К а р ф у н к е л ь. Я ж казав вам, що я не лічиль цих дурних років. (Одвертається невдоволений). Це все проходиль, і сьогодні я їду. Я їду в Гейдельберг, де збудую нарешті мій геніальний годинник. О! Великий дзигармайстер Тобіас Рамінгер чекає моїх рисунків, і післязавтра ми почнемо роботу. І тоді — і тоді світ пізнає, що таке час. Люди пізнають, чому півгодини тривають часом довше, ніж десять років, і чому десять років старого такі не схожі на десять років юнака. Але ми це змінимо. Ми підкоримо час дужчим і розумним — ми, майстри часу, що будемо панувати на землі. І тоді світ уславить мене — першого майстра часу — Тобіаса Карфункеля. Прощайте, майн гер, назавжди.
Ю р к е в и ч. Дивіться, не довелося б повернутись.
V
Відчиняються двері, і двоє робітників вносять величезний ящик, весь обліплений ярликами з закордонними написами. Слідом за ними входить Ліда. Тепер їй 36 років. Вона не те що постаріла, але змарніла, риси обличчя пом'якшали, легка тінь мудрості й суму лягає часом навколо її губ.
Р о б і т н и к и. Єсть, товаришу директор, — в цілості. (Ставлять на підлогу). Важкий, диявол!
Л і д а. Добре, добре. Ідіть же приготуйте грузовик.
Ю р к е в и ч (кидається до Ліди). Лідо!
Вона озирається, не розуміючи, потім скрикує і підходить до нього. Він бере її обидві руки і веде на авансцену. І так стоять вони, побравшись за руки, дивлячись мовчки одне на одного. Далека музика.
Ю р к е в и ч. Лідо!.. Яка зустріч! Лідо! Невже це знову ти!.. Знову ти, на оцій самій станції, де ми стільки пережили, стільки зазнали і муки, і щастя... Коли це було — вчора? Чи десять років тому?
Л і д а (усміхаючись). А ти все такий же — по-давньому ворогуєш проти часу?
Ю р к е в и ч. О, ні, я тільки намагаюся зрозуміти його капризи... Як майстер Карфункель. Ну, то розкажи ж, розкажи про себе, моя дорога. (Озирається на ящик).
Л і д а. Дивуєшся? Це, мій друже, інкубатор, виводити курчат. Поки що виписали з-за кордону, а тепер придивимося, навчимося — і самі такий же зробимо. Так ти ж не знаєш: я тепер директор пташиного радгоспу.
Ю р к е в и ч. Так, так, я вже чув.
Л і д а. Цей для нас малий. Нам потрібно принаймні на тридцять тисяч яєць, а цей всього лише на три тисячі шістсот. Адже ж господарство, в нас росте. Ти знаєш — курку чекає велике майбутнє. Вона повинна нагодувати — і як ще нагодувати! — наших трудящих. Пташине господарство найвигідніше, найскоріше щодо результатів.
Ю р к е в и ч. Ти, як Генріх ІV, мрієш про курку в супі у кожній хаті.
Л і д а. Що там твій —Генріх! Ніякому Генріхові й не снилося, що може дати лише один такий радгосп, як наш. Їдьмо до нас — я тобі покажу наше господарство. Наші інкубатори, палісадники, де гуляють кури, пташники, де вони зимують, "брудергауз" — пансіон для молодих курчат. Кожна майже курка несе в нас по сто п'ятдесят, по двісті яєць на рік. Ось і порахуй — скільки м'яса і скільки яєць. Дев'ять пудів курячого м'яса і півпуда яєць на рік від однієї лише курки! А в нас їх п'ятнадцять тисяч штук — і все племінні. Значить, на рік сто тридцять п'ять тисяч пудів самого лише м'яса. Але ж це тільки початок. Через два-три роки ми дамо півмільйона, мільйон пудів м'яса!
Ю р к е в и ч. Мила Лідо! Ти все така ж палка — і на війні, і в мирний час.
Л і д а (сумно посміхається). Смієшся... Так, колись воювала, весь Сибір, Забайкалля конем проїхала, з Врангелем билася, з Колчаком, японцями. А тепер — куряча мама, квочка, курчат виводжу. (Одвертається).
Ю р к е в и ч. Та що ти, люба! Хіба я хотів тебе образити.
Л і д а (зітхнувши). Нічого. Ну, а ти як? Та я знаю, читала — став відомим письменником. Чула про твої успіхи. Про тебе говорять, пишуть...
Ю р к е в и ч. І лають при цьому чимало.
Л і д а. Вартий, мабуть, коли лають... Не збивайся з дороги... Так, різні в нас вийшли шляхи.
Ю р к е в и ч (лагідно). Ти сама свій вибрала, Лідо...
Л і д а (знову повеселівши). Так, а де ж ця моя красуня? Я й забула зовсім про неї. Товаришу Таратуто, агов!
Ю р к е в и ч (здивовано). Як, Таратута? Та хіба він тут?
Л і д а. Ну, аякже! Він у нас і завгосп, і завтранспорту, і оператор по виводженню курчат.
Ю р к е в и ч. Таратута виводить курчат! Таратута — гроза всіх курей, куряча смерть, а тепер... Чудеса! Курчат виводить.
Л і д а. Та ще як виводить! За кожним немов нянька ходить.
Ю р к е в и ч. І не давить?
VІ
Цієї хвилини входить Таратута. Як і колись, веселий і шумний. В руках у нього середніх розмірів ящик, теж з закордонними наліпками.
Л і д а. Ну, що? Ну, що? Як вона, Таратуто? Доїхала добре, наша принцеса?
Т а р а т у т а (весело). Живісінька! Живенька бувша принцеса, нетрудовий елемент. Балакає. Ми з неї швиденько пролетарку й ударницю зро... (Помічає Юркевича). Га! Кого я бачу! Товаришу Юркевич! Ваше благородіє! Ха-ха-ха! Яким вітром! Чудеса — і все на світі!
Ю р к е в и ч. Таратуто! Друже мій любий! (Цілуються і довго тиснуть один одному руки). Та невже ж ти споважнів і на землю сів?
Т а р а т у т а. Ох, сів, товаришу Юркевич, та ще як сів — прямо на курячі яйця. Часи тепер, брат, не ті — і все на світі.
Ю р к е в и ч. Але ж ти переміг час, Таратуто.
Т а р а т у т а. Де його перемогти! В нього, браток, свої закони — ач куди привів — соціалізм будуємо.
Ю р к е в и ч. Ну то й добре. Адже ж ти сам за нього свого часу бився — мчав йому назустріч і по шляхах, і без шляхів.
Т а р а т у т а (у захваті). А які ж часи були, товаришу Юркевич, які часи! Ех! Пам'ятаєш, товаришу директор, нашу молодість? Як скакали, не жаліючи голови, без доріг, через степ, через час, через усе на світі. Тільки вітер у вухах свистів та роки мигтіли. Ех, навіть згадати — так дух забиває!
Л і д а. Так... Неповторні були роки... легенда... казка...
Ю р к е в и ч. Та не весь же вік мчати, Таратуто, треба ж колись і приїхати. Для того й революцію робимо, щоб потім будувати. А то виходить Бернштейнівська теорія — рух, мовляв, усе, а мета — ніщо. Тільки б, мовляв, їхати.
Т а р а т у т а (зіхтає). Так-то воно так, товаришу Юркевич, а все-таки як подумати... Чим я був і до чого дійшов. Ех! Мчав через поля і гори, скільки курей передушив на своєму віку, а тепер сам квочкою став. Курчат виводжу в інкубаторі. На яйцях сиджу, як курка.
Ю р к е в и ч. Це тобі відплата, Таратуто, за курячі душі.
Л і д а (сміється). Та годі тобі, Таратуто, пора. Покажи мені краще нашу принцесу.
Ю р к е в й ч. Та яку принцесу? Боже мій, невже?
Т а р а т у т а. Бувшу, товаришу директор. Зводьте. (Знімає передню стіну з ящика і ставить його на стіл). Ех, щастя твоє, ципочко, що не попалася ти мені десять років тому. Лежала б ти догори ніжками — і ваших нет.
Л і д а (сміється). А яка ж красуня — дивись, дивись, Лесю! Дивись, яка розкіш!
Ю р к е в и ч. Курка!
Л і д а. Ну, звичайно ж, курка. Це наша принцеса Буль-Буль ель Газар, — пам'ятаєш?
Ю р к е в и ч. Та що ти!
Л і д а. Пам'ятаєш, як ти проміняв мене колись на курку, ну, а тепер...
Ю р к е в и ч. А тепер ти відплатила мені тим самим.
Л і д а. Та вже розумій як хочеш. Мила! Подивись, яке в неї пір'ячко, які груди, голівка. Як золото горить!
Ю р к е в и ч. Та невже ж це й справді та сама Буль-Буль ель Газар, про яку стільки років мріяв наш приятель граф!
Т а р а т у т а. Бувший, товаришу Юркевич.
Л і д а. Ну, аякже! На чому іншому, а на курях він розумівся добре. Я таки дістала її з Парижа — знайшла. О, вона не дешево нам коштувала, мабуть, не дешевше, ніж хотіли за неї колись з твого графа — зрозуміло, на радянські гроші.
Т а р а т у т а. З бувшого, товаришу директор.
Л і д а. Що з "бувшого", Таратуто?
Т а р а т у т а. З бувшого, кажу, графа.
Ю р к е в и ч. Та вже він тепер і справді "бувший", Таратуто, — вмер. І як дивно... За десять хвилин перед цим несли його труну в вагон, і, може, в цей самий час вносили сюди ящик з його курочкою, з його улюбленою мрією. Ось коли діждався він своєї принцеси.
Т а р а т у т а. Так це його тягли? Чудеса!
Ю р к е в и ч. І ось знову курка! Хвалити бога, цього разу не на моїй дорозі. А подумати — скільки разів влітала вона, сокочучи, в моє життя! Ну, що ж, ти задоволена тепер з своєї курочки, Лідо?
Л і д а. Ще б пак! Вона буде в нас родоначальницею нової породи. Знаєш ти, скільки яєчок несе вона на рік? 300 яєчок — мало не щодня по яєчку. Ось і порахуй. Вона сама нагодує через десять років своїм потомством цілу республіку. Радість моя! Красуня моя золотава!
Т а р а т у т а. Чуєш соціальне замовлення, бувша принцесо? Тож-бо! У нас, брат, дайош зустрічний. Це тобі не Париж. Старайся.
Л і д а. І знаєш, коли я дивлюся на цю курочку, я починаю розуміти, що таке час. Час — це те, що ми захочемо з ним зробити, що ми зуміємо в нього вкласти. Коли твій граф...
Ю р к е в и ч. Та який він мій?
Л і д а. Ну, все одно. Твій граф десятки років розводив кури і мав з них дурну втіху тільки для себе самого. І коли б він навіть здобув собі цю курочку, цю принцесу Буль-Буль ель Газар, — він милувався б нею сам, мов якоюсь золотою мрією. І марно проходив би час, і даремно несла б вона свої золоті яєчка — ця мудра курочка часу: вони б нікого не радували, нікому б не дали життя. А ти знаєш, яєчко — це ж час, запечатана потенція часу.
(Продовження на наступній сторінці)