С л у г а (увіходить). Граф Ружинський з якоюсь панночкою до вельможного пана.
Ц в і к л о в і ц (підводиться, здивований). Граф Ружинський? Чого йому треба? Чи не дізнались вони про мій алмаз? Ну, проси. (Слуга виходить). Слухай, Ліє, здається, що в місті вже почули про наш алмаз, бережись, не промовся як-небудь, може, вони за ним і прийшли.
Л і я. Ні, мій тату, я нікому не скажу...
ІІ
Увіходять граф Ружинський й графиня Брагінська.
Ц в і к л о в і ц (шанобливо вклоняється гостям). Вітаю ясновельможну графиню і ясновельможного графа в скромній моїй оселі. Якому щасливому випадкові або якій справі мушу я дякувати за цю велику честь?
Р у ж и н с ь к и й (сміється). Та вже звичайно, що без справи не обійшлося.
Б р а г і н с ь к а (побачивши Лію). Боже мій, яка прекрасна дівчина! Це ваша дочка, пане Цвікловіц?
Ц в і к л о в і ц. Ні, ясновельможна графине, в мене немає дітей. Це бідна сліпа дівчина... яку я знайшов під час моєї подорожі в одній корчмі... там вона співала і ворожила людям за шматок хліба.
Б р а г і н с ь к а (з жвавістю). Ворожила! Вона вміє ворожити? О, то нехай вона і мені поворожить!
Р у ж и н с ь к и й. Тільки такий знавець, як Цвікловіц, і міг знайти подібний алмаз у брудній корчмі. Яка бездоганна краса!
Лія, збентежена, підводиться і підходить до Цвікловіца.
Б р а г і н с ь к а (манірно). Граф ще закохається в цю дівчину.
Р у ж и н с ь к и й. Графиня добре знає, що моє серце належить їй одній.
Ц в і к л о в і ц. Коли я брав її до себе, — не краса її мене привабила, а горе... (Пригортає до себе Лію).
Р у ж и н с ь к и й (несподівано). А чи правда, що Цвікловіц знайшов ще другий алмаз — алмаз княгині Вількомірської?
Ц в і к л о в і ц (спокійно). Ну, якщо за цим приїхав до мене вельможний граф, то мені дуже жаль, що графа потурбували даремно.
Р у ж и н с ь к и й. Ні, ні, я маю іншу справу. Але... (Озирається).
Б р а г і н с ь к а (жваво). Ви можете йти в другу кімнату, а я почекаю тут. Пане Цвікловіц, ви дозволите мені поговорити з вашою вихованкою? Може, ви дозволите, щоб вона й поворожила мені?
Ц в і к л о в і ц. Прошу, ясновельможна пані. (До Лії). Посидь тут, моє дитя, не бійся. Прошу графа. (Показує йому на двері ліворуч. Обидва виходять).
Б р а г і н с ь к а (підводить Лію до ослона і сідає сама рядом). Чи правда, що ти вмієш ворожити?
Л і я (хитає головою). О, ні... Це було тоді, як я була божевільною... Тоді... Мені здавалось, я бачила те, чого не видно людям... А тепер, коли прокинувся мій розум, смутні спогади опанували мою душу і не дають мені чути чужої муки.
Б р а г і н с ь к а (зітхає). Так... у кожного власна мука...
Л і я (бере її за руку). Але сліпі очі навчили мене дивитись не в лице, а в душу людині... Здається мені, що й твоя душа схвильована якимось спогадом... Про щось і жахливе... і разом солодке...
Б р а г і н с ь к а (здивовано). Ти справді чарівниця! Відкіля ти знаєш?
Л і я (пригадує). Стривай... кому це я ворожила... востаннє... тоді, в тій корчмі!.. (Радісно). Ах, надумала! Тому молодому музиці, що питав мене, чи побачить він дівчину, що дала йому золотий наперсток.
Б р а г і н с ь к а (схоплюється, вражена, і відступає, хрестячись). Єзус, Марія! Ти чарівниця! Ти велика чарівниця!
Л і я (спокійно, без будь-якого здивування). Так це ти та дівчина, що дала йому золотий наперсток... (Мрійно). О, ти повинна бути прекрасною, як зоря... Як королівна чарівної казки, бо такою невимовною ласкою, так ніжно й ясно, мов золота струна, дзвенів його голос, коли він говорив про тебе...
Б р а г і н с ь к а (забувши свій страх, знов сідає на табурет і бере її руку). Ти бачила, ти розмовляла з ним! Ну, то скажи ж, скажи ж мерщій, який він, мій рицар, мій коханий, єдиний, що за ним занудьгувало моє серце! Де ти його зустріла?.. Куди він їхав?.. У якому він був убранні, чи були з ним інші рицарі? Може, ти знаєш, як він зветься! Ах! Адже ти не могла його бачити... бо ти ж сліпа. Господи, єдина людина зустріла того, кого я шукаю так довго, — і та сліпа. (Жваво). Але ж ти чула, що він казав про мене?
Л і я. Він розмовляв про тебе з такою журбою і ласкою. І хоч не бачила я його лиця, але тільки в прекрасної людини може бути такий чарівний, як музика, голос...
Б р а г і н с ь к а. Так, так, він прекрасний, як місяць.
Л і я. Він казав, що віддасть життя, щоб тільки побачити тебе хоч на єдину хвилину... А що було потім, — не пам'ятаю... Знаю тільки, що мені його стало так жаль, бо я зрозуміла тоді, що не принесе йому щастя твій наперсток... І зараз мені здається, що не його ти кохаєш, а якусь мрію, що склала твоя душа...
Б р а г і н с ь к а (мрійно). Так... це була чудова мрія...
Л і я. І зараз ти питала про нього не так, як питають про рідну людину... І здається мені, що зречешся ти його в чорну його годину.
Б р а г і н с ь к а (підводиться, гордо). Ти сама не розумієш, що кажеш. Щоб я зреклась мого збавителя! Та і яка може бути чорна година в мого найяснішого рицаря? І все ж таки спасибі тобі, що розповіла мені про нього. Прощавай. Я чую, як вони йдуть сюди, я не можу нікого зараз бачити. (Швидко виходить у двері праворуч).
Л і я (собі підводиться). Може, й справді краще для мене, що я сліпа. (Виходить).
ІІІ
З лівих дверей виходять, закінчуючи розмову, Ружинський і Цвікловіц. Ружинський видимо розгніваний.
Р у ж и н с ь к и й. Я ніколи не повірю, щоб у тебе не було такої дрібниці, як двадцять тисяч червінців. Усім відомо, що самі твої самоцвіти коштують удесятеро більше. Добре, доведеться тобі коли-небудь звернутись до нас — тоді побачимо.
Ц в і к л о в і ц. Мої самоцвіти? Колекція мінералів, яку я збирав усе моє життя, щоб відписати тепер Краківському університету? Коли це багатство, то хіба багатство науки, якій я служив весь мій вік. А гроші? В мене немає інших, крім тих, що я заробляю як лікар, — їх досить, щоб забезпечити життя такого старого, як я.
Р у ж и н с ь к и й. Невже! Твої еліксири продавалися по червінцю за краплю. Князь Потоцький заплатив тобі тисячу дукатів, коли ти вилікував від сухот його сина. Та хіба тільки це!
Ц в і к л о в і ц. Я лікую всіх, але з бідних я не беру нічого.
Р у ж и н с ь к и й. Словом, у тебе є гроші, як у кожного єврея. Нарешті я дам тобі який тільки хочеш приріст.
Ц в і к л о в і ц (розводить руками). Не маю, ясновельможний пане...
Р у ж и н с ь к и й (спиняючи гнів). Так ось яка єврейська вдячність! Багато б ти мав своїх самоцвітів і перлів, коли б не сидів у Житомирі під обороною польських хоругов, під обороною Дубровського, що піднявся проти гайдамаків, під захистом великого ловчого Браніцького! Чи не ми ж вступилися за вас і піднялися месниками за вашу кров, коли цілими річками лилася в Лисянці, Жаботині, Умані і по всій Україні. (Злісно сміється). Коли хочеш, я подарую тобі, крім росту, кілька живих гайдамаків, щоб ти зміг замордувати їх власними руками в відплату за кров твоїх синів.
Ц в і к л о в і ц (з гідністю). Я не купую людської крові, мій пане. А щодо вдячності, ясновельможний пане, щодо вдячності за кров гайдамацьку, що ллється зараз річкою в Кодні, то не за нас ллється ця кров і не за євреїв мститесь ви цьому нещасному народові... Ви мститеся за свої шкоди та втрати, і євреї — це тільки один із записів у реєстрі цих втрат. Чи не так само пише регіментар Стемпковський у своїм універсалі? Не за кров єврейську дорікає він хлопів, а за те, що позбавили панів того зиску, що належав їм від оренд, які держали євреї по містах та містечках панських: "забиваючи жидів, заподіяли ви панам великі шкоди", — ось чим дорікає хлопів вельможний регіментар, а зовсім не нашою кров'ю. Не євреїв ви жалієте, а ті гроші, що не встигли з нас дістати.
Р у ж и н с ь к и й (розлючений і обурений). А, так ось які слова дозволяє собі єврей, що нажився в Речі Посполитій! Та ти знаєш, що за ці слова я, шляхтич, граф і каштелян Брацлавський, можу зараз же віддати тебе на суд трибуналу в Любліні або навіть до Стемпковського в Кодню!
Ц в і к л о в і ц (спокійно). Я був би недостойним мого народу, коли б боявся смерті, та ще в мої літа.
Р у ж и н с ь к и й. І хто ж обороняє гайдамаків! Батько, у якого ці звірі замордували двох синів! А ти чув коли-небудь, якими лютими муками мордували гайдамаки ваших дітей і жінок? Ти зарився в свої книжки та подушки, ти милуєшся з своїх самоцвітів і перлів та дивишся в небо в цю підзорну трубу, а не бачиш життя, що лютує під твоїми вікнами.
Ц в і к л о в і ц (з перекривленим від муки лицем). Годі...
Р у ж и н с ь к и й. Ні, слухай, коли хочеш бути мудрим. Як одна єврейка кинулася на шию гайдамаці і благала, щоб він її помилував, а він струсив її з себе і тільки сміявся, дивлячись, як її забивали...
Ц в і к л о в і ц. Годі! Годі, благаю тебе!
Р у ж и н с ь к и й. А, тепер годі. А ти чув, старий, як в одному селі гайдамаки забили єврея і двох його синів, а третьому дали в руки пістоля й обіцяли помилувати, коли він заб'є свою матір?
Ц в і к л о в і ц (падає на килим і ридає). Вийди, благаю тебе.
Р у ж и н с ь к и й (злісно сміється). Удруге не боронитимеш хлопів... Прощавай.
Виходить. Велика пауза. Музика.
(Продовження на наступній сторінці)