеді. Мені про неї Чак говорив. Вона текла десь з Лук'янівки, перетинала вулиці Річну, Павлівську і біля Златоустівської вливалася в Либідь. Тепер вона тече під землею. Скоморох Терешко Губа... Коли ж він жив?
Я і дома продовжував думати про це. І нічого мені в голову не лізло, ніякі уроки. Хоча сьогодні й субота і уроки можна б І не виконувати. Але я хотів їх усе-таки виконати. А що, як подзвонить Чак?
Я вже звик, що зустрічаюсь з ним тільки після того, як виконаю уроки. Тоді мені спокійно на серці і я можу мандрувати скільки завгодно і куди завгодно, хоч у кам'яний вік.
Я сидів і, виявляючи всю силу волі, на яку тільки був здатний, учився.
Я ще не звик до телефону, і кожний дзвінок примушував мене здригатися. І коли телефон задзвонив, мені аж дух перехопило. — Алло!
(Продовження на наступній сторінці)