Навіщо путь тернисту я пройшла!
Чи для того ж в борні я знемагала,
Чи для того мій огник берегла,
Щоб він загас, а я отут упала
І втратила надію всю мою...
Нема в тобі ні правди, ні жалю...
(Завмерла в безвихідній тузі).
З глибини виходить якийсь поважний, гладкий городянин у довгому сукняному кожусі з засвіченим ліхтарем у руці.
М е л а н к а
(придивляється).
О боже мій... Невже... невже вогонь...
Невже вогонь мені ти посилаєш...
Так... так... ліхтар...
(Підводиться).
О, тільки б не дозір...
Ні, ні... це так...
(Метнулася назустріч).
Добривечір, мій пане!
Дозволь огню у тебе попрохать.
Спізнилась я і заблудила трошки.
Городянин спиняється і, піднявши вгору ліхтар, дивиться суворо на Меланку.
Г о р о д я н и н
Геть, одчепись, лахудро безсоромна!
Як смієш ти до чесних громадян
На вулиці зухвало так чіплятись!
Іще вогню їй треба! Подивись
Попереду, до чого ти подібна.
По всіх ярах качалася в багні.
Геть, проклята!
(Замахується ціпком).
Бо так тебе огрію,
Що без огню в болото полетиш.
Проходить. Меланка з жахом кидається в свій куток і ревно плаче.
М е л а н к а
Ще не кінець... Ще, мабуть, не до дна
Свою весільну випила я чару...
(Застигла в німій розпуці).
VІІ
З глибини виходить хмурий Козека, що веде до кляштора закутану в хутряну кирею Гільду. Позаду слуга несе ліхтар.
Г і л ь д а
Далеко ще? Чи скоро той Конвент?
Ти, мабуть, сам дороги тут не знаєш.
К о з е к а
То не моя причина, що вночі
Проїхати не можна в цих завулках
І коні там загрузнули в багні.
Тепер вже близько.
Г і л ь д а
Тихше. Постривай.
Хтось плаче тут... чи жінка... чи дитина.
Здається, тут... Дай світло — посвіти.
(Схиляється над Меланкою).
Якась нещасна...
(Доторкується до її плеча).
Слухай-но. Хто ти?
Чого ти тут, сердешна, притулилась?
Меланка опам'яталася й дивиться на неї нетямущим поглядом, не підводячись, проте, з місця.
М е л а н к а
О, не жени... О, не жени, благаю.
Мене весь час тут мучили... кляли,
Знесилена, здрімалась я... на мить,
Бо згаснула... бо згаснула надія...
Г і л ь д а
О дівчина нещасна!
К о з е к а
Це ж вона!
Це ж Свіччина Меланка!
Меланка отямилася, зривається на ноги.
М е л а н к а
Боже ж мій!
В тебе є світло! Дай мені, благаю,
О, засвіти, благаю, мій ліхтар!
Мерщій, мерщій! Ти ж бачиш, ось наказ:
Коли я свічку в Поруб донесу,
Тоді його я визволю од смерті...
Він був погас. Але воскресла знов,
Воскресла знов тепер моя надія.
Г і л ь д а
(що прочитала тим часом наказ).
Бідняточко! Дитинко ж моя люба!
Яку ж ти муку мусила знести.
(Бере в неї ліхтар і запалює з свого).
Ну, то неси ж, неси мерщій свій огник
І цей наказ, щоб визволить його.
Неси мерщій!
(Цілує її).
Ні, ні! Я так не можу,
Тебе не можу так я залишить.
Тебе ще скривдять... Разом всі підем,
Щоб не було якого ошуканства.
М е л а н к а
(бере наказ і ліхтар).
О дякую, о дякую тобі.
Г і л ь д а
Ходім мерщій!
К о з е к а
(втручається).
Ба ні. Цього не можна.
Г і л ь д а
Як смієш ти!
К о з е к а
Тебе повинен я
До кляштора негайно одвести
І схибити ні кроку не дозволю.
Г і л ь д а
Та це ж недовго.
К о з е к а
Навіть і на мить.
Г і л ь д а
Її ж там скривдять!
К о з е к а
Не моє то діло.
Не гайся, бо насильно відведу.
Г і л ь д а
І справді... раз у раз я забуваю,
Що я сама не більше — як раба...
Ну, то іди ж — прощай, моя сердешна.
(Знову цілує Меланку).
Нехай тебе хтось дужчий захистить.
М е л а н ка
Намучена і скривджена од всіх —
Повік твоєї ласки не забуду.
Виходить ліворуч.
Г і л ь д а
І знову він... Яка химерна доля
З цим зброярем мій шлях переплела...
Ну, що ж... Веди... без щастя, без любові
До кляштора нарешті я дійшла...
Любов? Її згасила... бо не смію
Своїм огнем ту свічку запалить,
Що іншою любовію горить...
І в кляшторі замкну мою надію...
Виходять всі троє праворуч.
VІІІ
Через якусь хвилину з лівого боку вбігає сполохана Меланка.
М е л а н к а
Куди ж тепер... Там він. Там він, цей князь.
Сюди іде... він кинувся за мною.
О, краще смерть, ніж стрінутися з ним!..
Куди ж сховатись?..
Біжить до церкви й притуляється грудьми до дверей, ховаючи ліхтар і своє обличчя.
Тут... отут в кутку...
О, заступи мене, святая діво!
В ту ж мить вбігає Ольшанський.
О л ь ш а н с ь к и й
Сюди вогню! Світіть в усі кутки!
Увіходить ціла процесія: четверо жовнірів із смолоскипами, Козеліус із пергаментом у руці, двоє катів в червоному вбранні, з мотузками, молотками та якимись кліщами.
О л ь ш а н с ь к и й
(вихоплює смолоскип у жовніра і починає оглядати всі кутки).
А, ось де ти, голубко, притаїлась!
(Повертає смолоскип жовнірові і підходить до Меланки).
Ну, то чого ж, чого ж ти так тремтиш,
Чого злякалась, пташко полохлива?
Тобі я зла не мислю... лиш мене
Послухай ти...
(Бере її руку).
Навіщо тут вночі
Блукаєш ти, дитино нерозумна?
Ходім в мої палати, я тебе
Зогрію, заспокою.
М е л а н к а
Одійди!
Не смієш ти затримувать мене!
В мене наказ і пропуск воєводи!
(Виривається),
Він наказав, щоб Свічку зараз...
(Бачить катів і кричить вражена).
А!
(Біжить на вулицю і зараз же вертається до Ольшанського, вже сама хапаючи його за руку).
Хто це такі! Куди ти з ними йшов?
Не смієш ти! Ні! ні! Скажи, що ні!
В мене ж наказ — помилування Свічці —
І цей вогонь, дивись, я донесла.
Чого ж мовчиш? Чого мовчиш!
О л ь ш а н с ь к и й
Сама,
Сама мене ти слухать не хотіла...
Спізнилась ти з помилуванням!
М е л а н к а
Ні!
О л ь ш а н с ь к и й
І Свічку я скарати зараз мушу.
М е л а н к а
Неправда це! Брехня! Не властен ти
Накази воєводині ламать.
Злочинство це. Я зараз побіжу
До замку знов. Я зараз.
О л ь ш а н с ь к и й
(до жовнірів).
Гей! Рушай!
Негайно все до страти наготовить.
Жовніри, кати й Козеліус рушають ліворуч.
М е л а н к а
(ставить ліхтар і в розпачі біжить за ними).
Стривайте! Стійте! Помилився князь...
(Кидається до Ольшанського).
О, не жартуй так люто — накажи,
Щоб зараз же... ти ж бачиш... ось наказ.
О л ь ш а н с ь к и й
Рушай вперед! Я зараз сам прийду.
Процесія виходить ліворуч.
М е л а н к а
Ходім мерщій, ти ж бачиш, ось наказ...
І свічка ось... ти, може, не читав...
Тепер ти бачиш... Випусти ж, благаю,
Жаданого, єдиного мого.
О л ь ш а н с ь к и й
Безумная! Невже не розумієш,
Що й Свічку я для того захопив,
Щоб за нього купити те єдине,
Без чого жить не можу я... тебе!
Ага! Тремтиш? Нарешті зрозуміла!
М е л а н к а
(відсахнулась).
Не вірю я! Не вірю, щоб таку
Безбожную ти ціну захотів.
О, змилуйся! Невже не досить муки,
Не досить мук сьогодні я знесла?
О, пожалій!
О л ь ш а н с ь к и й
Не пожалію — ні.
Я гину сам — нема такої плати,
Щоб я не дав за тебе сатані.
А ти свою щось дуже ціниш муку.
Не мука це, коли об дикий терен
Подерла ти весільний свій убір
Або в багні задрипала його —
Не мука це. Ти серце пошматуй
Об колючки.
М е л а н к а
(ламає руки).
О, як пошматувала...
О л ь ш а н с ь к и й
Дівочу честь за милого життя
Не пожалій в болоті закалять!
Ага, тремтиш!
М е л а н к а
(падає навколішки).
О, змилуйся, благаю!
О л ь ш а н с ь к и й
Даремно все. Мовчить моя душа,
А в пристрасті немає милосердя.
Рішай мерщій. За хвилю буде пізно.
Якщо зі мною зараз не підеш;
Клянусь тобі — зорі він не побачить.
Хутко йде ліворуч.
М е л а н к а
О, постривай!
(Ламає руки).
О боже, що ж робити!
Туди на глум... на сором... То невже ж
І вище хмар нема святої правди?
(Ревно плаче, впавши на землю).
О л ь ш а н с ь к и й
(з кінця вулиці).
В останній раз питаю — чи підеш?
Вже стукає сокира, що цвяхи
Останні на помості забиває.
М е л а н к а
(зривається на ноги).
Ні, ні, стривай!
(Хапає ліхтар).
О л ь ш а н с ь к и й
Сурмить труба.
М е л а н к а
Я йду!
З диким криком пустилася за Ольшанським. Обоє зникають ліворуч.
ІX
З правого боку вертаються ті самі ченці, що знайшли-таки свою дівчину. Тримаючи її з обох боків під руки, приятелі йдуть собі в доброму гуморі, наспівуючи й хитаючись.
Обретохом убо сіце
Оний злачний вертоград,
І появше там дєвіцу,
Суньмо весело назад.
Тщетно оную шукали
В кушніра ми во дворі —
Лиш макітри постраждали,
Суть-бо злобні кушніри.
А в мене одна пошана,
Що рибалки, що кравці,-
В кушніра не ночувала,
Встану, мабуть, у ченців.
Нинє убо побєдіхом,
Нечестивих кушнірів,
І з дєвіцею утіха
Буде нам в монастирі.
Веселітеся, монасі,
Слався оний вертоград!
Ми до пляшки дуже ласі,
Паче ласі до дівчат.
Проходять, співаючи, ліворуч. Пісня затихає десь далеко.
Х
(Продовження на наступній сторінці)