С к р я г а (кидає об землю своїм бубном і хапає бандуру — тепер він випростався на весь свій великий зріст, і жовніри мимоволі одступають назад перед його повною дикої величності постаттю і натхненним поглядом). Геть з цим бубном, пане коменданте! Співали ми вам не з власної волі, так послухайте ж по нашій охоті... (І перш, ніж устигли йому перебити, він ударяє зразу в струни і співає на стародавній широкий голос з могучою експресією і силою).
Перебийніс водить немного —
Сімсот козаків з собою,
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою.
Ой, пийте, ляхи, води-калюжі
Болотянії.
А що пивали по тій Вкраїні
Меди та вини ситнії.
Ой, чи бач, ляше, що пан Хмельницький
На жовтім піску підбився,
Лядськую славу загнав під лаву —
Вже не вернуть вам Вкраїну!
П ш е п ю р к о в с ь к и й (схоплюється). Зараз же хапайте мерзоту! В залізо його, поганця! А! Ти заспіваєш у мене іншої, собако!
Жовніри хапають Скрягу; він, ухопивши за шийку бандуру, починає бити нею жовнірів, деякі падають. Пан Пшепюрковський, що підходить ближче, теж дістає по голові й падає.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (підводиться і, вхопившись за голову, закриває хусткою рану). Бий! Колоти їх на мою голову! Так ось які це музики! Добра музика, до ста дяблів! Бачите, пане чеснику, яке наше життя з цими лотрами.
Нарешті після колотнечі і великих зусиль зв'язують Скрязі руки за спиною, потім в'яжуть Шенчика й Ілька.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Бачите, пане чеснику, що за звір? Що й казати — ведмідь здоровий. От тобі і музики. Шикуйся! Гайдамак наперед! (Придержує голову хусткою). А, прокляті лотри... Рушай!
Пшепюрковський, Пауша, зв'язані музики і всі жовніри виходять, забравши також і конфісковані речі. На кону тільки корчмар, обидва пани і сліпа дівчина.
К о р ч м а р (здіймає догори руки). Ну й день сьогодні! Хороша торгівля, щоб я так жив!
По всій корчмі сліди бійки, перекинуті лавки, повалені столи тощо. Сліпа дівчина сидить у своєму кутку, притуливши руки до висків.
VІІ
Л і я. Боже мій... Як страшно і шумно на цім світі... Чого вони всі так кричали?.. І яка страшна їхня музика...
Пани Лозка і Прозка, переморгнувшись між собою, зараз же рішуче підступають до корчмаря.
П р о з к а (виймаючи пістоль). Ну, пане Янкелю, давай мерщій алмаз. Живо.
К о р ч м а р (зляканий). Який алмаз? (Зухвало). Та що це за жарти! Забирайтесь геть!
Л о з к а (теж виймаючи пістоль). Що таке? Що тобі — життя набридло? Зараз же давай алмаз!
П р о з к а (шипить од злості). Мерщій, пся крев, нам нема часу.
К о р ч м а р. Пробі... Кала...
Обидва шляхтичі враз притуляють пістолі до його голови.
П р о з к а. Писни тільки, пся крев... Зараз же давай алмаз. Ах ти, собако! Ми за цим алмазом два тижні полюємо. Ну!
К о р ч м а р (виймає камінь й оддає шляхтичам). Ой, вей із мір! Гвалтівники! Гайдамаки! Лотри!
Л о з к а. Що таке? (Загрожує йому пістолем).
К о р ч м а р. Пробі! (Вибігає геть із репетом).
Л о з к а (вихопивши камінь у Прозки). О... Яка ж розкіш! Ха-ха-ха. Нарешті — таки він мій. Ну, й дурні ж ці гайдамаки! Ха-ха-ха. Сказано, хлопи. Свині, пся крев.
П р о з к а (в свою чергу вихоплює камінь у Лоз-ки). Але не так швидко, мій пане! Здається, і я тут не зайвий.
Л о з к а (розлючений). Прошу не хапати з рук, мій пане! (Знов вихоплює камінь, він падає і кудись котиться). А, до ста дяблів, — покотився. (Нагинаються обидва і починають шукати по всій підлозі камінь). Ще, не дай бог, куди закотився. А все ти, пся крев.
Лазять, шукаючи та лаючись, по хаті. Нарешті обидва підводяться і неймовірно дивляться один на одного.
П р о з к а. Що за чортовиння! То де ж він?
Л о з к а. Еге, голубчику, ти, мабуть, знайшов, та думаєш, що так і буде. (Хапає його за комір, починається бійка). Ах ти, котолупе поганий!
П р о з к а (вихоплює шаблю). Калавур! Пробі!
Л о з к а (теж вихоплює шаблю). Вкрав, та ще й пробі! А цього не хочеш!
Б'ються. Прозка падає. Лозка зупиняється з жахом, опустивши шаблю.
Л о з к а. А, до ста дяблів. Невже ж у шию... (Нахиляється до нього). Так і єсть... не дише. (Хапливо обшукує тіло). От лихо, Єзус, Марія! То невже ж і в нього немає?.. Здається, йдуть... (Схоплюється й озирається з жахом). Боже мій, що ж робити? (Хапається за голову). Де ж камінь? (Озирається). Сліпа! Вона не бачила... тікати, тікати мерщій! (Вибігає геть, ще раз озирнувшись на труп).
Лі я (опанована безумним жахом, виходить із свого кутка, йде на середину хати, простягаючи обидві руки перед собою). Хто? Хто тут? Чому всі мовчать... Чому тут так тихо, наче в могилі... Мені страшно... мені страшно, мамочко моя рідна... (Спотикається на труп Прозки і, торкнувшись його руками, кричить з жахом). Ай! Ай! Хто, хто тут? (Забруднила в кров руки). Чому... чому мої руки мокрі?.. Ай! це кров!
Пуста корчма з перекинутими столами і лавками. Труп довгоносого шляхтича і бідна сліпа дівчина, опанована жахом, яка не може зрозуміти, що таке діється навколо.
Нарешті вона йде праворуч і наступає босою ногою на алмаз.
Л і я (кричить від болю). Ай! (Плаче), Я наступила на щось гостре. Як заболіла моя бідна ніжка. (Нахиляється й піднімає алмаз). Якийсь камінь... або бите скло... (Держить алмаз).
Відчиняються двері і ввіходить Авраам Цвікловіц, старий єврей з виразним і вродливим обличчям, з довгою сивою бородою, одягнений у чорну оксамитну шубу, велична, імпозантна постать.
Ц в і к л о в і ц (на порозі). Гей! Хто тут? Хазяїн! (Увіходить у хату і здивовано озирається). Що таке? Все зруйновано, перекинуто... труп... (Він підходить до Лії). Якась дівчина... здається, єврейка. Слухай, дівчино, чи не бачила ти, де хазаїн?
Л і я. Я не можу бачити. Я сліпа... Виведи, виведи мене звідси, добрий чоловіче... Мені так холодно... страшно... тут було так галасно, хтось бився... кричав...
Ц в і к л о в і ц. Бідна дівчино, де ж твоя хата?
Л і я. В мене немає хати... Я хотіла вийти сама, але накололася ногою на це скло, — у мене ж немає черевиків. (Показує йому алмаз). Бачиш, яке велике скло. Мені було так боляче.
Ц в і к л о в і ц (бере алмаз. Здивовано). Боже великий! Це ж Липовецьке жорно! Славетний алмаз княгині Вількомірської. Алмаз, який вона шукає по всій Україні. Скільки людей тебе шукало даремно, ти облитий кров'ю і зараз... (Він озирається на труп Прозки). Одна людина вбила другу за володіння тобою... а знайшла тебе бідна сліпа дівчина, що не знає навіть твоєї ціни, що навіть не побачить ніколи твоєї блискучої краси. (До Лії). Ходім. Я заплачу тобі за цей камінь тисячу червінців і візьму тебе в свій дім замість дочки.
Л і я. Ні, ні, мені не треба грошей, купи мені тільки черевики, щоб не боліли мої бідні ніжки...
Ц в і к л о в і ц. Якби ти не була босоніжкою, то не знайшла б алмаза. Ходім. (Він бере її за руку). Ходім. Не журись, що ти сліпа, не жалій, що не бачиш цього алмаза; зате ти не бачиш крові і грязі, що ними заплямували люди цей прекрасний світ.
Виходять.
Завіса.
ДІЯ ТРЕТЯ
В домі Авраама Цвікловіца в Житомирі. Праворуч стіл, покритий до самої землі оксамитним килимом: на ньому високий канделябр і велика книга з срібними застіжками на різьбленому пюпітрі. Великий глобус з мідним екватором на точених стовпчиках. Велика підзорна труба, килими, шафи з книжками. Просто проти сцени широкий східний ослін, укритий килимом і оксамитними подушками. Двері — праворуч вхідні, ліворуч — в інші кімнати.
І
Авраам Цвікловіц і Лія.
Сліпа дівчина, розкішно вдягнена в легкі східні тканини, сидить на ослоні, перебираючи струни своєї цитри. Цвікловіц сидить біля неї на низькій табуретці, похиливши голову на руки. Він у чорному вбранні, в чорній оксамитовій ярмулці на сивих кучерях.
Л і я. Тільки чотири дні живу я в тебе і чую, як прояснюється мій бідний розум... Мабуть, ти великий мудрець або чарівник, що знаєш тайни великі... Але нащо розбудив ти мій розум? Щоб знов боліло моє бідне серце, згадуючи все, що я забула, коли була перепілкою... Та хіба ж не можна жити і з розумом, але без спогадів... без спогадів гірких і жахливих. (Закриває лице руками).
Ц в і к л о в і ц (прикро усміхнувшись). Багато ти просиш, дівчино... Тайни цієї не розгадали ще мудреці людськії. Де ,та криниця води забуття, щоб напився з неї народ єврейський і відпочив хоч на десять років од спогадів та страждань своїх безмірних... Сімдесят років живу я на світі... Скільки разів і маленьким хлопчиком і дорослим мужем читав я в синагозі велику поминальну молитву, що співають в місяці сівон на пам'ять усіх незчисленних євреїв, що загинули сто двадцять років тому в Тульчині, Немирові, Кам'янці, Полонному, Бродах — по всій Україні і Польщі... І важко було повірити в жахливу дійсність минулого... Казкою стародавніх часів здавалася мені ця молитва... І ось тепер, коли посивіла моя голова, довелося побачити, як вернулася жахлива казка, побачити — і пізнати власною мукою. В Білій Церкві забито моїх синів... забито... замордовано з жінками і малими дітьми... І ніколи, ніколи вже не побачу я тих, що сиділи кучерявими хлопчиками на моїх колінах... не побачу і не почую... ніколи.
Л і я (знаходить і цілує його руку). Життя дало тобі велику мудрість... вона допоможе тобі перетерпіти горе.
Ц в і к л о в і ц. Мудрість... (Гірко всміхається). Якщо я знаю трохи більше, ніж равини, що тисячі років риються, мов черви, в затхлих пергаментах і пишних, але пустих словах, — то не легше мені від мого знання...
(Продовження на наступній сторінці)