Льоня Монькін захоплювався філателією, тобто збиранням марок, і тому вирішим зв'язати своє життя з магазином "Філателія" — хотів бути директором того магазину. Тут Олександр Іванович не витримав:
— Ти диви! Самі за себе артисти і космонавти! Ще й директор! І жодного тобі робітника. А хто ж вас, артисти, годуватиме й одягатиме? Та й у космос вас ще ж і запустити треба. Хто ж це робитиме? Га? Ну, артисти! .. Всі опустили очі. Справді, вийшло якось не той.
Час так швидко минав, що ми й не зогледілись, як вже треба було їхати до Бондаренків по Суренових батьків і по речі, а потім на Бориспіль, їхали тим самим студійним автобусом. Усі вирішили проводжати Сурена аж в аеропорт. Тільки декілька учнів, у яких були поважні причини, а також Ольга Степанівна та Ірина Володимирівна, які кудись поспішали, по дорозі вийшли.
Після того як в автобус підсіли Бондаренки й Суренові батьки, стало ще веселіше й галасливіше. Всю дорогу Суренів тато і Бондаренко обіймалися один з одним і з режисером Віктором Михайловичем і раз у раз зривалися співати. Але жодної пісні так і не заспівали.
Таких галасливих проводів Бориспільський аеропорт, мабуть, давно не бачив і не чув.
— Цитьте! Цитьте! .Ми не почуємо, як оголосять посадку на наш літак! час від часу скрикувала Ліна Митрофанівна. Вона чомусь вважала себе найбільш відповідальною за проводи.
І от, коли вже оголосили-таки посадку на літак Київ — Єреван і всі почали похапливо обійматися, Сурен раптом кинувся до мене, обняв за шию й гаряче зашепотів просто у вухо:
— Степанян! Щоб ти знав! Муха по-вірменському — чанч! Розумієш? Чанч! Тільки поки що — цс-с-с! .. Нікому!
Я розкрив рота, але... і не зміг, і не встиг нічого сказати. Сурен уже біг до батьків, які махали йому з черги, що сунула крізь вузькі двері на льотне поле.
— Що? Що він тобі сказав? — кинулися до мене Спасокукоцький, Кукуєвицький і Галушкинський.
— Нічого... особливого... Сказав, що я хороший хлопець і ви повинні добре до мене ставитися. От! — Ги-ги! — засміявся Галушкинський. Спасокукоцький і Кукуєвицький засміялися теж. Але добродушно, незлостиво. Часи глузувань з мене минули назавжди.
РОЗДІЛ XXІ
"Таємниця скомороха Кияна". Чак зникає... "Діду! Ви приїхали?! "
Я розказую йому все. Знову — Туся. До побачення!..
У душі моїй безладдя, хаос.
Різні, зовсім протилежні думки й почуття громадяться, лізуть одне на одне і плутаються.
Я не можу ще отямитися від радісного потрясіння на кіностудії, коли мій шостий "Б", нарешті, визнав мене, прийняв у свій дружний гурт і з зацькованого Мухи я став трохи не героєм, якому всі аплодують і кричать "молодець! ".
Але все-таки — ні! Герой не я. Герой усе-таки — Сурен! Сурен! Суренчик! Це ж треба! Таке вигадати: начебто Сурен по-вірменському — муха. І тільки для того вигадати, щоб хлопці припинили мене дражнити. Чи зміг би я так зробити? Мабуть,
просто не додумався б. А чому? Тому що багато думаю про себе, думаю тільки про себе, про свої переживання. Адже весь оцей час, всі оці майже два місяці я думав лише про те, як би утвердитися мені в новому класі, як би перемогти хлопців, які глузували з мене, як би втерти їм носа. А часом (чого вже там "папірки завивати", як каже мій дід Грицько) хіба не подумував я навіть про те, щоб помститися їм? Подумував. Ой, подумував! Чого тільки я їм подумки не бажав, аж соромно згадувати.
І, чесно признаюся, як хотілося мені розкрити секрет отого весел-зілля, сміх-трави — для себе. Тільки для себе! Щоб сміятися їм усім в обличчя, щоб ніяке їхнє глузування не могло вибити мене з колії, щоб, навпаки, я з них усіх міг скільки завгодно глузувати й сміятися.
І знову переді мною виникає образ Чака, дивовижного дідуся Чака, старого клоуна. І серце моє щемить і стискається. Він так попрощався зі мною три дні тому, як прощаються назавжди. Виходить, я його вже більше не побачу? Не почую його хриплуватого голосу, не зазирну в його блакитні очі, щоб прочитати в них таємницю (без якої, як він каже, не може жити людина)? Ніколи не помандрую з ним у минуле в пошуках сміх-трави? Мені чогось неприємно навіть думати тепер про оту сміх-траву, але... І знову телефон задзвонив так раптово, що я здригнувся. — Стьопо?
— Ой! Це ви?! А я тільки що про вас думав! Серйозно! Чесне слово! ..
— А я про "тебе. От бачиш, як у нас синхронно вийшло, бачиш...— Голос Чака був такий лагідний і привітний, наче ми розлучилися з ним не три дні тому, а принаймні три місяці. — А як ваше здоров'я?
— Та нічого... Риплю ще, як старий віз. Оце дзвоню тобі з автомата. Я тут у Парку Примакова гуляю, над Дніпром. Біля тебе недалечко. Якщо не дуже зайнятий і є бажання, приходь, разом погуляємо трохи. — Зараз! Зараз прийду! Ви де там будете? — Біля пам'ятника Примакову, на лавці. Ну, до зустрічі! — Ага!
Це було щось буквально фантастичне. Я думав про нього, сумував, що більше його не побачу, і раптом — він подзвонив.
Можна було проїхати дві зупинки на тролейбусі, але мені здалося, що тролейбусом буде довше, — поки його дочекаєшся, а тоді він ще зупинятиметься на зупинці та й їде на цьому відтинку повільно.
Я побіг бігом. Я взагалі люблю бігати. Я швидкий, "Наче скипидаром підмазаний", — каже дід Грицько.
Старий Чак сидів на лавці, поклавши підборіддя на руки, що спиралися на ціпок. Це було щось нове. Він ніколи раніше не ходив з ціпком.
Я підбіг до нього такий захеканий, що не міг відразу навіть вимовити привітання.
— Ну чого ж ти так біг? От іще! — Але видно було, він задоволений, що я так поспішав. Очі його світилися ніжністю.— Ну сідай, відпочинь, оддихайся трохи, — він посадив, обняв мене за плечі.— Гарний день сьогодні. Може, один з останніх сонячних днів золотої київської осені... А потім почнуться дощі, негода, не захочеться й носа на вулицю висунути. Сидітимеш у кімнаті й тільки слухатимеш, як капотить нескінченний дощ за вікном... А зараз диви, як гарно! Усіма барвами осені переливаються дерева. І отут, у парку, і там, на схилах, де Видубицький монастир. Гарно!
Я відчував — він перечікує, поки я віддихаюсь, і не починає якоїсь розмови, яку хоче почати. Нарешті він подивився на мене уважно і, мабуть, вирішив: тепер можна.
— Стьопо, скажи — ти ж мрієш про майбутнє? Про той час, коли ти виростеш, станеш дорослим, будеш тим, ким ти хочеш бути? Мрієш? Правда? Мрію! Авжеж. Усі, по-моєму, мріють.
— Так, звичайно. Всі мріють. Але не всі уявляють свою мрію образно, яскраво, у живих картинах. Ти, я думаю, уявляєш. Тобто не думаю, а певен. Інакше ми б не могли мандрувати з тобою в минуле. М-да...— Чак на якусь хвилину замовк, глянув на мене усміхнене й наче ніяково.— Хочу я тебе, Стьопо, попросити...— він знову замовк. — Що? Будь ласка, просіть.
— Запроси мене на кілька хвилин у майбутнє. Хоч би одним оком глянути... Га? — Як? — розгубився я.— Як же я це можу зробити?
— Дуже просто. Так, як робив я. Тільки я мандрував з тобою у минуле. А ти помандруй зі мною в майбутнє.
— Ну, так то ж ви, а то — я. У вас, мабуть, якісь особливі здібності. Ви самі казали, за допомогою гіпнозу, навіяння, чи як воно там...
— Ні, Стьопо. Я — це я, але головне в тобі, головне — це ти. Твоя фантазія, образна картинна уява. І якби я не розпізнав, не відчув у тобі це, ніякі наші мандрівки в минуле були б неможливі. Отже, якщо ти дуже захочеш і напружиш
свою уяву, то все буде гаразд. А я з свого боку теж, звичайно, робитиму зусилля.
— Ну... добре, — не дуже впевнено сказав я, все ще не вірячи, що я зможу здійснити мандрівку в майбутнє.
— Ні, Стьопо, якщо ти будеш такий невпевнений, то нічого не вийде. Треба переламати себе. Треба повірити й захотіти. Чуєш! — у голосі Чака було стільки переконаності, що вона передалася й мені.
— Ну, гаразд! Давайте! — сказав я і, наслідуючи Чака, взяв його за руку.— У який рік помандруємо?
— Мабуть, у двохтисячний. Цікавий же рік. Третє тисячоліття починатиме. Це ж. тобі в двохтисячному тридцять років буде. Найкращий вік для дорослої людини. Вік здійснення мрій, розквіту, буяння молодості і творчих злетів. Прекрасний вік. Давай!
— Давайте! — я стиснув його руку, заплющив очі, напружуючи свою уяву, і...
Спершу виникла музика. Бадьора весела, радісна й водночас якась надзвичайна — об'ємна, стереофонічна й наче неземна: звуки линули мовби з неба, з далеких світів і відгукувались у самому серці, в кожній клітині тіла.
Потім я побачив, що сиджу поряд з Чаком у ложі цирку. Причому цирку якогось незнайомого, в якому я ще ніколи не бував.
Гасне у залі електрика, прожектори висвітлюють форганг. І з'являється шпрехшталмейстер.
— Дорогі друзі! Любі кияни! — лунким цирковим голосом вигукує він. Вітаю вас з новим, двохтисячним, роком! Сьогодні ми відкриваємо новий експериментальний цирк "Лівобережний". І відкриваємо його прем'єрою святкової циркової вистави "Таємниця скомороха Кияна". Уперше в світі в цирковій виставі використано голографічні кінотрюки. Отже, починаємо! Музика заграла марш.
На якусь мить у мене мелькає думка: "А чому я сиджу в ложі? Чому я не на арені або не за кулісами, за форгангом?" Але розвивати цю думку я не встигаю, бо починається вистава, — і я забуваю про все на світі.
(Продовження на наступній сторінці)