Ч і п
Кого лупить? Кажіть — кого товкти?
В с і
Чіп! Чіп прийшов!
Та тихше-бо, дурний.
Ч і п
Ну, то ходім! Чого ж ви тут ждете?
До зброї всі! Трощіть катів проклятих!
На визвіл Свічки! В замок всі гуртом!
П р і с я
(чіпляється за його руку).
Василечку! Мій любий! Схаменись!
Тебе ж шукають... в тебе ж голова
Поранена...
Ч і п
Це буде їй похмілля!
Товариші! За Свіччине весілля!
В с і
За Свіччине весілля! Хай його
Навік запам'ятають душогуби! —
Товариші! Дозір! Дозір іде!
З-за рогу виходить загін жовнірів із смолоскипами.
П е р е д е р і й
Товариші, всі тихо по хатах,
Хай кожен цех напоготові буде
На перший поклик линути на бій.
В с і
(тихо).
Ніхто не спать!
Чекати гасла!
Ч і п
А гаслом буде "Свіччине весілля".
Дозір підійшов.
О с м н и к
Гей, хто тут є! Всі зараз по хатах!
П р і с я
(відтягає Чопа).
Василечку, Василечку, тікай,
Тебе ж побачать.
Ч і п
От лиха година!
Попався дівці в лапи.
О с м н и к
Розходись! Бо зараз всіх в хурдигу заберу.
В с і
(один одному тихо).
За Свіч-чи-не ве-сіл-ля...
О с м н и к
Розходься!
Юрба зникає в темряві. Жовніри проходять далі.
ІІ
Пусто. Темно. Вітер з завиванням проноситься по вузьких вулицях. Чути кілька тихих далеких ударів дзвона. З лівого боку увіходять Ольшанський і Козеліус.
О л ь ш а н с ь к и й
Та це ж безумство! Свічку відпустить,
Бунтівника одвертого, що завтра ж
На замок ціле місто поведе!
То де ж вона? Її ти бачив?
К о з е л і у с
Ні.
Я стежкою коротшою побіг,
Аби тебе остерегти, мій княже,
Вона ж пішла десь — певно, тим шляхом
І, мабуть, тут повинна десь пройти.
О л ь ш а н с ь к и й
Вона одна?
К о з е л і ус
Одна. Дивись, якраз
Сама летить в твої голубка руки.
О л ь ш а н с ь к и й
Так, так. її візьму я... тільки як?
Не хочу ґвалтом я її здобути...
К о з е л і у с
Ти можеш так зробити, щоб вона
Сама тобі любов'ю заплатила.
Адже ж указ підписано — ось він,
І Свічку маєш право ти скарати.
Візьми катів — і як вона прийде,
Примусь її, сама щоб вибирала:
Любов — чи смерть.
О л ь ш а н с ь к и й
Диявол!
К о з е л і у с
Твій слуга.
Лиш не забудь мене в своїх молитвах,
О л ь ш а н с ь к и й
Гаразд — ходім. Якщо її візьму,
Тебе всього я золотом засиплю,
О дівчино чудова, не кляни,
Що мушу злом тебе я добувати...
Коли ж нема такої в світі плати,
Щоб я не дав за тебе сатані.
Виходять.
ІІІ
З лівого боку входять двоє підпилих ченців у скуфейках — Симеон та Фока.
Фока
Ну й крутить же — бодай його крутило!
Чи довго ж ти водитимеш мене?
С и м е о н
Ой, у полі метелиця,
Чому монах не жениться?
Нащо мені женитися,
Буду і так живитися...
Ф о к а
Та де ж вона, блудниця та, живе?
С и м е о н
Та я ж казав, отутечки за рогом.
Ф о к а
Та брешеш ти, ми двадцять тих рогів
Проходили, а жодної немає.
С и м е о н
О маловірний! Я ж у неї був
І в сіцевих многажди обретахся.
Яка ж смачна! А губи, яко мед!
А пишна та гаряча, як пампушка.
Коли б її ти прелесті узрєл,
То духом би і плотію воспрянул.
Ф о к а
Та де ж вона, прелесниця сія?
С и м е о н
Отутечки — тепер вже недалеко.
В завулку, де шинок, за кушніром.
Не в кушніра, а проти — у дворі.
Отут і єсть Капернаум сей злачний,
Іде же аз многажди согрєших.
Ф о к а
Ну, то ходім, бодай тебе крутило,
В Капернаум, до того кушніра.
С и м е о н
Не в кушніра, кажу тобі, а проти.
Ф о к а
Чи в кушніра, чи проти — все їдно,
Аби пустила під рядно.
Виходять хитаючись праворуч.
ІV
З глибини виходить Меланка зі свічкою в ліхтарі, яку вона захищає киреєю. Кирея й чудове вбрання заляпані болотом, подерті, руки подряпані в кров. Але свічка горить.
М е л а н к а
Вже сил нема... Але вже, мабуть, близько.
О, тільки б сили стало донести...
О, тільки б тут не впасти на дорозі,
Як падала на тій слизькій горі...
Не чую ніг... Лице горить од вітру,
Тремтять коліна... руки всі в крові
І змерзли... і не держать ліхтаря...
О боже ж мій, знов хвища налетіла,
Згасає вогник... гасне вогник мій...
І захисту... і захисту немає...
(Майже падає на церковні сходи ліворуч, прикриваюча всім тілом ліхтар).
О, не гаси, о, не гаси, благаю,
О вітре любий, мого ліхтаря!
Ти ж вільний... цілий світ перед тобою,
Лети мерщій на поле, до Дніпра.
Мене ж не муч, нещасну, — пожалій
Хоч ти мене, о вітре, вітре мій!
(Плаче. Підводиться хитаючись і робить кілька кроків).
Здається, тихше... змилосердивсь... зник...
О, тільки б тут ніхто не зачепив...
О боже... хтось іде.
Тікає. З лівого боку виходить новий дозір із смолоскипами і осмником на чолі.
Жовніри заступають їй дорогу.
О с м н и к
Стій! Хто іде?
Ще з ліхтарем? Куди це ти ідеш?
Не знаєш, що ходить тепер не вільно?
Беріть її!
М е л а н к а
Ні, ні! Що кажеш ти?
Мене не можна затримать — не можна,
В мене наказ од пана воєводи,
І цей ліхтар — ти бачиш — я його
До Порубу повинна донести —
До Порубу, щоб визволить людину —
Його ж скарають — чуєш ти? — і я
Тут гаяти не можу і хвилини.
Ось цей наказ.
О с м н и к
Немає нам часу.
Ходім до замку — писар розбере.
М е л а н к а
Ти збожеволів! Я... до замку знов?
По тій горі! Ні, ні, смієшся ти.
Тобі ж кажу, не маю я хвилини,
Його скарають.
О с м н и к
Заберіть її!
Жовніри беруть Меланку за плечі, вона виривається.
М е л а н к а
О, змилуйся! Якби ти тільки знав,
Де я була. Яку терпіла муку...
Коли з гори несла оцей ліхтар,
О, подивись... в багні, в крові всі руки.
Промокла вся, замерзла... скільки раз
Зривалася і падала я з кручі,
І в розпачі, щоб вогник не погас,
Чіплялася за терен я колючий...
Підводилась... і знову йшла і йшла,
Не чула ніг, не бачила дороги,
Ні диких псів, що кидались під ноги,
Ні бурі, що лице моє сікла!
Не чула я, не бачила нічого,
Бо іншої не відала мети —
Як вогник цей незгасним донести.
І донесла... Ти ж бачиш, він горить.
Не згаснув він, мій огник неоцінний,
Хай блимає він ледве, хай тремтить,
Але живий — і не мені одній
Засвітить він в нещасну цю годину...
Невже ж у тебе стільки зла,
Щоби віднять у мене те єдине,
Що я крізь терн і бурю пронесла!
О с м н и к
Говориш добре, дівчино, — проте
Нема часу з тобою розмовляти,
Ходім до замку.
М е л а н к а
(зриває з шиї намисто з дукатами).
Бачиш ці дукати,
Намисто це чудове, дороге —
Візьми його і відпусти, благаю,
О, відпусти, благаю, ти мене!
О с м н и к
(бере намисто).
Хай буде так! Іди! Рушаймо далі!
М е л а н к а
О, дякую.
(Дозір проходить).
Тепер мерщій, мерщій!
О, тільки б знов ніхто не зачепив.
V
З правого боку вертаються Симеон і Фока.
Ф о к а
А щоб тебе з таким Капернаумом!
Замість дівчат дрючком по голові.
С и м е о н
На біса ж ти поліз до кушніра?
О йолопе! Не в кушніра, а проти.
Ф о к а
Чи ти здурів! Ти ж сам туди поліз.
С и м е о н
Та ну тебе... Стривай. Знайшли! Вона!
(Біжить до Меланки й хапає її за кирею).
Є дівчина! Та ще яка красуня.
Ще з ліхтарем. Якраз з Капернаума!
Ну, то веди ж скоріше нас до себе,
В Капернаум солодкої утіхи.
Ф о к а
(обіймає її з другого боку).
А поки що — сладчайше поцілуй.
М е л а н к а
(відштовхує Фоку).
Геть, блудники, ледаща довгополі!
Не сором вам чіплятись до дівчат?
Штовхає Симеона, той падає, сама тікає в глибину.
Ф о к а
Оце тобі Капернаум солодкий!
С и м е о н
Єго же й ти, здається, воспрія?
Ф о к а
Ну й халепа! Невже на цілий Київ
Не залишилось жодної повії?
Чи бурею куди їх занесло?
С и м е о н
Стривай, я здумав. Ось в чому причина!
Не в кушніра, а в бондаря вона —
Ходім мерщій. Тепер я пам'ятаю.
Тягне його знову праворуч.
Ф о к а
Е, ні, стривай. Це зовсім інша річ.
У кушніра, бач, легкий причандал,
І то макітри наші постраждали.
А в бондаря залізне все: струги,
Уторники 1 якісь там, молотки,
Як дасть раза — то вже амінь, не встанеш.
1 Уторники — інструменти для виготовлення уторів — жолобів на краях бочки, в які вставляють дно.
С и м е о н
О маловірний! Та навіщо ж він
Даватиме? То ж бондар — не кушнір.
Ходім мерщій.
Ф о к а
Е, ні, стривай, коли ж
У бондаря... такі, бач, молотки...
Виходять обоє.
VІ
М е л а н к а
(вертається).
Пропало все — погаснув мій ліхтар...
І що ж тепер... і що ж тепер робити...
Кого благать... кого? Одна вночі,
Беззахисна, безсила, безпорадна...
Розчавлена надсильним тягарем...
(Сідає на церковних сходах і плаче).
О боже мій! За що даремну муку
На мене ти, нещасную, поклав?
За що ж мене довів ти до розпуки,
(Продовження на наступній сторінці)