Купол цирку раптом розсувається, одкриваючи темне зоряне небо. Зорі мерехтять, переморгуються, і враз одна зірка зривається і летить, прокреслюючи небо, збільшується, збільшується, надає на арену й перетворюється на клоуна в одязі скомороха (це, мабуть, і є скоморох Киян). Потім так само з'являються на арені інші скоморохи, їх багато. Вони починають танцювати, виконувати різні акробатичні трюки. З'являється скоморох з ведмедем, який теж виконує кумедні трюки. Весело на арені.
Та от на арену вилітають на конях половці, женуться за скоморохом Кияном, падають в коней, знову на ходу стрибають на них, Киян вивертається, але половці все ж хапають його, вимагають від нього щось. Та друзі-скоморохи виручають Кияна, і він тікає... На хвилину гасне світло.
І знову зривається з неба зірка, і летить, і падає на арену. І обертається на веселого чубатого запорожця. З'являються інші запорожці, танцюють, змагаються в силі. Виїжджає на арену віз, запряжений волами. Випрягають запорожці волів, ставлять їх на воза, і один запорожець-богатир піднімає на плечах віз разом з волами.
А чубатий сміян-запорожець жартує, всіх веселить (це той самий клоун, який був скоморохом).
З'являється двоє ченців, вони щось хочуть видурити в чубатого веселого запорожця, грають на різних інструментах (музична ексцентрика), але він тільки сміється з них. Ченці погрожують, зникають. І тут на арену вилітають на конях з кривими шаблями татари. Починається грандіозна пантоміма-побоїще. Запорожці перемагають, проганяють татар... І знову на хвилину гасне світло.
Зривається з неба зірка і летить, падає на арену. І обертається на клоуна, на кульгавого клоуна П'єра. В руках у нього каструля.... П'єр показує дуже веселий номер.
І раптом просто в небі з'являється трапеція. На ній повітряна гімнастка Тереза. Музика грає старе меланхолійне танго.
А на арені вже артисти дореволюційною цирку в кумедних смугастих трико. Починається, як тепер кажуть, вистава-ретро, тобто пародія на виставу старих часів.
Похмурий клоун Рудий Август спершу просить, потім, погрожуючи, вимагає щось у клоуна П'єра. П'єр знизує плечима — нема, мовляв, у мене того, що ти просиш. Рудий Август відходить незадоволений.
Довготелесий багач-меценат вимагає в управляючого цирком смертельний номер. Той погоджується. Кличе Рудого Августа. Говорить йому щось, показуючи вгору на повітряну гімнастку. Рудий Август зникає.
На арені — дикі звірі. А над ними вгорі повітряна гімнастка. Тереза виконує карколомні вправи на трапеції. 1 раптом трапеція обривається, і Тереза летить вниз, на арену. Звірі не чіпають її, тікають з арени.
Клоун П'єр, інші артисти, Рудий Август, управляючий цирком кидаються до Терези.
П'єр усе розуміє, б'є Рудого Августа, хапає за груди управляючого. З'являється поліція, забирає П'єра...
І знову затемнення. І знову зриваються з неба зірки, багато зірок... І стають вони червоними зорями, і, падаючи на арену, перетворюються на червонозоряних вершників-щорсівців.
Весело гарцюють па арені щорсівці. І серед них — П'єр і Тереза. П'єр показує каскад веселих номерів, які символізують перемогу добра над злом, свободи над неволею, перемогу народу над панами. І в цій перемозі — секрет оптимізму, секрет незнищенності гумору народного, вічності сміху і радості... Спалахує в залі світло. І зал вибухає оплесками. — Добре! Спасибі тобі, Стьопо! — шепоче мені Чак.
І я підводжуся в своїй ложі й вклоняюсь. І тільки тепер раптом згадую, що це все означає. Я згадую, що я робітник, токар вищого розряду (як тато), працюю на заводі "Більшовик" і одночасно захоплююся цирком (хоч клоун з мене й не вийшов). І оце написав лібрето циркової вистави. Отже, я автор. Це мій перший твір.
Та от двері з коридора відчиняються і в ложу вриваються якісь люди. Обіймають мене, цілують, дають квіти. — Ну, молодець! Ну, Степанян! От чорт!
Я придивляюсь і раптом пізнаю — та це ж мої однокласники: Ігор Дмитруха, Валера Галушкинський, Макароніна, Тося Рябошапка, Таня Верба, Туся Мороз... Але які вони невпізнанно дорослі! У Ігоря Дмитрухи вуса. Льоня Монькін з бородою. А Валера Талушкипський лисий. Тільки Спасокукоцький та Кукуєвицький мало змінилися, такі ж невеличкі, міцненькі, акуратненькі. А дівчата — просто красуні. З такими зачісками, у таких платтях — упасти можна.
І, навіть не питаючи їх, я вже знаю, що Ігор Дмитруха працює старшим економістом у тресті, який очолює Льоня Монькін. А Валера Галушкинський інженер" на "Арсеналі". А Спасокукоцький та Кукуєвицький — обидва лікарі, тільки Спасокукоцький — зубний, стоматолог, а Кукуєвицький — фізіотерапевт, до того ж майстер спорту. Таня Верба — співачка, солістка Київського театру оперети (єдина, до речі, яка стала тим, ким мріяла у шостому класі). Тося Рябошапка — директор ресторану, Макароніна — вчителька (хто б подумав! ), а Туся Мороз... Я дивлюся "на Тусю Мороз і раптом не можу
згадати, ким же вона працює. Я тільки бачу її очі, які сміються мені з-під окулярів, і серце моє тьохкав: у тих. темних, глибоких, як прірва, очах світиться щось далеке й близьке, наче вогник рідної хати на обрії серед ночі...
— Ну, Степанян! Молоток! — плескає мене по плечу Ігор Дмитруха.Вітаю! — Вітаємо! Вітаємо! — підхоплюють усі. Я обертаюсь і дивлюся на Чака. Він усміхається і мовчки схвально киває мені головою.
— Друзі мої! — казку я.— Якщо вистава сподобалась вам, то заслуга тут не стільки моя, скільки цієї людини. Я хочу познайомити вас. Це один з найцікавіших... .1 раптом Чак перебиває: — Стьопо! Милий! Що ти робиш? Вони ж не бачать мене. Я ж невидимий для них. Мене ж уже давно немає на світі. Я озирнувся. Всі якось дивно поглядали на мене.
— Ох, ці мені письменники! — вигукнув Льоня Монькін.— Завжди чекай від них якоїсь несподіванки, розіграшу якогось. — Ану тебе! — махнула рукою Макароніна. — От вигадник! — підхопила Тося Рябошапка.
— А він і в школі такий був! Не пам'ятаєте, чи що? — сказав Валера Галушкинський.
Я знову подивився на Чака, і тільки тепер до мене дійшло, що він сказав... "Мене ж уже давно немає на світі..." Друзі щось говорили, сміялися, але я не слухав. Мені раптом страшенно захотілося назад, назад у дитинство. Я напружився.
Щось задзвеніло струною, наче обірвалося в мене всередині. Знову погасла у цирку електрика і засвітилися високі зірки.
Я ще чув голоси, але вже одірвався від землі й летів у чорну безодню, тільки не вниз, а вгору...
Мабуть, з майбутнього повертатися назад важче, ніж з минулого.
Щось гуло й тремтіло у мене в грудях. Я наче прокидався од важкого сну. Нарешті розплющив очі.
... Я сидів на лавці у Парку імені Примакова. Один. Чака не було.
Біля мене лежав аркушик паперу, придавлений камінцем. То була записка. Я взяв її.
"Прощай, Стьопо! Ти заснув, і я не хотів тебе будити. А мені вже час... Спасибі тобі за мандрівку! Щастя тобі! І таємниць! Обнімаю. Чак". Я повільно брів додому.
Чого ж він пішов? Чого не розбудив мене? Невже це останнє наше побачення? Він такий старенький і так погано себе почуває... І я навіть не знаю, де його шукати, не знаю його адреси. Вулиця Чкалова, а який номер? Та й чи маю я право його шукати?
Він цього не хотів. Він хотів, щоб лишилася таємниця, загадка.
Ну що ж! Значить, буде так. Ніколи в житті я до кінця не знатиму все про таємничого Чака: де він жив, хто його родичі, діти, онуки, може, навіть правнуки... А може, він жив самотньо і в нього не було нікого? Бувають же в житті й такі самотні ДІДУСІ.
Чак! Яке дивне прізвище! І раптом я подумав, що воно може бути скороченням від "чарівник" або "чаклун". А втім, цілком нормальне прізвище. Навіть письменниця е така — Чак. Я її книжку бачив у бібліотеці — "З біографії слова". Звичайне прізвище. А людина така незвичайна.
Я згадав дорослого Дмитруху з вусами. Дорослого бородатого Монькіна. Лисого Валеру Галушкинського... Дивно! Ігор Дмитруха — старший економіст у тресті, яким керує Монькін. А як він, Дмитруха, глузує зараз з Монькіна! Цікаво, якби Ігор раніше знав, що Монькін стане такою "цяцею" і буде його начальником? Як би він ставився до нього? Та й інші. Якби вони знали своє майбутнє, як би вони поводилися?
А я?.. Тю! Хіба я мріяв коли-небудь бути письменником? А втім... Хто його зна. Може, трошечки і мріяв.
Я піднявся ліфтом на свій дванадцятий поверх, вийшов і... зупинився як вкопаний.
Під дверима нашої квартири на чемодані сидів... мій дід Грицько. Діду! — кинувся я до нього.
— Здоров, розбійнику! — дід обняв мене.— Я вже думав, що й ночувати під дверима доведеться. — Ви приїхали?! — вигукнув я безглуздо-радісно.
— Ні. Дома лишився. Чемодан мій тільки приїхав, — хмикнув дід.
— А чого ж не подзвонили, телеграми не дали? Ми б зустріли!
— Краще на день швидше, ніж на хвилину пізніше. Ото як побалакав з тобою по телефону, то так мені в п'ятах закрутило — здається, пішки побіг би у той Київ. Терпів кілька днів, терпів (баба казала: "Хай уже на Жовтневі свята"), а тоді не витерпів, знявся і — от бачиш.
— Ой! Це ж так здорово! Це ж так здорово, що ви приїхали! Це ж...— я аж захлинався від радості, і ключ стрибав у моїй руці, не попадав у замок. Нарешті...
— Овва-а! — дід так і вклякнув на порозі, побачивши наші меблі.— Ну, пани-и! Мені, репаному, тут і сісти ніяк. Ходімо на кухню.
— Та ви що! Ви що! .. А спати разом будемо! Як на печі колись. Дивіться, яке широченне, дивіться!
— Еге! Ловкенька мебля! Нічого не скажеш. Обставляється робітничий клас. Може вже й трудове селянство у гості кликати. Не соромно.
— Ну, розказуйте, розказуйте! Як там? Як у вас? Як баба Галя себе почувають? Як усі інші? Хлопці як — Василь і Андрійко?
— Та нічого. Хлопці привіт тобі передавали. Може, на зимові канікули і в гості приїдуть. Баба Галя просила поцілувати, що я й роблю, — дід невміло цмокнув мене біля вуха.— А так усе по-старому. Не дуже-то й часу багато минуло, неповних два місяці. Ніхто не вмер. Всі живі-здорові. А в тебе ж як? — Та нічого. Нормально.
— Нічого? — дід лукаво примружив око.-Нічого? А нащо ти брешеш? Нащо брешеш дідові? Га? По носу ж бачу, що в тебе щось на душі.
Від мого діда Грицька не сховаєшся. Він просвічує краще за будь-який рентген.
— Та що — на душі? Нічого на душі, — намагався викрутитись я. — Ну кажи вже, кажи. Давай!
Я зітхнув. І почав дідові розказувати все. Геть-чисто все. Від першої моєї зустрічі з Чаком у цирку й до останньої зустрічі сьогодні. Про всі мої мандрівки в минуле і сьогоднішню мандрівку в майбутнє.
Дід не перебивав мене, слухав дуже уважно, тільки зрідка хитав головою, прицмокував, іноді хмурив брови, іноді усміхався... Я розказував довго, майже дві години, намагався нічого не пропустити, розказати так, щоб дід якнайкраще уявив собі все.
Коли я закінчив, дід якусь хвилю мовчав. Потім похитав головою:
— Мда-а... Інтересно! .. Ін-те-рес-но... Виходить, ти трохи не через усю історію Києва, волоцюго, промандрував. Мда-а... Феномен людської уява, кажеш? Гм... Хто його зна... Гіпноз?. Не знаю. Не пробував. Але справді, іноді як розмрієшся, як розфантазуєшся, на сіні горілиць лежачи, то наче кіно бачиш... Видно, в тебе, Стьопко, фантазія непогано працює. Може, й справді письменником колись станеш. А що? Головне ж для письменника — це уява, фантазія. Уявляти собі так, наче ти це очима бачиш. Ну, правда, ще й працювати треба. Бо те, що ти являєш, треба ще й написати так, щоб читач твій уявив. А це, брат, мабуть, непросто. Так що не думай, що ти вже бога за бороду вхопив. — А я й не думаю.
— Отож-то... Ну, а щодо весел-зілля твого, сміх-трави, то, по-моєму, воно ні до чого. Якби я, наприклад, навіть і знав секрет того зілля, я б його людям не давав. Чесно! Радість повинна бути не від зілля, не від трави. То тільки коровам від трави радість. А людина ж не корова. Людина повинна радіти по-людському, від людських радостей, які дав життя... І ще скажу. Гумор, сміх — це справа товариська, колективна. От сумує, тужить, як правило, людина на самоті. Це справа сугубо, так би мовити, особиста, індивідуальна. І як це не гірко визнавати, але при найщирішому бажанні пройнятися найріднішій навіть людині такої ж сили сумом, який сумуєш ти сам, майже неможливо. Хоча треба, звичайно, допомагати один одному долати сум. А от сміється людина, як правиш? у товаристві. На самоті, навіть щось дуже веселе почувши або згадавши, дуже довго не посмієшся. У гурті — ото сміх! Ото радість! Так от що я тобі скажу — тримайся людей, Стьопо! Будь завжди з людьми. Старайся, щоб вони тебе любили. А для цього їх любити треба. Будь вартий людської уваги й давати. І не потрібна тобі буде ніяка сміх-трава, ніяке весел-зілля. От! І ще скажу — з сміхом, Стьопо, треба бути обережним. З себе смійся скільки хочеш, а от з інших — дивись... Тобі смішно, а комусь від твого сміху, може, плакати хочеться.
Я хотів дідові сказати, що я ніколи, що я... Але я не встиг нічого сказати. Зненацька задзвонив телефон. Я схопив трубку.
— Степанян? Привіт! А що ти робиш? — і, не даючи мені відповісти, Туся затараторила: .— Слухай! Ми у Парку Примакова. Збираємося там же, біля центральної клумби. Слухай, якщо ти й сьогодні скажеш, що ти не можеш, я... я... — Я...— я розгублено глянув на діда. — Хто це? — спитав дід.
— Та...— я затулив трубку рукою.— Запрошують. Гуляти... Однокласники. — О! То біжи швидше! — А ви?
— А я чаю поп'ю та відпочину хоч трохи. А то до приходу твоїх батьків не дотягну. Біжи! — Степанян! Ти що — оглух? Степанян! — кричить у трубку Туся.— Алло! Алло! Я відтулив трубку:
— Алло! Ну, чого ти кричиш? Зараз прийду. Прийду! Зараз... Який у мене гарний дід! Мій дід Грицько! Як я його люблю! Все-все на світі він розуміє. Все-все... І от я біжу у Парк Примакова. Там чекають мене. Там чекає мене мій шостий "Б". Я вже все розповів. До побачення! Я біжу. Я поспішаю. До побачення!
1982