— Тс-с-с! — він знову озирнувся.— Таємниця! Потім узнаєш. Зробиш вигляд, ніби йдеш додому, а сам — на спортмайданчик. Тільки щоб ніхто не бачив. Особливо дівчата. Ясно? — Ясно.
Толком я, звичайно, нічого не уяснив. Хіба — що Сурен збирає для чогось хлопців, та й то, видно, не всіх, і що в число вибраних потрапив і я. Серце моє радісно затріпотіло в грудях. І одразу ж стиснулося. Завтра він їде. Як жаль, що він їде. Я вже так звик до нього. Завдяки лому мене перестали дражнити...
Два останніх уроки я був неуважний. Я сидів і раз у раз скоса позирав на Сурена. Інколи він перехоплював мій погляд і ледь усміхався мені. І я ледь помітно усміхався йому. Що він задумав? Що? А втім, байдуже.
Що б він не задумав, я радий, що буду сьогодні з ним, у цей його останній день перед від'їздом. Завтра, може, я його вже й не побачу. Він, мабуть, збиратиметься. Я знаю, що це за день, коли від'їжджаєш. Я добре пам'ятаю: "Ой, не забудь те! ", "Ой, а де поділося це?", "А ти куди поклав отего?", "Та не крутись під ногами, а роби те, що я тобі загадала! " З Василем і Андрійком я в останній день навіть і поговорити не зміг.
"Ех, Сурен, Сурен, дорогий Сурен Григорян! І нічого ж ти, нічого не знаєш про мої дивовижні мандрівки з таємничим дідусем Чаком! Якби знав, ти б з іще більшим, я певен, інтересом поставився до мене. Ти ж любиш усе незвичайне. Та й сам же ти такий незвичайний! Але навряд, навряд, щоб дізнався ти колись про мою таємницю. Та й ніхто, мабуть, не дізнається ніколи..." І так мені стало тоскно від цієї думки! І так захотілося хоч на одну хвилинку побачити Чака...
Коли продзвенів дзвоник з останнього уроку, я почав нишпорити у портфелі, щось у ньому перекладаючи, виймаючи й засовуючи назад. Я хотів, щоб усі розійшлися і, головне, щоб пішла Туся. Щоб я міг спокійно, не привертаючи нічиєї уваги, побігти на спортмайданчик. Але Туся, як на зло, теж вовтузилася з портфелем і не йшла. Нарешті клас спорожнів, лишилися тільки ми вдвох.
Тоді Туся раптом повернулася до мене і, дивлячись мені просто у вічі, спитала: — Ви що — кудись збираєтесь? І так вона це спитала... — Хто? Що? Куди? — зовсім розгубився я.
— Ех, ти! .. Конспіратор! А я думала, що ти... мені...— Вона враз почервоніла, рвучко підхопилася й вибігла з класу. Кров ударила мені в голову. Що вона хотіла сказати? "... Ти... мені..." Про що це вона? Солодкий сором огорнув меле. Кілька секунд я не міг зрушити з місця. Я відчув себе зрадником перед нею.
Але що я міг зробити?.. Сурен же сказав: "Щоб ніхто не бачив, особливо дівчата..." Хіба я винен?
На спортмайданчику під одним з баскетбольних щитів стояли Сурен, Ігор Дмитруха, Льоня Монькін, Спасокукоцький і Кукуєвицький.
— Де ти застряв? От іще! Чекати його треба! — буркнув Монькін. — Ну, добре, ходімо! — сказав Сурен і рішуче рвонув уперед. Ми вийшли з шкільного двору і попрямували в бік Печерського мосту. — А куди ми йдемо? — спитав Монькін.
— Ага! — сказав Спасокукоцький. — Да-да! — підхопив Кукуєвицький. Сурен не відповів. — Багато знатимете — швидко постарієте! — сказав Ігор Дмитруха, але видно було, що й він не знає, куди ми йдемо. Сурен, загадково усміхаючись, мовчав. Звичайно, якби то був не Сурен, який завтра повертається у Вірменію, ніхто б, мабуть, так не йшов, навмання, наосліп, хтозна-куди, слухняно, мов отара овець. Але то був Сурен.
І ми йшли, нічого більше не питаючи, тільки зрідка перезиваючись і знизуючи подеколи плечима.
Ми добралися так пішки до Печерського мосту (хоча можна була й доїхати тролейбусом), але Сурен ішов, і ми йшли за ним. Біля Печерського мосту ми сіли на тридцятий трамвай. — У мене талони, всіх везу! — підняв догори руку Сурен і, не давши нам опам'ятатися, пробив талони. І тут Монькін раптом зашипів: — Ой! Дивіться, дивіться!
Ми глянули — на передній площадці, біля дверей вагоновода, стояла Туся Мороз. Сідаючи у трамвай з середньої площадки, ми навіть не помітили, що вона сіла з передньої.
— Це оцей, оцей-о...— Монькін показав очима на мене, видно, не наважуючись назвати мене Мухою, але й не бажаючи називати Степаняном, "хвоста" за собою привів! Даму серця! Точно! Я відчув, що почервонів. Спокуха! — цикнув на нього Ігор (видно було, що пащекування Монькіна його дратує). Сурен, Спасокукоцький і Кукуєвицький промовчали.
"Невже вона йшла за нами слідом? — з хвилюванням думав я.— Як я не помітив її? Чого вона йшла? Нащо?"
Коли трамвай зупинився біля станції метро. "Арсенальна", Сурен сказав: — Виходимо!
І ми висипали з трамвая. Висипали і спинилися всі, як по команді, обернувшись в бік передніх дверей. Туся вийшла з трамвая і теж спинилася.
Вона стояла, обома руками тримаючи перед собою портфель, і розгублено усміхалася нам. Мені було так жаль її, що аж у горлі щипало.
Сурен кинув на мене блискавичний погляд і враз рішуче підійшов до Тусі.
— Туся-джан! Гайда з нами! — А... а куди? — тихо спитала вона й зашарілася.
— Вах-вах! — скинув догори руку Сурен. — Які всі нетерплячі! Всі хочуть одразу знати куди! Почекай трохи і будеш знати. Гаразд! ..
Коли міг зайшли всередину станції метро, Сурен різко спинився, вийняв з кишені кілька п'ятаків і перший вручив Тусі: — На! — Ой! Що ти! Не треба. В мене е.
— Слухай! Хто вас веде? Я веду! Без розмов мені! — категорично сказав він, і Туся змушена була взяти п'ятак. І ми всі теж узяли. Видно, він усе продумав зарані. Він був артист; Він знімався в кіно, заробляв гроші. Йому хотілося, як то кажуть, бути широкою натурою. "А-а! — раптом догадався я. Він веде нас на кіностудію". Ми спускалися довгим ескалатором. Туся стояла переді мною, нижче на один східчик.
Я дивився на її тоненьку шийку з двома смішними виткими кучерями (зачіска в неї була коротка, майже хлоп'яча) і страшенне боявся, щоб хтось із хлопців щось їй не сказав. Але ніхто не сказав нічого.
У таємниче урочистому мовчанні ми з'їхали вниз і сіли в поїзд.
Раз наш Сурен вирішив мовчати, мовчали, й ми. .Ну, що ж, він завтра їде, йому так хочеться, треба догодити.
Але нащо він робить з цього секрет? Ну, сказав би зразу — хоче повезти нас на кіностудію, показати... Хіба було б менш цікаво?..
— Увага! — підняв руку догори Сурен.— Приготуватися! На Хрещатику виходимо! — Як?! А ти не помиляєшся? — здивовано спитав Ігор Дмитруха. Хіба нам не до "Більшовика"? Кіностудія ж по-моєму... "О! Значить, Дмитруха теж догадався..."
— Ні! — відрубав Сурен.— На кіностудію завтра. А зараз — на Оболонь. Тю-у! — розчаровано протягнув Монькін. Сурен, мовби й не чув того.
Дмитруха мовчки знизав плечима. Ми перезирнулися й теж знизали плечима.
Ми вийшли на Хрещатику, пройшли через перехід, спустилися по ескалатору і знову сіли в поїзд. Поштова площа. Червона площа. Тараса Шевченка. Петрівка.
Проспект Корнійчука. Оболонь...
Яке все-таки диво оте київське метро! .. Я вже не кажу про красу підземних палаців-станцій, про чарівні сходи-ескалатора... Швидкість! Головне — швидкість.
Якихось десять-п'ятнаддять хвилин — із Печорська ми вже на Оболоні, за десятки кілометрів.
Колись якому-небудь козакові Івану Пушкаренку або Лук'яну Хордизі навіть на найбаскішому коні скакати було цей шмат години півтори, якщо не дві, а волами тягтися — то й усі чотири. А ми на метро — за десять хвилин. Казка! Вийшли ми з метро. І одразу голови вгору позадирали.
Просто біля входу стримить у" небо височенний двадцятиповерховий дивовижний будинок — круглий, наче вежа, згори донизу весь невеликими круглими балкончиками обліплений. Окремо вікон, як у інших будинках, просто й нема, самі тільки балкончики з дверима скляними. Ці-ка-вий будинок!
Не лише я, а й ніхто з наших на Оболоні, здається, ще не був. Бо всі як один зачудовано позакидали голови на той будинок.
Поряд з цим будинком здоровенний Універсам, схожий на чудернацький корабель з кількома палубами. І цю схожість ще більше підкреслює величезний біля нього фонтан з нагромадженими одна на одну брилами граніту. А за фонтаном — клумби, клумби, клумби — десятків зо два заквітчаних усіма, здається, що є в природі, квітами клумб.
За круглим будинком, далеко на обрії, ліворуч на сонці виграють золоті бані Софії, праворуч проштрикує небо телевізійна вишка. То там старий Київ сховався.
А навпроти, через дорогу, наче починається нове місто, випливаючи з-за Дніпра трьома білими хмарочосами, мов велетенськими вітрилами.
— Ну, от що, хлопці, — Сурен на мить затнувся, глянув на Тусю і додав: — І дівчата! .. Можете мене лаяти. Можете мене бити. Можете мене проклинати. Але я веду вас на будівництво, де працюють мої батьки... Ми перезирнулись.
Я глянув на Монькіна. В нього вже крутилося на язику "тю", але він не наважився його вимовити.
— Ой! Це ж дуже цікаво! Я ще ніколи не була на будівництві близько...сказала Туся і почервоніла. — І я! — сказав я й відчув, що теж почервонів.
— Правильної — якось не дуже впевнено кивнув Дмитруха. Спасокукецький і Кукуєвицький ще раз перезирнулися й кивнули мовчки.
Всіх нас охопило почуття отієї незручності, коли і правду казати не хочеться, і брехати важко.
(Продовження на наступній сторінці)