У с а ч и х а (сама, милуючись каменем). Камінь який чудовий! Доведеться, мабуть, для Ольки знову десь здобути. Ой ненечко, — ідуть — напевно, збори. (Тікає).
Входять кілька залізничників, серед них Черевко, секретар партосередку та інші, а також 3-4 жінки— дружини залізничників. Хмуро розсаджуються по лавках.
Збори.
2-а ж і н к а. Хліба немає, а збори щодня. Свобода...
3-я ж і н к а. І не кажіть. Очі б мої не дивились.
2-а ж і н к а. Знову умовляти будуть.
3-я ж і н к а. Тьху!
С е к р е т а р о с е р е д к у. Тихше, товариші! Сьогодні в нас дуже важливе питання. Одержано наказа.
2-а ж і н к а. Кожен день накази, а хліба немає.
1-й з а л і з н и ч н и к. Скажи краще, чому жалування припинили.
3-й з а л і з н и ч н и к. Правильно! Який такий порядок жалування не видавати?
1-а ж і н к а. Значить, з голоду подихати! Курка двадцять тисяч. Картопля п'ять тисяч. Діти пухнуть.
Галас.
С е к р е т а р. Та тихше-бо, товариші. Дайте сказати. Діло серйозне. Зарплатню припинили тимчасово, а хліб цими днями буде. Завтра будемо картоплю видавати.
2-а ж і н к а. І все брехня. Немає в них картоплі — бреше.
С е к р е т а р. Тихше. Я бачу, товариші, що у нас погіршилась дисципліна. Ми, товариші, на посту. Залізничники це все одно, як солдати, — в наших руках зв'язок, транспорт. Ми повинні життя не шкодувати за пролетарську диктатуру, а що ми конкретно бачимо. Конкретно ми бачимо, що машиністи і кочегари кидають паровози, йдуть, конешно, на село, в город. А хто ж поведе військові поїзди, товариші? Ось і сьогодні одержано наказа — негайно виділити двох машиністів для військових поїздів особливого призначення.
1-й з а л і з н и ч н и к. А куди? До яких мєстов?
С е к р е т а р. Цього ми не знаємо. Маршрут засекречений.
Галас. Увіходить Карфункель.
— Нема дурних! Хліба нема, грошей нема, добре тобі діло!
— І куди їхати? Шию зламати. Ні маршруту, ні профілів, всі містки потрощені, станції погоріли.
— Та ще обстрілюють з кожного лісу. Знаємо.
С е к р е т а р. Товариші! Товариші! Слухайте! Що ми бачимо конкретно? Диктатура пролетаріату бореться за робітничу владу. То невже в цей момент...
Двоє залізничників демонстративно підводяться і йдуть до виходу.
— Самі працюйте.
К а р ф у н к е л ь. Ага, я говоріль. Революція буде програваль.
Ч е р е в к о (схоплюється з місця). Товариші! Товариші! Опам'ятайтеся! Ви ж робітники — подивіться на ваші руки — вони зашкарубли, почорніли від нафти і сажі, від ключів і домкратів, від свердел і молотків, від гарячої пари. Хіба не для нас здобували волю пітерські московські, тульські робітники, хіба не вони прогнали Денікіна, Юденича, Петлюру? То невже ж тепер, після всіх зусиль і жертв, ми продамо справу революції, справу робочого класу? І коли щодня тисячі комуністів, тисячі робітників кидають фабрики, заводи, сім'ї і йдуть на фронт, щоб битись за нашу волю, — ми, ми зупинимо їх ешелони, випустимо пар з паровозів? Я старий, двадцять два роки не сходжу з паровоза, — то невже ж тепер, коли партія кличе нас на бій, коли товариш Ленін каже, що треба роздушити Врангеля, — я кину мій паровоз?
1-й з а л і з н и ч н и к. Звісно, — ти ж партєєць — зрівняв.
Входить схвильована Оля і кидається до Черевка. Бере його за руку.
Ч е р е в к о (відхиляючи її руки). Так, я партєєць, комуніст — вірно, товариші, — а хіба ви не робітники!
О л я. Андрію Трохимовичу, Андрію Трохимовичу! (Майже силоміць відводить його набік і щось йому тихо говорить).
К а р ф у н к е л ь. Ага! Я говоріль. Життя поклало на ваги свою руку.
Ч е р е в к о (хитаючись, вертається на своє місце. Оля тихо плаче на лавці). Товариші... зараз прийшла моя жінка і каже, що мій син... хлопчик мій вмирає... Якщо зараз не впорснути камфори — до ночі помре. То хіба ж це зупинить мене, примусить зійти з паровоза? Ні, товариші, — я ще міцніше натисну на важіль, бо й життя не потрібне ні мені, ні моєму синові, якщо переможуть вороги революції.
Великий рух. Шум. Троє залізничників схоплюються з місця і підходять до Черевка, простягаючи йому руки.
— Їдемо, Трохимич, їдемо!
Ч е р е в к о (витираючи сльози, тисне їм руки). Спасибі, товариші, спасибі, — не сумнівався.
К а р ф у н к е л ь. Алле таузенд! Це люди з залізним серцем.
Х
З шумом вбігає Таратута.
Т а р а т у т а (кричить ще з порога). Товаришу Черевко, мамаша, — де ви? Дістав камфору, ріж її душу вареником, — аж цілих шість ампул!
О л я (скрикує). Боже мій, Таратуто! Де? Де? (Кидається до нього).
Т а р а т у т а. Получай, мамаша, получай, красуня, — та не реви, камфору підмочиш.
О л я (рвучко цілує Таратуту, бере пакунок і вибігає).
Рух. Крики.
— Молодець, Таратуто! Ура! Живеш, Трохимич, живеш! Видужає тепер твій хлопчик!
Ще один залізничник схоплюється з місця.
— Чорт з вами! Поїду і я!
Ч е р е в к о. Ну, Прокопич! От молодець!
Т а р а т у т а. Та куди їхати? На фронт? Ех, поїду і я з вами, товариші, — візьміть хоч кочегаром — я ж так само біля машини пораюсь. Візьмеш, товаришу Черевко?
Ч е р е в к о (радісно тисне всім руки). А чому не взяти? Тільки ж ти чув, товаришу, в мене маршрут секретний, куди їдемо — не знаємо, і коли повернемось — невідомо. А швидкість — скільки машина витримає.
Т а р а т у т а. Так цього ж тільки мені і треба. Цього я тільки й хочу. Дуй, жени — а куди, і сам не знаєш. Тільки б вітер у вухах свистів та озиратись було не треба.
Ч е р е в к о. Ну, тоді все гаразд. Не знаю, як хліб, а за вітер ручуся — буде. Спасибі тобі, друже, — повік не забуду.
Всі підводяться, розходяться з гомоном.
XІ
Увіходять Ліда і Юркевич.
Л і д а. Жаль мені тебе, Лесику, та нічого не вдієш. Треба їхати.
Ю р к е в и ч. Як! Сьогодні? Зараз?
Л і д а. Адже ти чув — піде військовий поїзд особливого призначення. Мене призначають комісаром. Та й доїду скоріше і легше... Не сердься, Лесику, прощай.
Ю р к е в и ч. Знову... один... Знову розбита мрія... Казка моєї любові.
Л і д а. Не муч мене, Лесю... Мені і без того тяжко. (Цілує його в лоб). Що робити... (Зітхає). Не в час ти мене покохав, любий... Та й не такої тобі треба любові...
Ю р к е в и ч. Так, ти не тихий вогник щастя, золота мрія, до якої, наче дитина до свічки, я тягнувся всі ці роки. Тільки такий дурень, як я, міг вважати за тихе золото твоє блискуче пір'я — полум'яна птице революції... І як же боляче обпікся я об ці палаючі крила. Ну, що ж — прощай... (Одвертається). Лети в свої пожежі, невловима жар-птице.
Входять комісар військового поїзда.
К о м і с а р. Значить, ви їдете, товаришу?
Ч е р е в к о. Я готовий.
К о м і с а р. Ви ж знаєте, — поїзд особливого призначення.
Ч е р е в к о. Знаю.
К о м і с а р. Маршрут засекречений.
Ч е р е в к о. Зрозуміло.
К о м і с а р. Швидкість найвища.
Ч е р е в к о. Гаразд.
Т а р а т у т а. Красота!
К о м і с а р. Зміни, зрозуміло, нема. Коли ви повернетесь — не знаю. Стан колій невідомий.
Ч е р е в к о. Зате — мета, товаришу комісар, відома. Соціалізм.
К о м і с а р. Правильно. І за цю мету — всі наші сили, весь наш час. Шкода тільки (дивиться на годинник), що часу в нас мало.
Ч е р е в к о. Нічого, — примусимо і час нам служити.
Т а р а т у т а (в захваті). Цей примусить, товаришу комісар, — будьте певні. Він же майстер. Майстер часу. А я підмайстерок.
К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Тільки я єсть майстер часу.
К о м і с а р. Значить, в путь. (Тисне Черевкові руку).
Ч е р е в к о. За справу робочого класу.
Л і д а. Прощай, Лесику. (Цілує Юркевича).
Т а р а т у т а. Прощай, браток, не сумуй. Вхопимо час за хвіст та й додому. Ех, і помчимо ж тепер, бережись усе на світі.
Всі виходять, крім Юркевича, що сідає за стіл, похиливши голову на руки. Свисток. Гудок. Поїзд відходить.
Завіса.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
1929 рік. Та сама станція, але тепер її не пізнати. Старої, знайомої нам одноповерхової будівлі вже немає. Від неї лишилася сама лише бокова стіна, якої не встигли розібрати і за якою виріс високий корпус нового вокзалу. Він уже готовий, але закритий поки що риштованням, і тільки нагорі видно частину фасаду з великим станційним годинником. Саме його і закінчують зараз установляти майстер та його помічник, що піднялися по сходах на риштовання.
Але будівля ще не закінчена. І хоч усі вільні стіни оздоблені гірляндами та червоними полотнищами гасел, хоч скрізь заметено і чисто, але стоять ще бочки з цементом, не прибрані ще драбини, відра, вапнярки. А на святкових полотнищах горять золоті написи:
"1929 рік. Привіт мужньому бійцеві за соціалізм машиністові Черевкові, делегатові V Всесоюзного з'їзду Рад!", "Хай живе п'ятирічка соціалістичного будівництва!"
І
(Продовження на наступній сторінці)