Ю р к е в и ч (глибоко схвильований). Іншу радість! Лідо! Лідо! П'ять хвилин тому, перед вашим приходом, я зазнав безумної радості. Усміхнулася доля: один багатий пан дав мені одне... одне доручення і, уявіть собі, три тисячі карбованців за пусту комісію. Три тисячі карбованців, щоб з'їздити в Париж і привезти йому одну... одну річ. Ви пам'ятаєте, як я мріяв поїхати за кордон — і раптом така нагода! Але тепер — але тепер, Лідо, це все померкло, коли я побачив вас. Це дійсно, як казав той німець, "закон тісного часу", коли події тіснять одна одну. Лідо, я ще вас побачу, ви надовго сюди?
Л і д а. Так... дуже надовго. Я виходжу заміж.
Ю р к е в и ч (підводиться). Заміж? Боже мій, коли, за кого? Лідо!
Л і д а. За одного тутешнього земця — з Полинівки. Я познайомилася з ним у Петербурзі. За Котельникова.
Ю р к е в и ч. За Котельникова! За цього демагога! І ви його любите?
Л і д а. Нас зв'язала не любов, а погляди, переконання. Я ж казала вам, що багато дечого навчилася за цей час. І насамперед — поважати людей, які боролися за правду.
Ю р к е в и ч. Ну, звичайно, де ж мені рівнятися з цим борцем! Його ж переслідували, він був на засланні, в тюрмі! Так, я пам'ятаю — вас же завжди поривало до революції і тому подібних речей.
Л і д а (хоче йти). Пробачте, Олексію Семеновичу, мені вже пора. Прощайте!
Ю р к е в и ч. Ні, це якийсь кошмар, дійсно якась тіснота подій! Коли ж ваше весілля?
Л і д а. В п'ятницю.
Ю р к е в и ч. Як! У п'ятницю? Через три дні?
Л і д а. Та пізніше ж не можна — починається піст.
Ю р к е в и ч. Ні, це щось безглузде! Я через п'ять хвилин поїду, а ви через три дні виходите заміж! Від цього, справді, стає тісно в мозку, в нещасній моїй голові! І це після двох років розлуки, двох років невгасимої мрії про вас! І ви так просто про це говорите! Вона його поважає! А любов? А любов, Лідо? Невже ж ви ніколи про неї не чули, хоча б з ваших газет?
Л і д а (підводиться схвильована). Любов... любов. Це занадто велика розкіш, Олексію Семеновичу, Тисячі людей не мають хліба, а не те що любові!..
Ю р к е в и ч. І все-таки люблять. Як не соромно вам зрікатися любові — вам, молодій, принадній. І невже ж ви нікого не кохали? Хоча б тоді — в Курську?
Л і д а. Навіщо ви говорите мені це, Олексію Семеновичу? Якщо ви самі не бачили, то хіба я могла?.. Ах, та що згадувати! Адже ж я така безсердечна. Адже ж я тільки мовчу — я не вмію переживати так поетично, так музикальне. Якщо ви тоді не вгадали... (Зітхає й одвертається).
Ю р к е в и ч (схвильований). Та невже ж це можливо? Лідо, моя Лідо! (Бере її руку). Невже ви мене кохали? кохаєте? Ні, ні, це було б... Лідо, моя Лідо! Та я ж люблю вас, люблю без краю, до нестями!
Л і д а (підводиться). Прощайте!
Ю р к е в и ч. Лідо, якщо я був дурнем тоді, то не будьмо хоч тепер нерозумні. Через десять хвилин я мушу поїхати в далекий Париж, що так принадно мені усміхався, але я не поїду. Скажіть одне слово — і я зостануся з вами. Будьте моєю дружиною, Лідо, — я віддаю вам найкраще, що маю. Скажіть же це слово, яке ви так довго таїли.
Л і д а (раптом оповиває його шию руками). Любий! Коханий!
Ю р к е в и ч. Лідо, Лідо! (Поцілунки). Яке чарівне щастя! Зараз же поїдемо до тебе, до твоєї мами, добре?
Л і д а. Так, так, а потім до тебе...
Ю р к е в и ч. До мене, до мене, моя радість! Яке щастя! Чи думав я десять хвилин тому, що побачу так скоро твої чудові очі, які снилися мені стільки разів!
Л і д а. А тобі не жаль... Парижа?
Ю р к е в и ч. Ти, ти моє щастя! Це ти моя принцеса Буль-Буль, моя курочка. (Сміється). Ах, коли б я тобі розказав!.. Адже ж це ти, ти золота птиця Індаура, це тебе я знайшов у горах Сатпури, на річці Чамбал, принцеса Буль-Буль ель Газар. А скажи, тебе не кусають блохи?
Л і д а (наївно). Ах, знаєш, страшенно! У вагоні їх така сила — фу, як тобі не соромно, безсовісний!
VІ
Н о с и л ь н и к (входить). Чи не ви будете панночка з Полинівки? Там коней по вас прислали.
Л і д а. Так, так, я зараз. Я зараз прийду.
Ю р к е в и ч. Ходім. А мої речі? А де ж?..
Н о с и л ь н и к. Зараз, добродію, буде ваш поїзд, я тільки принесу графові нарзану — і заберу ваші речі — миттю. (Виходить).
Юркевич. Ах, так, граф... Він ще тут? Добре, добре, я того...
Л і д а. Ну, ходім же, любий!
Ю р к е в и ч. Біжи, моя радість, я зараз — тільки скажу два слова цьому моєму... графові.
Л і д а. Ну, добре, я зараз. (Біжить).
Ю р к е в и ч (сам. Береться за голову). Поїзд!.. Поїзд... Все ж таки це якийсь сумбур: курочка... принцеса Буль-Буль... три тисячі... Лідочка... за п'ять хвилин поїзд... мій поїзд. (Чути далекий гудок). Вікно, канапа, золоті іскри, далекий зазивний гудок. І все ближче і ближче чарівний міраж. Але ж я не поїду! Не поїду! Значить, усе пропало! (Стискає голову). Як тісно, як безумно тісно в голові! А може, а може, ще можна поїхати? Ні, ні, хіба це мислима річ, адже ж призначено весілля, треба побалакати з її матір'ю. А екскурсія завтра поїде. А! Геть ці підлі вагання! Щастя тут, воно зі мною, і я не віддам його нікому — це Ліда, моя Ліда! (Ходить по кімнаті). Так. Значить, треба повернути графові ці гроші. Так. (Виймає з кишені пакет). Треба. А все-таки, як досадно. (Зважує на руці пакет). Двадцять три тисячі карбованців! Двадцять три тисячі! І навіщо вони йому? Викине, каналія, знову на яку-небудь... курку. Яка, власне кажучи, несправедливість: мені й не снилися такі гроші, а для нього вони — каприз, дрібниця, ціна однієї курки. Двадцять три тисячі! Цілий капітал, багатство, воля, щастя, чужі країни, море. А для нього — дурна курка. Якби його стукнув удар, що давно на нього чекає, — ці гроші були б моїми. Адже ж він нікому не говорив, що дав їх мені — навіть дружині. (Ходить схвильований по кімнаті). Хто це говорив щось таке про удар, про параліч? (Тре чоло). Ах, це той химерний механік з зубним болем!
Н о с и л ь н и к (входить з підносом, на якому стоїть пляшка нарзану та склянка, і становить це все на стіл). Скоро вже ваш поїзд.
Ю р к е в и ч. А, так! Я передумав, я не поїду сьогодні. Ось візьміть. (Дає йому гроші).
Н о с и л ь н и к. Уклінно дякую. Накажете візника?
Ю р к е в и ч. Да... ні... Не треба. Кому це нарзан?
Н о с и л ь н и к (біля стола, відкриваючи пляшку). Це граф звелів сюди подати, пан Лундишев. (Юркевич ходить по кімнаті). Пане добродію, це не ваш цукерок?
Ю р к е в и ч. Який цукерок?
Н о с и л ь н и к. Та ось маленький, неначе горошинка — пілюля.
Ю р к е в и ч (схвильований). Де?
Н о с и л ь н и к (підіймає руку, затиснувши між двома пальцями пілюльку). Осьдечки, була на столі, мабуть, закотилася раніше.
Ю р к е в и ч (надзвичайно схвильований). Це... це його! Дванадцята пілюлька механіка з зубним болем!
Н о с и л ь н и к. Чого?
Ю р к е в и ч. Так, так, це моя пілюлька. (Вихоплює пілюльку в носильника). Я її загубив. Ідіть. (Носильник виходить, а Юркевич стоїть на авансцені з пілюлькою в руці). Ми її шукали на підлозі, а він впустив її на стіл і не помітив... Дванадцята пілюлька. Яка страшна спокуса — можна подумати, що це навмисне... та ще в таку хвилину. (Підходить до стола). Розкрита... Цей химерний механік казав, що... параліч, удар — жоден лікар не відкриє отрути... тоді... тоді двадцять три тисячі мої — багатий, вільний — і Ліда! О, яка ганьба — невже ж я можу дійти до такої підлоти! Здається, хтось іде... А проте... а проте йому все одно не прожити й року — гидкий дідуган! А сюди йдуть! Будь же ти проклятий! (Опускає пілюльку в пляшку, закриває і збовтує, весь час озираючись),
VІІ
Відчиняються двері. Юркевич відскакує від стола. Входить Лундишев.
Л у н д и ш е в (весело). Ну, зараз буде ваш поїзд! Все йде чудово. (Сідає за стіл). Втомився. Отже, покладаюсь на вас, мій дорогий. Дивіться ж, якомога скоріш назад. Привезіть курочку і їдьте знову на здоров'я. (Бере пляшку).
Входить Оля Черевко, молода гарненька жінка, охайно, але бідно вдягнена, в хустці.
Нерішуче підходить до Лундишева.
О л я. Валеріане Сергійовичу, можна до вас?
Л у н д и ш е в (ставить пляшку і обертається). А? Що? А, це ти, Олю! (Сухо). Чого тобі треба?
О л я (нерішуче). Я... я нічого... Але дітей жаль. Допоможіть нам, Валеріане Сергійовичу!
Л у н д и ш е в. Тобі? Допомогти? (Єхидно). А що ж твій чоловік, забастовщик цей твій знаменитий?
О л я. Ви ж знаєте, Валеріане Сергійовичу, його заарештовано. Ось уже два місяці сидимо без копійки.
Л у н д и ш е в. Ага, заарештовано, кажеш, — ось як.
О л я. Діти голодні, в хаті нічого немає, все продали. Допоможіть нам, Валеріане Сергійовичуі Я ж не грошей прошу. Дайте нам хоч пару курочок з вашого заводу — хоч яєчка свої будуть — дітям. Адже ж у вас багато.
Л у н д и ш е в. А, ось воно що! Ну, то знай же, моя мила (енергійно): кому завгодно дам, першому пройдисвітові дам, а тобі ніколи. Діти, кажеш, голодні? А навіщо за бунтівника виходила? Зле тобі у нас було, погано? Я тобі курку дам, а завтра твій чоловік мені червоного півня на садибу пустить? Ні, голубочко, сама вибирала, сама тепер і карайся. Іди, йди, я, брат, з революціонерами та бунтарями і говорить не хочу. Прощай!
Оля, зітхнувши, виходить.
(Продовження на наступній сторінці)