Т а р а т у т а. Ну, прощавайте поки — не сумуй, Олю, — і мальчонку твого підправимо. (Дає їй пляшку). На ось, дай йому ковтнути чарочку — миттю серце запрацює. Напевно.
О л я (крізь сльози). Йому камфори треба, Таратуто, — а де її взяти... Ось сиджу, чекаю на Андрія Трохимовича — і додому йти боюся.
Ю р к е в и ч. А в Червоному Хресті питали?
О л я. Скрізь була — ніде немає.
Т а р а т у т а. Стривай! То я ж знаю!
О л я. Та невже? Ради бога, Таратуто, — врятуй, на тебе одна надія!
Т а р а т у т а. Поїхав! Є в мене один чолов'яга. Коли вже в нього немає — то, значить, ніде. Потерпи, Олю, — я вмить. (Виходить).
У с а ч и х а. Стривай, Таратуто! Коли ще де-небудь курку задавиш... (Біжить за ним).
ІІІ
Юркевич підводиться і йде до дверей. Входить граф Лундишев. Він постарів, зігнувся, обшарпаний, ходить через силу, спираючись на паличку. Юркевич одвертається і хоче вийти.
Л у н д и ш е в (зупиняє його). Мсьє Юркевич!
Ю р к е в и ч (обертається). Чого вам від мене треба?
Л у н д и ш е в (з образою). Тікаєте? Боїтесь, мабуть, що просити у вас буду... ех!
Ю р к е в и ч. Невже ви самі не розумієте... Забули...
Л у н д и ш е в (в свою чергу розсердившись). Не вам би це казати, молодий чоловіче! Ви самі, мабуть, забули, як двічі накидалися на мене й душили за горло. В мене й досі шия болить.
Ю р к е в и ч. Ну, тим більше. Немає, значить, про що й балакати.
Л у н д и ш е в. Якщо я проговорився тоді, що знаю вашу дружину, то це була просто необережність. А що зі мною зробили подібні до вашої дружини комісари! Не знаєте? Все забрали — гроші, будинки, речі, золото, срібло — все. Ось тільки цей перстень залишився — хочу на хліб та на масло виміняти. Ех!
Ю р к е в и ч (дивиться на перстень). Ого! Ізумруд.
Та ще який великий!
Л у н д и ш е в. . Ще б пак, вісім каратів. Фамільний. Ще від діда лишився. Колись графиня Селецька трохи не навколішках благала, щоб продав, — давала чотири тисячі, потім п'ять — не віддав. Навіть посварилися через це.
Ю р к е в и ч. То це ж цілий скарб! Капітал! (Милується каменем). Ви можете два роки жити на цей камінь.
Л у н д и ш е в (прикро). Ви думаєте? Знаєте, скільки за нього дають місцеві йолопи? Двадцять тисяч. А паршива курка на базарі коштує двадцять п'ять.
Ю р к е в и ч (усміхається).
Л у н д и ш е в. Усміхаєтесь! Я знаю, чого ви смієтесь.
Ю р к е в и ч. Та що ви... це просто так — згадав.
Л у н д и ш е в. Згадали, як я колись двадцять тисяч за паризьку курочку давав. Золотом. А тепер і звичайної не маю... Тижнями сиджу без обіду. (Сідає на лавку біля Олі).
О л я (пізнає Лундишева). Добридень, Валеріане Сергійовичу. Пробачте, я вас не пізнала.
Л у н д и ш е в. А? Хто? А, це ти... Оля. (Сухо). Добридень. Так, батеньку, дожили. А де ваша дружина?
Ю р к е в и ч. Та ось мусить приїхати сьогодні. Чекаю. Вибачте. (Піднімає шапку і виходить).
Л у н д и ш е в (мимрить про себе). Двадцять тисяч курка... Тьфу!
О л я. Давно вас не бачила, Валеріане Сергійовичу. Як ваше здоров'ячко?
Л у н д и ш е в. А це вже ти в свого чоловіка спитай — більшовика. І подібних йому комісарів.
О л я. Та господь з вами, графе, який же Андрій Трохимович комісар?
Л у н д и ш е в (стукає паличкою). А хто ж? А хто? Забула, як ще тисяча дев'ятсот дванадцятого року в тюрмі сидів? З тисяча дев'ятсот п'ятого року забастовщик. Це ж у них заслуга, чин, вроді як вислуга літ. Зате — тепер начальство. Комісар! Пф...
О л я. Та ніяке він не начальство. Як був машиністом, так і залишився. Самі голодуємо.
Л у н д и ш е в (не слухаючи). Комісар! Більшовик! І слова-то які повидумували: Пар-ком, Ком-бєд. Со-бес, Че-ка. Опродкомгуб. Тьфу! Грабилівка, розбійники, бандити. Землю забрали, садибу забрали, будинок забрали. Речі, одежу, золото, срібло. І виїхати не можна. Сиди, подихай з голоду. Два дні не обідав. Чаю нема з чим випити.
О л я (співчутливо). Бідний Валеріан Сергійович... (Ніяково). Може, дозволите... В мене є курочка... я буду її сьогодні варити, то і з вами можу поділитись...
Л у н д и ш е в (вражений). Ти! Ти пропонуєш мені курку! Ти! Та як в тебе язик повернувся!
О л я (злякано). Та що це ви, Валеріане Сергійовичу... Адже ж я від щирого серця.
Л у н д и ш е в. Умру, подохну, з довгою рукою ка вулиці стану, — а в тебе не візьму!
О л я. Та чому ж, Валеріане Сергійовичу?
Л у н д и ш е в. А ти забула, як в мене було вісімнадцять тисяч курей, тільки племінних, а звичайних — так ніхто й не лічив. А коли ти просила в мене сім років тому одну курку, чи дав я тобі її — кажи — дав?
О л я. Та не хвилюйтеся, Валеріане Сергійовичу, — нічого я не пам'ятаю.
Л у н д и ш е в. Коротка в тебе пам'ять, мабуть. Ми з тобою розрахувалися. За тебе твої комісари одержали. Відплатили цілком, сповна!..
ІV
Входить Усачиха.
У с а ч и х а. Там тебе мамаша шукає в конторі. Малому твоєму кепсько. Вмирає.
О л я (схоплюється). Боже ж мій, господи! (Вибігає, забувши про кошик).
Л у н д и ш е в (мимрить). Вона мені курку... мені курку... (Виходить).
У с а ч и х а (сама). Побігла і кошолку забула з куркою. Сказано, вітер в голові. (Озирається). Е, була не була. (Підходить до кошика). Все одно хлопець помре, не діжде. (Бере курку з кошика і ховає під хустку). Удруге не кидай. Наука. (Іде до виходу). Ой, лишенько, когось несе!
Входить комісар військових поїздів.
У с а ч и х а. Комісар! Пропала!
К о м і с а р (підозріло озирається). Ти що тут робиш?
У с а ч и х а. Я... нічого, їй-бо, нічого. Так і єсть! Пропала!
К о м і с а р. Це чий кошик? Твій?
У с а ч и х а. Та ні... це Че... Черевкової Ольки.
К о м і с а р. А, Черевко, — його мені й треба. Почекай тут. (Швидко йде в ліві двері, звідки зараз же чути телефонний дзвінок і голос комісара). Так, так. Слухаю. Одержано. Особливого призначення. Гаразд.
У с а ч и х а (метушиться з жахом по кімнаті). Пропала! І втекти не можна, і кинути шкода. Якби де сховати... Ага! (Підходить до касового віконця). Сюди! (Підіймає заслінку вікна і запихає туди курку, зачинивши знов віконце). Сиди тут, падлюко, замість касира! Фу...
К о м і с а р (виходить з лівих дверей). Ти знаєш, де живе машиніст Черевко?
У с а ч и х а. Ще б пак не знати — знаю.
К о м і с а р. Веди мене до нього. Живо.
Виходять. Усачиха озирається на касу.
V
Повертається з перона Юркевич, знову сідає на лавку. Увіходить Лундишев і Карфункель — обшарпаний, змарнілий, але, як завжди, впертий і сердитий, з чемоданом у руці.
Ю р к е в и ч. А, це ви, гер Карфункель, добридень. По-старому чекаєте на поїзд?
К а р ф у н к е л ь (сердито). Зальбадерей. Безглюзде запитання на вокзалі. Які сьогодні поїзди?
Ю р к е в и ч. Та хто ж тепер це знає?
Л у н д и ш е в. Мішочний експрес, скорий — теплушка, кур'єрський — "сипняк-той світ". Без пересадки. Спальні місця — на даху, під небом.
К а р ф у н к е л ь. Місочник... той свієт? Зальбадерей. Ні. Мені не потрібний такий поїзд.
Ю р к е в и ч. А ви все не втрачаєте надії? Щодня ходите довідуватись про поїзди?
К а р ф у н к е л ь (сердито). Я вже говоріль вам, що післязавтра мусиль бути дома — в Гейдельберг. Я мусиль робити там мій годинник. Мій геніальний дзигарі справжнього, дійсного часу. О, лише тоді люди знатимуть, що таке час. Що таке — дер аугенблік — один мить, якого тепер не помічають.
Ю р к е в и ч. То хіба не можна їх робити тут — ці ваші дзиґарі? В Москві, Петрограді нарешті?
Вбігає захекана Усачиха.
У с а ч и х а. А бодай вас жаба забодала! Знову наперлося повний вокзал. (Пробирається ближче до каси).
К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей. Єсть тільки два чоловіка на світі, який може робити такий дзигарі. Я — Тобіас Карфункель, який їх придумав, і майстер Тобіас Рамінгер, який може їх зробіль. Тобіас Рамінгер, великий дзигармайстер з Гейдельберга. Ха! Ось чому я чекаю на станція мій поїзд.
Усачиха тим часом підійшла до самої каси і заступила собою її віконце.
Ю р к е в и ч. Чекаєте одинадцять місяців?
К а р ф у н к е л ь. Одинадцять місяців, одинадцять років, одинадцять хвилин. Ві по-старому нічого не розуміль ауф час. (До Усачихи). Пардон, мадам, — мені треба в каса. О, нерозумний учень, — не пам'яталь ні один мій урок. Ві чуєте? Мені треба в каса!
У с а ч и х а (розгублено, проте не поступаючись). Та на біса тобі каса, марудо!
К а р ф у н к е л ь. Мені треба узнаваль поїзда. (До Юркевича). Одинадцять років! Хіба не здавалося вам вісім років тому двадцять чотири хвилини за цілий рік? А коли вас мусили розстрілять — як ві рахували тоді ваші хвилини — по який годинник?
Ю р к е в и ч. Так, це правда... Але тоді були хвилини — ви ж чекаєте, майн гер, цілий рік.
К а р ф у н к е л ь. Хвилини, аугенблікен, мить, рік! Де вага, де міра для цей лічба? Тільки на моїх майбутніх дзигарях можна буде це пізнати. Тільки тоді ми пізнаємо, який справжній міра той чи той секунда, той чи той півгодина, тих чи тих десять років. Ці дзигарі покажуть, що деякий півгодина займає не більше місця, ніж деякий рік. І що інші десять років взагалі нічого не варті — не займаль ніяке місце.
(Продовження на наступній сторінці)