— Товариші! Мені дуже приємно приймати друзів і однокласників, а також вчителів нашого дорогого Сурена, Суренчика, як ми його називаємо. Ми всі, вся зйомочна група — і я, і головний оператор, і директор картини, і весь творчий склад, робітники, електрики, освітлювачі — всі за цей місяць дуже полюбили його. Він надзвичайно щирий, я б сказав, органічний хлопчик. І наполегливий, роботящий. Працювати з ним було радісно. І робота його в нашій картині, я б сказав, надзвичайно цікава. Картина ще не готова. Не знаю, якою вона вийде. Але все одно робота Суренчика на сьогоднішній день, я б сказав, — окраса відзнятого матеріалу. І я сподіваюся... Тьху! Тьху! Тьху! — режисер повернув голову наліво і швидко тричі тьхукнув через ліве плече, — що все буде гаразд. Дорогий, Суренчику, звичайно, далеко-далеко не всі, хто знімається у дитинстві в кіно, стають потім кіноакторами. Більшість не стає. Тому не думай, що твій життєвий шлях уже визначився, що ти вже кіноактор. Ні! Але якщо трапиться так, що ти все-таки станеш актором (а такі випадки іноді бувають, наприклад, Лена Проклова), то я дуже хотів би мати можливість ще раз зяяти тебе уже дорослого у своєму фільмі. Хай тобі щастить, любий мій! ..— Віктор Михайлович обняв і поцілував Сурена. Всі зааплодували.
Потім виступила Віра Яківна, наш завпед.
Вона дуже пристрасно говорила про дружбу народів, про найважливіше з мистецтв — кіно, про важливі завдання, які стоять перед усіма.
За нею виступила Ліна Митрофанівна, яка теж говорила про дружбу народів і про мистецтво кіно, наймасовіше і найважливіше.
— Тільки чомусь для дітей фільмів створюють ще мало, — опустивши очі, сказала вона під кінець.
Далі несподівано виступив Олександр Іванович, який висловив радість з приводу того, що на студії створюються фільми про робітничий, клас.
— ... Як ми переконалися на прикладі токарного верстата 16К-20 і молодого робітника біля нього.
Тіна Гаврилівна окремо не виступала, вона обмежилася дзвінкою реплікою з місця про те, що було б добре, якби вчителів частіше запрошували на студію.
Від класу виступила Надя Трав'янко, староста. Вона сказала, як у класі всі добре зустріли Сурена, як швидко пролетів цей місяць і як шкода, що він уже їде... — Він дуже гарний і чемний хлопчик. Просто дуже. — Не те що деякі! — вигукнула Тося Рябошапка. — От іменної — підхопила Надя й сіла. І тут раптом виступив Суренів дідусь Акоп.
— Дорогі мої! Прекрасні ви мої! Величезне вам, як гора Арарат, спасибі! За добрі слова й щирі почуття! За увагу і повагу до внука мого Сурен-джана. Від усієї сім'ї Григорян спасибі! Я запрошую вас усіх до нас в Єреван. А поки що я хочу, щоб ви покуштували нашу національну страву. Долма називається.— І дідусь Акоп дістав з-під столу загорнуту в кошму величезну каструлю, розгорнув, зняв кришку і почав накладати на тарілки маленькі паруючі голубці. Голубці були незвичайні: замість капусти — виноградне листя. Але нічого подібного я ніколи в житті не їв. Вони просто танули в роті. І, незважаючи на те, що деякі вже їли тістечка й цукерки, всі накинулися на ту долму. Навіть тости про дружбу народів на якийсь час припинилися. Чулися тільки прицмокування й вигуки: "Ах! ", "Ох! ", "Ух! ", "Ну-у! .."
Нарешті всі понаїдалися, і Віктор Михайлович, звертаючись до нас, сказав:
— Хлопці й дівчата! А тепер, може, художню частину влаштуємо? Га? Може, хтось заспіває, вірш прочитає, потанцює? Га? Та не соромтесь. Не соромтесь! Ну! Ліна Митрофанівна підхопила:
— Ой! Правильно! Тося, Надя, Ніна! Ну! Ну, давайте! .. Та-ня! Ти ж у нас артистка! Вітасик! Ти ж так добре декламуєш вірші! Ну!
Але всі перезиралися, хмикали й опускали голови. Ніхто не наважувався починати перший. І тоді я не знаю яка сила раптом підкинула мою руку догори. — О! Стьопа! Давай! — радісно вигукнула Ліна Митрофанівна. Я підвівся. "А, будь що буде! "
— Я теж хотів бути артистом! — похмуро сказав я.— Тільки не в кіно, а на естраді. Співаком хотів стати. Як Гнатюк.
Всі дружно засміялися. Бо я це спеціально сказав, щоб смішно було. Під Тарапуньку. Ще й губи вперед трубочкою витягнув, як він, коли "тюк" говорив.
— А що — хіба погано? Співаком, по-моєму, найкраще. І популярність у співаків найбільша, і... все інше... Так от я й вирішив співаком стати. Голос у мене, чуєте, який? Го-о-о! — я заревів. Усі знову засміялися. Гарний? Правда? А от слуху, чесно кажучи, менше, ніж для співаків треба. Це трохи мене засмучувало. Але мій дідусь Грицько сказав, що слух — це така річ, яку можна розвивати. Головне для співака все-таки голос. Так от я й почав розвивати свій слух. Дома мені його розвивати мама не дозволяла, то я його на вигоні розвивав, коли пас корову. Корові це дуже сподобалося, вона навіть пастися кинула, весь час слухала. Тільки чогось доїтися перестала... Почати свою кар'єру я вирішив з художньої самодіяльності, а щоб не так. лячно, дружків своїх Василя та Андрійка підбив на ансамбль "Школярики-дударики". Я тягну, вони підхоплюють.
Одного разу в сусідньому селі був концерт художньої самодіяльності. Тамтешнього ансамбля "Дореміквасоля". Звичайно, ми поїхали послухати конкурентів. Запрягли в підводу кобилу Муську, спокійна така і співи мої любить. Інші коні чогось моїх співів полохалися, брикали, щулили вуха, а Муська нічого. Поїхали. Побули на концерті. Розкритикували "дореміквасольців" ущент. "Хіба то самодіяльність? У нашому селі півні краще співають, ніж їхні солісти! .." їхали назад — усю дорогу співали. Я заспівував, хлопці підхоплювали. Багато пісень проспівали. І майже всі чогось ті, що починаються з "Ой": "Ой, у полі вітер віє", "Ой, вербо-вербо", "Ой, я нещасний", "Ой, казала мені мати", "Ой, наступала та чорна хмара..." і таке інше. Оте "ой", заспівуючи, я вигукував так, наче з мене шкуру дерли. Виходило дуже здорово. Захрипли нарешті і вирішили трохи перепочити. їхали ми, звісивши з воза ноги, як усі на возах їздять.
Я з одного боку сидів, хлопці з іншого, спинами до мене.
Іду я, ногами метляю. І раптом — раз! — нога моя між спиці вскочила. "Ой, нога! " — закричав я.
А хлопці думали, що то я знову пісню заспівав, та як підхоплять: "Ой, нога-а, нога-а.." Я кричу, а вони співають. Я кричу, а вони співають.
Добре, що кобила Муська була таки музикальна, недарма другим голосом підгогокувала — почула, що я щось не те, щось фальшивлю, спинилася, голову назад повернула. Це й врятувало мою ногу. А то б лишився я кульгавим на все життя.
Після того співати я кинув і артистом уже більше бути не хочу, махнув я рукою і сів.
Чи то справді всім сподобалося, чи то вони були сьогодні такі добрі, але з всі так весело сміялися і так дружно плескали у долоні, що я аж почервонів. — Молодець? — Молодець! — Молодець! — чулося звідусіль.
Та одне "молодець" було мені особливо дороге. Його сказав Ігор Дмитруха. І по очах я бачив, що він не лукавив. І такий він був мені симпатичний у цю мить, такий симпатичний! Ну, дражнив він мене колись Мухо", ну, глузував, ну, стявся! Ну й що? Я вже про це забув. А як він черевик отої дівчини з-під колеса вихопив! От цього я не забуду ніколи. Тоді я йому щиро сказав "молодець", а тепер він мені... Поквиталися наче.
І ще одне "молодець" було мені дуже приємне. Його сказала Туся Мороз. Правда, я не чув і крізь галас почути не міг — вона далеко від мене сиділа. Я прочитав по її губах і по очах...
І Валера Галушкинський, і Льоня Монькін, і Спасокукоцький та Кукуєвицький, і Люба Присяжнюк, і Надя Трав'янко, і всі-всі дивилися на мене і сміялись. Але ж то був зовсім не той сміх, як тоді, коли я був Мухою! То ж зовсім не той сміх!
Якщо найвища у світі радість, яка переповнює тебе, переливаючись через вінця, називається щастям, то, значить, я був щасливий у ці хвилини. Як я їм був усім вдячний!
Що мені говорили, як мене підхвалювали, переповідати не буду. А то ще скажете, що я звичайнісінький хвалько. Просто так уже сталося, що я перший виступив із своїм номером, відважився, то мене й хвалили.
Те, що я їм розповів, я не сам вигадав, і такого зі мною насправді не було. То я в старій підшивці журналу "Піонерія"
колись вичитав, але, переказуючи, трохи змінив, до себе приміряв.
Після мене виступала Таня Верба. Співала. Дуже гарно співала. І плескали їй не менше, як мені. Потім Вітасик Дяченко читав вірші. І йому теж аплодували.
А тоді Спасокукоцький та Кукуєвицький показали акробатичний етюд. Правда, не зовсім вдало. Спасокукоцький вибрався на плечі Кукуєвицькому, але той не витримав і впав. І Спасокукоцький гепнувся на підлогу. Проте вони не розгубилися, а вдали, ніби так і треба, начебто етюд був гумористичний. А потім почали говорити, хто ким буде.
Ну, Сурен, Таня Верба і Вітасик Дяченко, ясна річ, артистами. Мене якось за інерцією теж в артисти зарахували. Я не став дуже заперечувати, хай зараховують: клоуни ж — артисти.
Ігор Дмитруха сказав, що він, мабуть, буде прикордонником, начальником застави.
Валера Галушкинський ще з дитячого садка мріє стати капітаном далекого плавання.
Спасокукоцький і Кукуєвицький збиралися в космос, вони не сумнівалися, що стануть космонавтами.
Невеличкі, міцненькі, збираються спортом займатися — якраз те, що треба.
(Продовження на наступній сторінці)