Як все Подольє свічками засяє.
В о є в о д а
Чимало ж доведеться зачекать
Тобі часу блискучого такого, —
Не зріс ще дуб і не вродились бджоли,
Що воску назбирають в дубі тім
Для тих свічок...
С в і ч к а
Зате вже є сокира,
Що вирубає борть в отих дубах.
О л ь ш а н с ь к и й
Щось дуже смілий ти. Дивись, і в нас
Сокира є про голови свавільні...
С в і ч к а
Не про свавільні, мабуть, а такі,
Що втіхам вашим панським заважають,
Коли князівське око до дівчат
Придивиться, буває, дуже пильно.
Тобі не раю, княже, я вночі
В ярах ходити наших — темно дуже.
О л ь ш а н с ь к и й
(хапається за меч).
Як смієш ти, зухвальче!
К е з г а й л о
(регоче, радий).
Га! Ха-ха!
Виходить, і у тебе перець є.
У мене в горлі, а у тебе в оці.
О л ь ш а н с ь к и й
Зухвалий кмете!1 Знатимеш мене,
Коли весілля здумаєш справляти —
Хоч не покличеш в гості — сам прийду.
1 К м е т — селянин, хлібороб.
З брязкотом ховає меч і виходить.
В о е в о д а
І справді, щось ти дуже розпустив
Тут язика — іди мерщій на вежу
І лагодь дзиґарі, та пам'ятай
І кожум'якам всім своїм скажи,
Що замість світла я по тих ярах
Поставлю варту — буде вам світити.
К е з г а й л о
А змерзнете — нагріє, ха-ха-ха!
В о є в о д а
Тепер іди на вежу.
Свічка уклоняється і йде.
К о з е к а
(втручається).
Постривай!
А все ж таки мені чогось здається,
Що й ти там був, коли в отих ярах
Ми дівчину затримали за світло.
(Береться за голову).
К е з г а й л о
(втручається).
А хоч і був! Було тоді хапать,
Коли тобі макітру він пошарпав.
Що б він за хлопець був, якби свою
Та дівчину не міг одборонити.
Іди, та в другий раз не попадайсь.
Люблю таких. Апчхи! Бодай з тим перцем!
Свічка виходить.
В о є в о д а
Гей! Що ж той війт! Іди скажи, Козеко.
Козека виходить.
Цей Свічка зух — та небезпечно зараз
Це кожум'яцьке кодло ворушить.
ІV
Входять Шавула і Козеліус. Тим часом Кезгайло, усівшись на дзиґлику й витягнувши довгі свої ноги, починає з видимим обуренням розглядати свої подарунки, нюхає, чхає, плює.
К е з г а й л о
І хто той перець вигадав! Апчхи!
Напевно, чорт, щоб дратувать людей...
Ш а в у л а
Чолом тобі, великий воєводо,
Од всіх міщан, і цехів, і поспільства
До тебе в справах наших...
В о є в о д а
Що таке?
Ш а в у л а
Дозволь тобі повідать по порядку...
В о є в о д а
Коротше тільки — вже часу нема.
Ш а в у л а
(почила урочисто).
Як відомо тобі, громада наша
З давніх-давен звичаї стародавні
І вільності міськії береже.
Ще Вітовт, князь великий і преславний,
Нам грамоту уставну дарував.
Князь Олександр...
В о є в о д а
(перебиває).
Кажи до справи ближче,
Облиш князів — їх добре знаю сам.
Ш а в у л а
То я ж кажу — князь Олександр...
В о е в о д а
(нетерпляче).
Ти знов!
Доволі вже князів тут поминати,
Неначе в церкві. Діло говори.
По що прийшов?
Ш а в у л а
(витирає хусткою лоб).
Та я ж хотів казати,
А ти мені всі думки сколотив...
Про що, пак, я — екхм, з давніх-давен
Громада наша твердо й непорушне...
От халепа... зав'яз, як пес в тину.
Громада наша...
В о є в о д а
Чули вже про це!
К е з г а й л о
Понюхай перцю — може, в голові
Ясніше стане.
Ш а в у л а
(в розпачі).
Вже не перший день,
Бач, скаржаться всі наші городяни,
Що ти від нас всі грамоти забрав.
(Воєвода стукає кулаком).
Та це ж не я! Я ж ні! Крий мене боже!
Але ж несила! Скаржаться, що ти
Їм світла не даєш вночі світити,
Хоча на те князівський дозвіл є.
І справді — князь великий Олександр
Нам грамоту давно вже дарував,
Де, всі вини й притуги одложивши,
І світло теж дозволив всім світить...
І ось як війт...
Воєвода схоплюється в гніві.
В о є в о д а
Аж ось воно куди!
То ти як війт? А ти хіба не знаєш,
Що з ласки ти моєї тільки війт?!
Що справжній війт я сам, як воєвода!
Ш а в у л а
Та я ж нічого!
В о є в о д а
Що якби схотів,
Давно б себе проголосив за війта!
Ш а в у л а
Та я ж нічого. Я хіба про це...
Про грамоту я тільки та про світло.
В о є в о д а
А, грамоту! А знаєш ти, що в ній,
В тій грамоті, написано про війта?
Не знаєш?
(Виймає з дубової окутої скрині грамоту й кидає
Козеліусові).
Прочитай йому мерщій.
К е з г а й л о
Попався, друже, — він тобі наперчить.
В о є в о д а
Читай отут.
К о з е л і у с
(читає).
"Коли вночі з огнем
На мєсте в домєх сиживали, іно
За те вини з них воєвода брав,
Ми то їм отложили".
Ш а в у л а
Я ж казав!
В о є в о д а
Послухай краще далі.
К о з е л і у с
(читає).
"І о том
Нехай войт вєдаєт. А єсли б нє хотєл
Того смотрєті войт і от огню
Которая би мєсту шкода..."
В о є в о д а
(грізно).
Чуєш?
К о з е л і у с
"Которая би мєсту шкода стала,
Тогда ми маєм самі покарать".
В о є в о д а
Кого карати? Війта. Ну, нехай.
Я завтра ж грамоту верну до Ради
І світло всім дозволю. Тільки сам
Тоді відповідай за шкоду місту, —
А як пожежа скоїться, тоді
Не гнівайся вже, друже мій ласкавий,
Коли твою я голову дурну
Під брамою Південною зітну.
Ш а в у л а
(в розпачі).
Та я ж нічого!
В о є в о д а
(дає йому грамоту).
Ні, тепер бери,
Коли хотів!
Ш а в у л а
(з жахом).
Та хай їй цур!
В о є в о д а
Ага!
Не до смаку за все відповідати,
Не до вподоби. Ти ж бо як хотів?
Ш а в у л а
Та я ж нічого!
В о є в о д а
Щоб і владу мати,
І щоб турбот ніяких не було!
Чи ж я чіпав твої боброві гони,
Борті медові, осетри, млини?
Втручався я коли в твої прибутки,
Займав коли твій шостий грош з чиншів? 1
Чого тобі, дурному, бракувало!
1 Чинш — податок за користування землею.
Ш а в у л а
О боже ж мій!
В о є в о д а
Сидів би та мовчав.
Ш а в у л а
Та я ж нічого!
В о є в о д а
Пив свою слив'янку.
Ш а в у л а
І цей слив'янку...
В о є в о д а
Їв би осетрів
Та радий був, що клопоту не маєш!
Не дурно ж пузо он яке відпас!
Дивись тепер. Не хочеш в згоді жити,
То я тобі незгоду покажу.
(До Козеліуса — грізно).
Віддай йому ці грамоти.
Ш а в у л а
(з жахом).
Не хочу!
Не хочу я! Та пропади вони!
В о є в о д а
Пиши наказ.
Ш а в у л а
(благає).
О, змилуйся, мій пане,
Пробач мені за клопіт цей дурний!
(Витирає хусткою лоб).
В о є в о д а
Не до смаку? Дивись, щоб це востаннє,
Йди поки цілий, лиха не буди.
(У гніві виходить).
К е з г а й л о
Їж осетрів та пий горілку з перцем,
І серця не хвилюй дарма!
Ш а в у л а
(в розпачі береться за голову).
Ще кажуть — війту клопоту нема!
Куди не ткнися — скрізь одна рахуба:
Там кожум'яки голову гризуть,
Тут воєвода гріє чуба —
І тут і там виходить тісний кут.
Завіса.
ВІДМІНА ДРУГА
Та сама зала увечері. Тепер вона урочисто прибрана й освітлена силою свічок. Чути музику й застольні пісні з суміжної зали, де бенкетує Воєвода з гостями.
Гільда стоїть край вікна й дивиться з сумом на темний Київ.
І
Р и ц а р і
Гей-го, не все те вмерло,
Що сховане в землі,-
Назад земля поверне
Зерно, що їй дали.
Виносить хвиля перли
З морської глибини —
Гей-го, не все те вмерло,
Що сховане на дні.
Не згасли в пущах темних
Литовськії вогні,
Гей-го, не все те вмерло,
Що сховане у тьмі.
Ульріка вводить обережно Свічку.
У л ь р і к а
Постій отут — ти звідси все побачиш.
Не тупоти ногами, як ведмідь.
С в і ч к а
А світла ж скільки! Ось де всі свічки,
Що в нас забрав вельможний воєвода.
На все б Подольє стало.
У л ь р і к а
Он, дивись,
То рицар Ольбрахт з Вільни, що привіз
Пожалування пану воєводі,
А той, що кубок золотий бере,-
Пирхайло-рицар — скільки ж він вина
Та меду може випить — просто жах!
С в і ч к а
А хто отой — суворий, довговусий,
Убраний просто, з шрамом на лиці?
У л ь р і к а
Та це якийсь Звенигородський рицар —
Не рицар — якось дивно їх зовуть,-
Живуть вони в степу — татарів б'ють
Й нікому не коряться — Козир-Косог...
А, здумала. Козак! То ось і цей
Такий козак — старший над ними — Кмітич.
С в і ч к а
Я чув про нього... Ось би нам таких.
(Озирається).
І як би це довідатися тільки,
Де грамоти ховає він...
У л ь р і к а
Ходім...
Не бачу я, що пані тут... Та тихше.
Не тупоти. Ступає, наче кінь.
Виходять. Свічка озирається.
ІІ
Рузя, Кезгайлова дружина, жвава, кокетлива пані. Підходить до Гільди.
Р у з я
А я тебе шукаю скрізь! Ми всі
Там бавились в мисливському покої —
Співали, трохи випили. А що ж!
(Продовження на наступній сторінці)