Л у н д и ш е в. Бачили? Жінчина вихованка. Жила в нас як у раю, та на тобі — з бунтівником зв'язалася. З якимсь машиністом тутешнім. Ха! А тепер голубчика злапали за хороші діла. Фу, навіть у піт кинуло від злості! Ну, то з богом! їдьте, мій дорогий, бажаю вам удачі. (Знову бере пляшку). Фу!
Ю р к е в и ч. Ну й мерзота ж ти, як я тепер бачу! Пардон, пробачте, граф! (Боже мій, він зараз буде пити!) Може, ви дозволите мені поїхати не той... не сьогодні, а днів через чотири?
Л у н д и ш е в (ставить пляшку і схоплюється). Та що ви, глузуєте, батеньку? Та ви з глузду з'їхали! Фу! Та я боюсь, що й тепер уже спізнився — може, її вже й купили. Лорд Дурлей, принц Уельський... Тут кожна хвилина дорога, а він... То тоді скажіть прямо, я свого гувернера пошлю. Фу, навіть у піт кинуло! (Сідає).
Ю р к е в и ч (злякано). Ні, ні, нічого, нічого — я можу й сьогодні. Я можу. Це я так. (Ну, тоді пий, негіднику, виряджайся до диявола!)
Л у н д и ш е в. Ну, а коли можете, то нічого й морочить... Фу, як пити хочеться! (Нахиляє пляшку).
Ю р к е в и ч. Стривайте, не пийте! Здається, муха в пляшці!
Л у н д и ш е в (ставить пляшку). Муха? Де? Так ось якраз до речі: давайте їй, голубе, часом трохи комах— ну, там мушку піймайте, кузьку яку-небудь — вона це любить.
Ю р к е в и ч (зводить стиснутий кулак і робить крок до стола).
Л у н д и ш е в. Ну, здається, все. Бажаю й вам підхопити собі в Парижі гарненьку курочку. (Наливає воду і підносить склянку до рота). За вашу і мою курочку!
VІІІ
Входить Ліда.
Ю р к е в и ч (не помічаючи Ліди, що зупинилася біля порога). К чорту! К чорту вас і вашу курочку, к чорту вашу принцесу Буль-Буль! К чорту ваші гроші! (Шпурляє в Лундишева важким пакетом і, перекинувши пляшку, вибиває в нього з рук склянку. Зляканий граф схоплюється). Подавіться вашими тисячами, через них я трохи не вбив вас, проклята мавпо! Під три чорти ваш Париж, якого мені не доведеться побачити! А!
Л у н д и ш е в (витираючись і тремтячи). Ви... ви божевільний! Ви здуріли! Я завтра скажу Андрієві Івановичу, щоб вас прогнали з служби... Я... я попечителеві напишу.
Юркевич кидається на нього з кулаками. Лундишев тікає.
Ю р к е в и ч (дико озирається і бачить Ліду, що застигла здивована і злякана). Лідо! Лідо! (Підбігає до неї і хапає її руку). Лідо, мені страшно! Врятуй мене, моя дівчинко! Лідо, якби ти знала, на що я зараз зважився! (Тулиться до неї, весь тремтячи і схлипуючи). А! Я знаю... Це він... це той механік з зубним болем!
Л і д а. Олексію Семеновичу, любий, заспокойтеся. Я знаю, чого ви хвилюєтесь. Забудьте, про що ми говорили. Я чула, як ви сердилися, що ви не поїдете в Париж. Це була хвилина... хвилина захоплення. Я не буду сердитися на вас. Прощайте! Я буду вашим другом, як і раніш.
З гуркотом, — цього разу з правого боку, — влітає поїзд і проходить повз вікна. Дзвінки і метушня.
Л і д а. Дивіться! Це ваш поїзд! Ідіть мерщій! Ідіть!
Ю р к е в и ч (з криком). Лідо! Лідо! І ти, і ти мене женеш від себе?
Відчиняються двері, входить Софія Петрівна.
Ю р к е в и ч. Лідо, моя дорога, моя рідна! Не покидай мене, моє останнє щастя!
ІX
С о ф і я П е т р і в н а (виступає вперед, відкинувши вуаль). А! Так ось де вона, ваша коханка, ваша принцеса, ваша полюбовниця, яку ви так старанно ховали. І ви не посоромилися сказати мені, що їдете самі, не посоромилися тікати від мене з першою-ліпшою, з підфарбованою красунею з веселого дому!
Л і д а. Ах! (Біжить до дверей). Який сором, яка ганьба!
Ю р к е в и ч (кидається до Софії Петрівни з піднесеною рукою). Підла тварюко! Замовчи, або я тебе вб'ю.
С о ф і я П е т р і в н а (із зневагою). Ти мене вб'єш? (Ліда тікає). Зараз же їдьте додому!
Чути третій дзвінок. Гудок. Поїзд рушає.
Ю р к е в и ч (стискає голову руками). Принцеса Буль-Буль... Двадцять три тисячі... Двадцять три тисячі. Венеція, Париж... Чарівний міраж... Щастя, воля, слава... Тисячі вогнів попереду... Лідочка!.. Ліда! Знайти щастя! Втратити щастя!.. Покохати на все життя... Двадцять чотири хвилини! А колеса стукотять, паровоз біжить... Поїзд, мій поїзд! Геть! У мене є ще білет моєї екскурсії — я ще поїду.
Відштовхує з дороги Софію Петрівну і біжить до дверей, але зараз же відступає злякано, бачачи доктора Карфункеля, що стоїть на дверях і тихо сміється, накручуючи ключем годинника.
К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Ваш поїзд уже пішов, мій любий друже. Сподіваюся, що ві не скучаль ці двадцять чотири хвилини — подій, здається, було досить?
Ю р к е в и ч (кричить). Диявол! (Зомлів).
К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Пустий балакня. Коли що не розуміль — значить, або доля, або чорт.
Завіса.
ДІЯ ДРУГА
Та сама станція. 1919 рік.
І
Входять поручик і начальник станції.
П о р у ч и к. Скажіть, поїзд на Харків скоро?
Н а ч а л ь н и к с т а н ц і ї. Як завжди — п'ять сорок.
П о р у ч и к. А на Шепетівку?
Н а ч а л ь н и к с т а н ц і ї. Чотири двадцять. Тільки він запізнюється. На півгодини.
П о р у ч и к. Вічно запізнюється. Ну, добре, ходім у дежурну. Я мушу прийняти станцію.
Виходять.
ІІ
Входить Юркевич. Тепер йому 32-33 роки. Схвильований. Виймає з кишені листа. Читає. Нервово ходить по кімнаті. Курить.
Ю р к е в и ч. Невже ж це можливо? Вона — Ліда, моя золота Буль-Буль ель Газар, моя улюблена мрія, яку я втратив так безглуздо на цій же станції сім років тому, — вона мене пам'ятає, а може... а може й кохає! Яка химерна річ — життя!.. І яке щастя знову знайти її тепер, після довгих років розлуки... і яких років!
Входить Карфункель, як і раніш, елегантно вдягнений, але вже в іншому пальті, як і раніше з чемоданом в руці. Дивиться на годинник. Невдоволено хмикає.
К а р ф у н к е л ь. Хм. Дер таузенд. Ді ур гет фор. (Підносить годинник до вуха, хитає головою). Годинник поспішає. (Виймає з другої кишені другого годинника). Абер найн. Зі гет рехт. Е, пардон, — ві не знайт, коли поїзд на Варшава?
Ю р к е в и ч (неуважно). Напевно не знаю. Здається, він запізнюється на тридцять п'ять хвилин.
К а р ф у н к е л ь. Вас? Дас іст унергерт! Це неможливо! Я мушу післязавтра бути дома, в Гейдельберг. Неодмінно. О, ферфлюхте гейденлерм! О, безглюздий країна, що ніколи не шануваль час. Я не можу спізняль.
Раптом чути мелодійне тринькання, неначе з музикальної шкатулки.
Ю р к е в и ч (здивовано озирається). Що таке? Звідки ця музика? Неначе куранти на годиннику. (Проводить рукою по чолу). Де я чув колись таку музику?
К а р ф у н к е л ь (виймає ще одного годинника з кишені — тринькання стає гучнішим). Алле таузенд! Я не можу спізняль!
Ю р к е в и ч (відступає вражений). Боже мій! Та це ж ви! Знову ви! Знову лиха година!
К а р ф у н к е л ь. Вас? Вас волен зі? (Накручує годинник ключем).
Ю р к е в и ч. Ну та, звичайно ж, ви! І знову на моїй дорозі. Механік з годинниками і зубним болем, який... якого...
К а р ф у н к е л ь (дивиться спідлоба на Юркевича). Який даваль вам сім років тому маленький лекцій про руський інтелігент і про закон тісного часу. І навчиль вас цінувати кожну хвилину життя.
Ю р к е в и ч. Чорт би забрав ваші лекції! Вони мені дорого коштували. Це не лекції, а чаклунство. Я й досі тремчу, коли згадую той вечір.
К а р ф у н к е л ь. Та при чому ж тут я? Я тільки скромний учений і механік — дзигармайстер. Я ж казав вам тоді, що дещо розумію в житті, в часі і в його законах. Ну, то нема нічого дивного, що я вмію приманіль собака з-за грубки — ден гунд аус дем офен льокен.
Ю р к е в и ч. Так, але звідки ви знали, звідки ви це все знали?
К а р ф у н к е л ь. Знали? Що я зналь?
Ю р к е в и ч. Звідки ви знали, що зо мною трапиться стільки пригод, таких незвичайних і трагічних?
К а р ф у н к е л ь. Ну, то це ж простий математика, звичайний розрахунок, закон. Події або трапляються дуже рідко, або сунуть цілий юрба. Життя, як колода карт — козирі або йдуть один за один, або їх зовсім немає. Час буває або пустий — цілий рік без подій, — або тісний від різних пригод, що налазіль один на один і валілься, як сніг на голова.
Ю р к е в и ч (задумливо). Справді, це так і, мабуть, дуже просто. Але звідки ж ви знали, що саме тоді, що саме того вечора звалиться на мене стільки пригод?
К а р ф у н к е л ь. Ну, то це вже зовсім не трудно. Адже ж ві самі казаль, що багато років проживаль дуже нудно. І раптом поїхаль за кордон. Ну, для уважний око це вже багато значить. Я зрозуміль, що для вас починалься смуга тісних часів — коли події доганяють один одна і йдуть як зграя риб, що збиралься викидать ікру.
Ю р к е в и ч. І знову нібито правда... Але тоді це виходило так, неначе ви самі наслали на мене ці пригоди, щоб відплатити за мою байдужість, коли у вас боліли зуби. До речі, як ваші зуби тепер? Зараз у мене є ці краплі — хочете?
К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Дурний балакня! Можете крапаль їх собі на язик. Мені тепер потрібний поїзд, а не краплі.
Ю р к е в и ч (сміється). Точнісінько, як мені тоді. Наші ролі перемінилися, майн гер. Тепер я можу вам порадити не поспішати і не дуже покладатися на час. У нас він тепер надто тісний — революція, війна...
К а р ф у н к е л ь (розсердившись), Зальбадерей! Хіба можна рівняль? Їх бін дер майстер дер цайт! Я сам єсть майстер мого часу. Я його трималь у мій рука і рушиль мої години, як бажаль.
(Продовження на наступній сторінці)