П о л к о в н и к (до Юркевича). Востаннє пропоную вам іти на перон і зустріти цю жінку. Чули? Через п'ять хвилин буде пізно.
Ю р к е в и ч. Ні, нізащо!
П о л к о в н и к. Ви зараз же будете розстріляні! Чуєте?
Ю р к е в и ч (помічає Ліду, здригається). Нехай! І все-таки я вам її не викажу!
П о л к о в н и к (кричить). Мовчать! Я сам вас уб'ю як собаку! Мовчать!
П о р у ч и к. Пане полковнику, тут сторонні...
П о л к о в н и к. Мовчать!
Д р у г и й о ф і ц е р. Пане полковнику...
П о л к о в н и к (обертається). Га! Чого вам треба?
О ф і ц е р. Дозвольте доповісти. Ми зараз затримали цю даму. Вона приїхала автомобілем. З боку Чабанів.
П о л к о в н и к (стає уважним). А... ну, і що ж?
О ф і ц е р. Дуже непевна особа. (Тихо доповідає щось полковникові). Ось її документи. (Подає полковникові). Можливо, пане полковнику, що це саме і є... прошу звернути увагу. (Показує пальцем на один з документів).
П о л к о в н и к. А, чудово, чудово! Хм... (Розглядає документи). Цифри, слова, знаки — безумовно, шифр. (Раптом скидає оком на Ліду). Як ваше прізвище?
Л і д а. Олена Жданова.
П о л к о в н и к (швидко). А не Ліда Званцева?
Л і д а (спокійно, знизавши плечима). Не розумію вашого запитання, полковнику.
П о л к о в н и к. А, не розумієте? А які це шифровані записи у вас в зошиті? Ієрогліфи оці?
Л і д а. Записи? Ах, то це ж моя стенографія. Вправи — для практики.
П о л к о в н и к. Хм, дуже підозріла практика. А що ви робили в Чабанах?
Л і д а. Я гостювала там на хуторі. В сестри.
П о л к о в н и к. Гостювали на хуторі, а поїхали на моторі. (Полковник для рифми робить у слові "хуторі" наголос на "о,"). Ну, добре, ми це все з'ясуємо. До речі, цей молодий громадянин приніс нам сьогодні листа якоїсь Ліди Званцевої. (Лізе в кишеню). Чи не знайома вам випадково ця рука? (Навмисне бариться, не розгортаючи листа).
Л і д а (посміхаючись). Навряд, якщо листа написано на машинці.
П о л к о в н и к (тріумфуючи). А! Попались! Попались! Значить, ви самі його писали, якщо знаєте, що на машинці.
Л і д а (весело сміється). Та заспокойтеся, полковнику. Я ж бачу адресу на конверті — друковані літери.
П о л к о в н и к. Тьху! (Ховає листа).
Ю р к е в и ч (ніби нетерпляче). Вибачте, пане полковнику, це все дуже цікаво, але при чому ж тут я?
П о л к о в н и к (допитливо дивиться на Юркевича, потім на Ліду). Так ви не знаєте цієї, хм, дами?
Ю р к е в и ч. На превеликий жаль, ні.
П о л к о в н и к. А! На жаль...
Ю р к е в и ч. Так, бо вона дуже гарненька.
П о л к о в н и к (розгублено). Чорт зна, що таке! Ви здається, знову наплутали, поручику...
Х
Входять Лундишев і Карфункель. Обидва знову пориваються до полковника.
Л у н д и ш е в (ввічливо уклоняючись Ліді). Мадмуазель... Пробачте, полковнику, але так же не можна!
К а р ф у н к е л ь. Дас іст унергерт! Начальник станції ніде нема, поїзд нема. Я не можу більше ждаль!
Л у н д и ш е в. Я починаю турбуватися. Чи буде кінець кінцем наш поїзд, чи...
П о л к о в н и к. Панове, я ж вам казав...
Л у н д и ш е в (до Юркевича). А ви ще тут, мій молодий друже! (Озирається на Ліду). Ба! Кого я бачу! Ну, звичайно ж, то-то я дивлюсь — таке знайоме обличчя! Так ви...
Ю р к е в й ч (зляканий, робить крок уперед і бере Лундишева під руку). Пробачте, граф, я хотів вас щось спитати...
Л у н д и ш е в. З охотою, з охотою, мій друже. Так то, значить, ви вже її зустріли — вашу милу курочку. Пардон, мадмуазель, вибачте старого. Заздрю щасливцеві, хе-хе-хе! Але яка вона тепер красуня! Ай, та не давіть мені так руку!
П о л к о в н и к. Стривайте, граф, хіба ви знаєте цю даму?
Л у н д и ш е в (скрикує). Ай! Та чого ви щипаєтесь! (Тре руки). Ну, та, звичайно ж, знаю. Це ж наша люба мандрівниця, яку мсьє Юркевич так довго шукав і від якої він одержав сьогодні листа. Я її чудово пам'ятаю.
П о л к о в н и к (швидко). Ліда Званцева?
Л у н д и ш е в (у захваті). Так, так. Іменно, Ліда! Мила курочка, яку...
П о л к о в н и к. Ну, граф, ви зробили нам велику послугу!
Ю р к е в и ч (не витримавши, кидається на Лундишева і хапає його за горло). Негідник! Ідіот! Ти вдруге відняв її у мене, мою радість!
Л у н д и ш е в. Що таке! Караул! К... к...
Скориставшись із замішання, Ліда вихоплює револьвер і кидається до дверей.
П о л к о в н и к. Хапайте її! Держіть!
Сум'яття. Ліда кидає офіцерам стільця під ноги і тікає. Поручик падає, Лундишев виривається з рук Юркевича і з криком біжить до дверей.
Л у н д и ш е в. Караул! Він збожеволів! (Тікає).
П о л к о в н и к. Двері на замок! А, то ось воно що!
Заарештувати, заперти, розстріляти! (Показує на Юркевича солдатам, ті беруть його за руки).
Постріл за дверима, другий.
Ю р к е в и ч (кричить). Геть! Вони її вбили, негідники!
Цієї ж хвилини обидва офіцери вертаються, ведучи під руки Ліду, яка вже не пробує вириватися.
П о р у ч и к. Єсть, пане полковнику! Затримали! (Притискує хустку до щоки). Злочинниця відстрелювалась...
Ю р к е в и ч (поривається до Ліди). Лідо! Моя рідна дівчинко!
П о л к о в н и к. А! То ось яка тут стенографія? Чудово! Через півгодини будете обоє розстріляні. Поручику, розпорядіться.
Карфункель, який увесь час уважно стежив за цією сценою, тепер виступає вперед.
К а р ф у н к е л ь. Ір зайд толь! Ві з'їхаль з глузду! Я протестую! Потрудіться не робити дурниці і відправляйте наш поїзд. Я телеграфірен германський посол!
П о л к о в н и к. Що таке! Та ви ошаліли! Я вас самих розстріляю через двадцять чотири години... через двадцять чотири хвилини.
К а р ф у н к е л ь. Мене? Через двадцять чотири хвилини? Зальбадерей! Мене?
П о л к о в н и к. Що таке! Взять його!
К а р ф у н к е л ь. Через двадцять чотири хвилини? А ві знаєте, що буде з вами через двадцять чотири хвилини? Ха! Раджу вам краще розпоряділься з вашим час. Алле таузенд! Тисяча диявол! (В гніві наступає на полковника, махаючи перед його носом своїм годинником). Двадцять чотири хвилини! Краще скажіть, де ви поділь мій поїзд? Віддайте мені півгодини — чуєте? — півгодини, які я загубіль через ваш гармидер — вони мені коштують десять років, чорт би вас побраль!
П о л к о в н и к (відступає спантеличений). Та це божевільний! Взять його!
К а р ф у н к е л ь. Ні, не божевільний.
Гарматний постріл.
Ага! Ві чуєте? Ві чуєте, як б'є цей годинник? Ді штунде гат гешляген. Ваш час пробіль! Подумайте самі про ваші хвилини.
П о л к о в н и к (розлючено). Мовчіть! Поручику! Взять!
XІ
Вбігає офіцер, за ним двоє солдатів.
О ф і ц е р. Пане полковнику! Тривога! Прорив! По станції б'ють з панцерника.
Гарматний постріл.
К а р ф у н к е л ь. Ага! Я казаль! (Спокійно заводить годинника).
П о л к о в н и к. Та звідки? Де? Ви з глузду з'їхали! Тут і фронту ніякого немає.
О ф і ц е р. Так точно. Червоні наступають з Тернівки. З півночі. А це, певно, партизани. Якийсь шалений панцерник прорвався в тил.
Гарматний постріл. Дзвінки. Телефон.
К а р ф у н к е л ь (спокійно). Поспішайте, гер полковнику. Ваші двадцять чотири хвилини скоро проходіль.
П о л к о в н и к (люто). А я вас все-таки розстріляю! Подати автомобіль. Я їду в місто. Поручику, ви залишаєтесь комендантом станції. Поставте варту до заарештованих. Розпорядіться по станції. Евакуюйте що можна. А через двадцять хвилин — усіх розстріляти.
П о р у ч и к. Як, пане полковнику, і німця? Насмілюся доповісти, що...
П о л к о в н и к. Ну, добре. Німця поки що евакуюйте. Там побачимо. Цих двох. Ходім!
П о р у ч и к. Слухаю, пане полковнику!
Полковник і обидва офіцери виходять.
П о р у ч и к (до солдатів). Стерегти заарештованих. Один — біля дверей, другий — під вікном.
Виходить. Солдати замикають двері і теж виходять.
XІІ
Ю р к е в и ч (кидається до вікна). Вартовий! (Пробує двері). Замкнуто. Лідо, моя дорога Лідо! (Бере її руки). Невже ж я знову бачу тебе, бачу твої милі, рідні очі, про які я так часто мріяв усі ці роки нашої розлуки!
К а р ф у н к е л ь (який тим часом сів на столі і розглядає годинника, встромивши око в лупу). Зальбадерей! Пустий балакня...
Л і д а. Любий! І ти мене не виказав — тебе мордували!
Ю р к е в и ч. І тепер, через сім років, знайти тебе, щоб знову... щоб знову втратити. Ні, ні, це неможливо! Час зупинився, він наш, він наш, моя Лідо!..
К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Ейн нар. О, один дурень — що він знає про час?
Л і д а. Так, так!
Ю р к е в и ч. Двадцять хвилин життя і любові — та це ж вічність!
К а р ф у н к е л ь. Не забуваль мій урок. Хм...
Ю р к е в и ч. Тільки міщани лічать час роками — ми будемо лічити його ударами нашого серця! І кожен удар, кожен удар віддамо нашій любові!
Л і д а. Так, так, нашій любові! О, як же я люблю тебе тепер, мій єдиний!
Гарматний постріл.
Ю р к е в и ч. Лідо, моя кохана Лідо! Яке щастя... припасти до твоїх уст... вмерти... лишитися з тобою назавжди! Випити до кінця ці останні хвилини нашого життя!
(Продовження на наступній сторінці)