— Розумієте, — Сурен опустив очі й почав колупати носком черевика землю. — Розумієте, ми завтра вже їдемо. А бригади батьків давно просили, щоб я прийшов. А... то зйомки були, то школа, то взагалі...— Він раптом у відчаї скинув догори руку.— Вах! .. Вони хочуть, — каже тато, — щоб я... щоб я їм розказав про свою творчість... Уявляєте? Що я — Джигарханян, чи що? Вони мене Джигарханяном називають. Ну як я піду? Як? — він плаксиво скривився. І хоч це виглядало в нього дуже смішно, ніхто з нас навіть не усміхнувся.
Ми раптом усі зрозуміли його. Ми зрозуміли, що він просто соромиться йти до незнайомих дорослих людей сам на оглядини в якості "кінозірки" і тому запросив нас. Що, незважаючи на всю свою, здавалося б, жвавість і жевжикуватість, він сором'язливий, як усі нормальні порядні люди.
— А далі відкладати вже нікуди, сьогодні останній день... Але я сказав татові, що сам я не піду. Лише з... з друзями. "Тільки ж не здумай привести увесь клас, — попередив тато.— Це все-таки будівництво. Техніка безпеки вимагає, щоб взагалі..." Тому я й... особливо дівчат... Техніка безпеки...Він винувато глянув па Тусю, потім обвів поглядом усіх нас: — Ви мене зневажаєте, так?
— Та ти що! — подолавши нарешті заціпеніння, вигукнув Ігор Дмитруха.
— Давай веди нас швидше! Чого це ми стоїмо? — закричав я, вимахуючи руками.— Давай! Чого ти! Ну! Давай!
Може, я метушився більше, ніж треба, але мені так хотілося негайно щось зробити для нього, підтримати його... Я був такий вдячний йому, що він мене запросив. І ще потім запросив Тусю. — Ходімо! — рішуче сказав Ігор. І ми рушили.
Сурен майже біг підстрибом попереду, весь час озираючись і усміхаючись до нас.
За універсамом розпросторився великий, порослий травою і помережаний стежками пустир. А за ним починався широченний проспект з красенями-будинками обабіч.
— Це десь отут, зовсім близько. Мені ось тато план намалював, — Сурен крутив на всі боки головою, зазираючи у папірець.— О! Он воно! Точно!
Попереду, обнесений дерев'яним парканом, височів величезний, з багатьма під'їздами, майже на весь квартал, будинок. Частина його вже була зведена, навіть вікна засклені. Частина лише зводилася, Два підйомних крани гігантськими залізними лелеками заклопотано схилялися над тією незведеною частиною.
Ми проминули дитячий майданчик з дерев'яними, під старовинні зруби, вежами, по яких з галасом дряпалася малеча. Навколо майданчика росли маленькі, видно, зовсім недавно посаджені топольки. "Тополині дошкільнята, — подумав я.— Як ота малеча на майданчику. Скільки-то часу мине, поки вони стануть дорослими тополями?! Я вже й жонатий тоді, може, буду". Глянув мимохіть на Тусю й усміхнувся: от якби почула мої думки! .. Ми підійшли до будівництва.
Мабуть, можна було йти й крізь ворота (раз, так би мовити, офіційно запрошували), але Сурен знайшов у паркані дірку, і ми по черзі пролізли крізь оту дірку на будівельну площадку. Як і на всіх будівельних площадках, на ній було безліч різних будівельних матеріалів. Там дошки, там бочки з вапном, з крейдою, з фарбою, там труби, там купи піску, гравію, там паперові мішки з смолою, там якесь залізяччя... Неподалік від підйомних кранів лежали величезні бетонні панелі — з двома вікнами, з вікном і балконними дверима, зовсім глухі, без нічого.
Будинок був панельний. Навіть та, збудована, частина виглядала ще не дуже привабливо — панелі були брудно-сірі, різного відтінку, шви між ними кострубато, нерівно чорніли. І лише під'їзди збудованої частини були гарненько обкладені різноколірною плиткою. По тому можна було уявити, що й весь будинок стане, колись дуже гарний, як ті, що вишикувались поряд з ним і навпроти.
— Значить, так! Увага! — підняв руку догори Сурен.— Триматися разом. Не розбігатись. Я відповідаю за вас головою. Туди, де крани, й близько не підходити. Техніка безпеки. Нам...— він знову зазирнув у папірець, — осюди, в п'ятий під'їзд. Дев'ятий поверх. Спотикаючись, ми рушили до п'ятого під'їзду.
Так сталося, що по дорозі нам ніхто з будівельників не трапився і нікому нічого не довелося пояснювати. Без пригод зайшли ми у під'їзд. Сходи були брудні, заляпані, але вже з поручнями. Згори чулася пісня.
— І що я їм говоритиму? — Сурен скривився, наче в нього заболів зуб. От! Він таки переживав.
— Хлопчики! Ну, придумайте щось! Треба його якось виручити. Придумайте! Ну! — Туся обвела нас благальним поглядом.— Думайте! Ну! Думайте! Швидко!
Вона казала "думайте", а в мене в голові весь час крутилося зовсім інше: "Ех! Злетів би у неї зараз з ноги черевик і полетів би униз, а я б кинувся і, ризикуючи життям, на льоту... Або спіткнулася б вона сама, а я кинувся б і... Ну, чому, чому Ігор міг, а я... Ех! "
Але черевик з ноги у неї не злетів, і сама вона не спотикалася. Не пхати ж її спеціально... — Треба їм якось перебити, розумієте, — сказав Ігор Дмитруха. — Що перебити? — спитав Монькін. — Ну... щоб вони не дуже його розпитували. — Правильно! — вигукнула Туся. — Правильно! — підхопив я. Спасокукоцький і Кукуєвицький відмовчувалися.
Ми піднімалися усе вище й вище, і пісня лунала все голосніше. Голоси були дзвінкі, жіночі. Я вже й слова розбирав. Я добре знав цю пісню. У нас її любили співати. "Ой, дівчино, шумить гай". Відома українська жартівлива народна пісня. Дуже підходяща для будівельників. У ній якраз зачіпається, як говорив дід Грицько, квартирне питання. Пам'ятаєте: Не піду я за тебе: Нема хати у тебе, у тебе. А він їй: Підем, серце, в чужую, Поки свою збудую, збудую. А вона йому категорично: Постав хату з лободи, А в чужую не веди, не веди.
Коли ми піднялися на дев'ятий поверх, саме оці слова й співалися.
"Нічого собі хату з лободи ставлять", — подумав я, позираючи крізь вікно дев'ятого поверху вниз, де підйомний кран поволі піднімав од землі величезну бетонну панель з двома вікнами. Дверей у квартирі, звідки лунала пісня, ще не було, самі лутки.
Ми зайшли слідом за Суреном у коридор, а потім у велику кімнату.
Кілька молодих жінок у спецівках, співаючи, штукатурили стіни. Дуже ловко накидаючи кельмою на стіну розчин, вони рівняли його довгастими дошками так ритмічно, плавно, у такт пісні, що ми задивилися. Та от нас побачили, і пісня враз увірвалася.
— Ой! Суренчик! — радісно скрикнула чорнява бистроока жінка й кинулась до Сурена.— Прийшов-таки, любочка моя! А я вже боялася... Це твої однокласники? Здрастуйте, здрастуйте, дорогі! Жінки одразу обступили нас, привітно сміючись. — Ой, який симпатяга! — Герой! — Цибулька моя! Артистичок! — Рибочка! ..
Звичайно, все це адресувалося Суренові. До нас лише мелькома ввічливо усміхалися. Сурен почервонів, нахмурився й закопилив губу. Ми безпорадно перезиралися. Ну, що, що ми могли тут зробити?
— Ну, досить, дівчата, досить! — владно сказала гарна струнка молодиця з бровами, наче пташині крила.— Зовсім хлопця засмикали.
— То ти, бригадире, швидше клич свого Бондаренка! — гукнула до неї моторна веснянкувата дівчина.— Бо їсти ж хочеться! — Вона скуйовдила Суренові чуб.— Через тебе, Джигарханянчику, навіть обідню перерву перенесли.
— Ну, давайте лаштуйтеся, а я...— бригадир вийшла на балкон, а жінки заходилися розпаковувати свої сумки, що стояли, накриті брезентом, у коридорі. Ми вийшли на балкон слідом за бригадиром.
— Доведеться трохи зачекати, — обернулася вона до нас.— Зараз їх турбувати не можна.
Підйомний кран уже підніс панель над будинком і тепер повільно опускав її на стіну ще не зведеної секції. Там, куди опускалася панель, стояли двоє монтажників у брезентових робах і в касках. Один високий, дужий, другий .нижчий, з електродом електрозварки в руці.
Високий піднятою догори рукою у лапатій брезентовій рукавиці подавав кранівникові сигнали: "Майна! ", "Віра! ", "Ліво! ", "Право! " І кран поволі-поволі опускав панель на стіну.
От високий монтажник схопив обома руками панель, хитнув щосили, направляючи, і панель щільно стала на місце.
Нижчий монтажник одразу схилився, і, наче новорічні бенгальські вогні, посипалися з-за панелі іскри...
Щойно на тому місці була пустота, порожнява, крізь яку виднілося синє небо з білою хмаркою і далекими пташками, що ширяли у висоті, і враз ця порожнява перестала існувати, замість неї був шмат стіни з двома вікнами. Буквально на моїх очах будинок виріс на два вікна.
І раптом я подумав, що так само, хоч і не так; звичайно, швидко зводився увесь Київ. Віками. Спершу дерев'яні зруби прадавніх слов'ян, потім перші кам'яні тереми, потім Софія, Лавра, Золоті ворота, Поділ, Печерськ, Верхнє місто... Нищився ворогами-нападниками, руйнувався негодою, вітрами й часом. І знову зводився, відроджувався, розбудовувався. Щоб стояти вічно і дивувати світ красою своєю. І все це робили звичайні людські руки. Руки простих київських будівників од найдавніших часів до сьогодні, до отих двох монтажників і кранівника, які щойно поставили панель з двома вікнами. Як швидко він зростає зараз, Київ!
Ще зовсім недавно, кілька років тому, тут була оболонь, за плавні луки з озерами, пасовиськами і сіножаті. А тепер... Нове місто — сучасне, з хмарочосами білими, з широченними проспектами (на другий бік і не догукаєшся! ), з площами і бульварами.
(Продовження на наступній сторінці)