Ю р к е в и ч. Ти стала філософом, Лідо.
Л і д а. Так, так... смійся. А в нас кожне яєчко, що знесе за один тільки день ця курочка, розгорне нам потім місяці, роки енергії.
Ю р к е в и ч. Ого! Рік за день — які в тебе масштаби, Лідо.
Л і д а. Це масштаби мільйонів, що підкорили собі час, Лесю.
Т а р а т у т а. Ну, то я пішов. (Бере клітку і йде до виходу). Ходім, моя курочко, дивися ж, — наробиш нам часу, щоб стало надовго. (Виходить).
Л і д а. Неси, ми зараз теж пої... (Вона спиняється на півслові).
VІІ
Цієї ж хвилини вбігає маленька дівчинка, років восьми, і біжить до Юркевича.
Д і в ч и н к а. Таточку, тату! Ти тут? А ми з мамою тебе скрізь шукаємо. Мама тут, у садочку.
Л і д а (вражена). Ти... жонатий?.. У тебе дівчинка?
Юркевич мовчить, похиливши голову. Велика пауза.
Ю р к е в и ч. Я зараз... повернуся. Почекай тут, Ніночко. Я зараз... посидь тут з тьотею.
Швидко виходить.
Л і д а (проводить рукою по чолу). Жонатий... Вже багато років.
Пауза. Чути далеку музику.
Л і д а (притягає до себе дівчинку). Його дівчинка... Скільки тобі років, дитя?
Д і в ч и н к а. Вісім років.
Л і д а. Вісім років... Вісім років... Дев'ять років щастя! Дев'ять років тому я була молода і любима... Дев'ять років!.. Неначе це було вчора. Дев'ять років, які я віддала революції... Замість них... замість них я могла мати таку ось дівчинку. (Притягає до себе і цілує дівчинку). Ось таке своє дитя.
VІІІ
Входить Таратута, шумно уриваючи ліризм цієї сцени.
Т а р а т у т а. Готово, товаришу директор. Поїхали. Все гаразд, кругом шістнадцять — і все на сві... (Дивиться уважно на Ліду). Та що з тобою, товаришу директор, неначебто в тебе фари спітніли, підмокли? Ага!.. Ось воно що... Згадала минуле, жалієш, що в тебе такої дівчинки немає. Ну, так це, брат, пусте діло!
Л і д а (витирає очі). Нічого, Таратуто, вже пройшло.
Т а р а т у т а. Та й де б ти знайшла таку дівчинку? Товариш Юркевич — хороший хлопець, душа-чоловік, але, правду кажучи, не наш. Одне слово — гнила інтелігенція. І добре ти, значить, зробила, що тоді його кинула. Тепер і сама бачиш.
Л і д а. Правда, Таратуто, правда! Час — великий суддя, він кожному присудить по заслугах, кожному вкаже його місце. Моє місце тут, а його... Ну, прощай, дитя. (Ще раз цілує дівчинку).
ІX
Цієї хвилини чути жіночий голос, що кличе дівчинку: "Ніночко, Ніно! Де ти?"
І зараз же входить Софія Петрівна, її подоба стала ще характернішою, і доводиться признатись, Софія Петрівна чимало-таки допомагає природі, щоб затримати свою молодість, яка вже минає.
С о ф і я П е т р і в н а. Ти знову не слухаєш, негідне дівчисько! Мама хвилюється, турбується, а вона — вредна дитина... Де тато?
Входить Юркевич.
Нарешті! Де ви пропадали? Я вас дві години шукаю по цілому вокзалу.
Ю р к е в и ч. Та я ж весь час тут, тільки цигарок зайшов купити.
С о ф і я П е т р і в н а. Ви хочете, щоб ми спізнилися через ваші дурні цигарки? Що за кара божа з таким чоловіком!
Ю р к е в и ч. Та що ти, моя дорога, — поїзд через сорок хвилин.
С о ф і я П е т р і в н а. Вам би тільки сперечатися. Ходім!
Ю р к е в и ч. Зараз. (Підходить до Ліди). Ну, до побачення. (Бере її руку).
С о ф і я П е т р і в н а. Олексію Степановичу, я йду!
Ю р к е в и ч (зітхає). Прощай, Лідо!
Виходить за Софією Петрівною і дочкою.
Т а р а т у т а. Бачила? Ось куди йшла його дорога... Ех!..
Х
На пероні рух. Дзвін. Чути далекий, невпинно наростаючий гудок паровоза. І зразу ж вибухає урочистий марш, яким зустрічають поїзд.
Ще хвилина — і він влітає на перон.
Входять Черевко, Оля, секретар і всі попередні, крім оркестру, який залишився під вікном. Привітання, вигуки, Ліда і Таратута підходять до Черевка і тиснуть йому руки. Секретар говорить своє привітання, але музика заглушає його слова.
С е к р е т а р (махає у вікно на оркестр). Та тихше-бо ви, чорти, — нічого не чути!
Музика замовкає.
С е к р е т а р. У нас, товариші, мало часу, і я скажу тільки головне. Адже Андрій Трохимович знову їде, їде далі — на Дніпробуд, на інші новобудови. А їде він, товариші, тому, що путь його не скінчилася і поїзд його йде все вперед і вперед. А почалася ця путь ще дев'ять років тому — в тисяча дев'ятсот двадцятому році, коли мчав Черевко на своєму паровозі на фронт, ведучи в бій червоні ешелони. Не знав він тоді ні колії, ні станцій, не знав конкретно і коли повернеться додому. Тільки знав і вірив, що колія ця правильна, що приведе вона, товариші, до соціалізму. Не лічив він тоді і часу — а примусив його служити революції. І за тижні, за місяці на розбитому паровозі перегнав він тоді роки — бо тільки за роки можна було зробити те, що зробили тоді за тижні Черевко і червоні бійці на фронті. Бо вони загнуздали час, товариші, — всі ці майстри заводів, паровозів, шахт. Вони стали майстрами часу, товариші! Тепер їх поїзд рушає далі. Він їде, товариші, з Всесоюзного з'їзду Рад, де ухвалили п'ятирічку соціалістичного будівництва, за яке десять років тому билися і вмирали наші робітники і селяни — майстри великого Жовтня. То хай живе наш кращий борець і майстер Черевко, що беззмінним машиністом провів свій поїзд з полум'яних днів Жовтня і веде його все далі і далі по шляхах і станціях великої будови — до соціалізму!
Привітання. Музика.
Входить хмурий, пригнічений Карфункель, бгаючи в руці телеграму і лист.
Ч е р е в к о. Спасибі, товариші, спасибі. Так, майстри, кажеш, часу? Велике це слово сказав ти зараз, Петре Михайловичу!
К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Знову їхній час. Все пропало! Фабрика закрита, Рамінгер поїхав у Росію. Вони, а не я, майстри часу.
Ч е р е в к о. Майстри часу... хм. І справді — навіть не віриш собі, коли згадуєш тепер, скільки наробили ми тоді ділов за короткий час, коли воювали проти білих! Але загнуздавши тоді час, ми його не випустимо, товариші, і тепер. І коли на з'їзді нам показали величезну карту Союзу, на якій світлими крапками засяяли всі ті заводи, що ми повинні збудувати за п'ятирічку, — прямо скажу, товариші, в багатьох перехопило дух. Бо велика ж, величезна, прямо скажу, робота та. Але ми... ми, товариші, знаємо. Ми знаємо, що збудуємо всі ці фабрики, заводи, електричні станції саме за п'ять років, а може й скоріше — за чотири роки. Бо час, товариші, ми перемогли ще тоді, на фронті, коли билися і вмирали за Жовтень. І якщо тоді зуміли за рік здобути те, на що потрібно десять років, то зуміємо й тепер за чотири роки збудувати фундамент соціалізму. І збудуємо, товариші, збудуємо, бо знаємо нашу мету і віримо нашій партії, яка нас до цієї мети веде!
Привітання. Музика.
К а р ф у н к е л ь. Алле таузенд! Я десять років не міг зсунутися з місця, а вони за чотири роки хочуть перебудувати світ.
С е к р е т а р. Повертайся скоріше, Трохимовичу! Незабаром ось станцію закінчимо — а годинник і зараз уже готовий. Бачиш? Краса?
Ч е р е в к о (усміхається). Так і треба, товариші, — годинник на будівництві перше діло. Він же хазяїн — око п'ятирічки. В нього тепер свій рахунок — соціалістичний.
Л і д а (підходить до Черевка і бере його руки). Так, так, адже ж ти знаєш, ти чув там на з'їзді, Трохимовичу, як лічать час мільйони. Скажи ж, де поклали першу зарубку, де наша перша мить, Черевко?
Ч е р е в к о. П'ятирічка, товаришко Званцева, п'ятирічка!
К а р ф у н к е л ь. П'ятирічка! Зальбадерей! Вони знову хочуть украсти мій час, як украли вже десять років мого життя, як украли мого майстра, великого дзигармайстра Гейдельберга.
Л і д а. А далі? А далі?
Ч е р е в к о. А далі? Ще п'ятирічка... Якби ти бачила, яка це широчінь, яка це лічба! Дух забиває!
К а р ф у н к е л ь. Їх лічба, знову їх лічба. За що ж тоді я, за що я віддав мої десять років!
Л і д а. Так, це наша лічба, це наші зарубки, які ми робимо на годиннику історії. І від цих зарубок, від цих блискучих моментів змінюється обличчя землі. Ми вже робили такі зарубки, Трохимовичу. Ми робили їх там, на фронтах, коли п'ять років здавалися нам як коротка мить — а коштували ста років, бо потрясли і змінили весь світ.
К а р ф у н к е л ь. Вона прочитала мої думки. (Кидається до Ліди). А, це ти вкрала мою велику ідею! Це ти зрозуміла, що мить не вміщується в часі, що вона може бути і хвилина і десять років! А! То віддай же мені мої десять років, які відняла у мене ваша революція!
Т а р а т у т а. Та що він, з глузду з'їхав, цей німець? Ану, котіться, гражданін!
Л і д а. Стривай, не чіпай його, Таратуто! В чому справа, майн гер?
К а р ф у н к е л ь (несамовито озирається, стихає, проводить рукою по чолу). Нішефо... Залвбадерей!.. Я загубиль мій час. Я загубиль мій годинник!
Т а р а т у т а. Ось воно що! Годинника поцупили. Це буває...
К а р ф у н к е л ь. Десять років я чекаль цієї хвилини. Десять років я мріяв про хвилину, коли поїду в Гейдельберг, щоб робити мій великий годинник. І коли нарешті настав мій час, коли я хотів уже сісти в вагон, щоб їхати туди, де чекає мене справа мого життя, — я одержав цього листа.
Л і д а. Ну, і що ж?
К а р ф у н к е л ь. У Германія нема більш наука, в Германія нема більш роботи для вчений голова і майстерний рука. Фабрика Рамінгер, що робила найточніший механізм у світі, робить тепер мишоловка і будильник за дві марки і двадцять пфеніг.
(Продовження на наступній сторінці)