Т а р а т у т а. І гарні будильники?
К а р ф у н к е л ь. А великий Рамінгер поїхав у Росію шукати робота. В Росію, де більшовики навчилися робити час, де роблять такі годинники, як ці годинники п'ятирічки. О! (Рве на собі комір).
Л і д а. Заспокойся, майн гер! Наша країна вміє цінити великих майстрів, якщо вони хочуть чесно працювати.
К а р ф у н к е л ь. Геть! Ніколи! Я не дозволю сміятися з мене. Віддай мій час! Віддай мою мить, яку я впіймав з часу і прибив золотими цвяхами моєї волі. А! Коли так — я поверну назад ваш час. Час не має ні кінця, ні початку, він заперечує себе, він може йти назад. А! Їх гатте зі відерферлянген — я буду повернуль його назад, на двадцять, на двісті років. Ви ще пізнаєте, що таке влада німців, коли вони захоплюють весь світ!
З цими словами Карфункель кидається до риштовання і біжить по сходах нагору.
Л і д а. Зупиніть його! Він упаде, безумний!
XІ
І справді, тієї ж хвилини крик Карфункеля, що біжить по дошках, раптом уривається і десь нагорі чути стук тіла. Всі кидаються до риштовання, але зупиняються на півдорозі, бо чути різкий удар дзвона, за яким входить начальник станції, і прямує до Черевка. Тільки Таратута встиг вибігти на риштовання
Н а ч а л ь н и к с т а н ц і ї. Пора, Андрію Трохимовичу, відправляю.
Л і д а. Значить, їдеш, Трохимовичу, — ну, прощай!
Ч е р е в к о. Їду, товаришко Званцева, їду. Спочатку на Дніпробуд, звідти на Нижегородський автомобільний, а потім на паровозобудівний у Харків. Там, мабуть, і лишуся. Та ні, не лишуся й там — усе б їхав та їхав, вперед і вперед, до самого Уралу і далі. Скрізь, де зростуть блюмінги і цехи, де загоряться вогні п'ятирічки, де пройде наш поїзд соціалізму. Адже його ніхто не зупинить, ніхто не поверне назад — ось як хотів цей німець. Так, а де ж він, до речі?
Т а р а т у т а (тихо спускається по сходнях). Помер.
Л і д а. Як помер! Та не може бути! Що ти кажеш, Таратуто?
Вигуки. Рух.
Т а р а т у т а. Так і впав біля годинника. Мабуть, від розриву серця.
Л і д а. Як це дивно! Він хотів зупинити, повернути назад наш час... І напевно знайдуться божевільні, які спробують це зробити, — не тепер, то через десять років. Ви чули, як він кричав про німців, що вони захоплять землю — мабуть, у них ще є... таке божевілля в мозку...
Ч е р е в к о. Мабуть... не навчив їх вісімнадцятий рік, коли довелося тікати з усіма машинами та гарматами.
Л і д а. Так, вони давно зазіхають на Україну, на наші безкраї степи та простори — вони і справді хотіли б і відкинути світ на сотні років назад, щоб повернути часи середньовіччя. Та даремна мрія. Бо хоч би й захопили вони нашу землю, весь народ повстав би як один за свою Вітчизну, яку він створив і виплекав у ці радісні роки, коли примусив час працювати для себе, для щастя оновлених людей. І не повернути ніколи назад дзиґарів історії!
Ч е р е в к о. Нехай спробують! Ми тоді знову підемо в бій, Лідо, як колись! Ну, а поки — прощавай. До побачення, товариші! Їдемо. Ходім, Олю, пора.
Дзвінок. Гудок. Черевко, Оля та інші пішли в поїзд.
Т а р а т у т а (кидає шапкою об землю). А щоб вас, усіх, ріж мою душу вареником! Кину своїх курчат і теж поїду.
Л і д а. Не сумуй, Таратуто, поїдемо й ми! А простір, простір який попереду!
Завіса.
1933