Пан Прозка і пан Лозка зацікавились каменем і придивляються, підморгуючи один одному, аж поперехилялись через свій стіл. Корчмар теж підходить, зацікавлений.
К о р ч м а р. Ой! Я вже дивлюсь, що то за цяцька у пана музики. А може, пан музика продасть тую цяцьку, в мене якраз є діти... нехай би бавились.
Ш е н ч и к (неймовірно). Ну! А скільки ж ти даси?
К о р ч м а р. Ну, що значить скільки — це ж не кінь.
Ш е н ч и к (рішучо). Давай десять злотих.
К о р ч м а р (сміється). Та пан сміється. Півчервінця за дитячу цяцьку.
Ш е н ч и к (розчарований). Багато! А скільки ж ти думав?
К о р ч м а р (затримуючи хвилювання). Ну, два... дванадцять грошей.
Ш е н ч й к. Е, то нехай буде вісімнадцять грошей і кварта горілки. Менш не віддам.
К о р ч м а р (вихоплює алмаз). Д... добре... зго... згода...
Кладе гроші і хутко відходить. Пан Прозка і пан Лозка переморгуються многозначно.
І л ь к о (що весь час придивляється до Лії, підводиться і підходить до неї). Гей, шинкарю, що це за дівчина — твоя дочка?
К о р ч м а р. Ні, добродію. Це бідна сліпа дівчина, єврейка. Конфедерати забили в неї всіх рідних, то вона й ходить ось так по чужих хатах співає, ворожить...
І л ь к о. Через що ти осліпла, бідна дівчино?
Л і я. То хіба ж ти не знаєш? Я ж була перепілочкою і повиколювала очі, як літала вночі по стерниночку... коли зруйнували недобрі люди мою хатку...
І л ь к о. Бідна дівчино... вона збожеволіла з горя... (До Лії). Кажуть, що ти вмієш ворожити... Поворожи ж і мені, чи знайду я дівчину, що дала мені цього наперстка. (Дає їй наперсток). Коли б ти знала, яка вона прекрасна... Як променіють її очі, коли вона всміхається... і яка чудова ласка в тих очах, коли вони плачуть...
Л і я (вертає йому наперсток). Краще б тобі ніколи не бачити цього наперстка... Поки ще є час, вергни його з мосту в глибоку річку... Купи мені черевики, козаче... бо змерзли мої бідні ніжки.
І л ь к о. І правда, що на лихо собі дістав я цього наперстка, — і все ж таки він дорожчий мені над усе на світі.
VІ
Раптом за дверима чути галас. Двері розчиняються, і знову ввалюється Пшепюрковський з усією своєю компанією.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (розкидається за середнім столом. Шерегові сідають. Жовніри стоять навколо.) Ну, тепер можна й погуляти після праці. Гей, вина. Та дивись, щоб знов не було аптеки. Так-то, пане чеснику. Це вам не Варшава. Жовнір на війні не минає ні ворога, ні дівчини. Ха-ха-ха. (Співає).
Липнуть до мене дівчата,
Успівай лиш цілувати,
Перша, друга зазиває,
А та, третя, ще й моргає.
А четверта за вус смика,
П'ята кличе до музики.
Шоста вудкою частує,
Ну, а сьома вже цілує.
Восьма тягне до стодоли —
Ось яка жовнірська доля.
П а у ш. Що й казати — доля непогана, тільки чого це в пана так подряпані щоки й ніс, хіба від поцілунків?
П ш е п ю р к о в с ь к и й (хапається за лице). Де? От проклята гайдамачка!
П а у ш а. Видно, буває і так, що дев'ята трохи пошарпає.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ех, є про що згадувати. Стану я зв'язуватися з якоюсь гайдамачкою. В мене такий звичай: "Коли любиш-люби гаразд, а не любиш— кажи зараз, коли любиш — так любись, а не любиш — не горнись, коли любиш — люби двічі, а не любиш — кажи в вічі".
П а у ш а (регоче). Ну, ця, мабуть, так і зробила. Ще спасибі, що хоч очі зоставила, не повидирала. То невже ж пан так її і випустив?
Пшепюрковський мовчки п'є, сопе.
С к р я г а (до Шенчика). От тобі й маєш, півтора лиха! Принесло цих жовнірів — треба тікати.
Ш е н ч й к. Треба то треба. Та чи пощастить?
Всі троє музик обережно підводяться і хочуть вийти. Корчмар подає, зітхаючи, вино й великі кубки.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (помітивши рух музик, грізно). Гей! А це що за люди? Стій! Пане Вержбенто! Ану!
С к р я г а. Побачив-таки, півтора лиха. Лях триклятий.
Ш е н ч и к (виступає наперед і низенько вклоняється). До розказу ясновельможного пана.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (грізно). Що за люди, відкіля і куди?
Ш е н ч и к (відповідає за всіх). Бідні музики, ясновельможний пане полковнику. Троїста музика, з дозволу ясновельможного пана. Прокіп Скряга — бандура, він же бубон. Лук'ян Ілько — скрипка, найкраща скрипка на всій Україні, принаймні на цім боці, і аз покірний слуга мосці пана — Мусій Шенчик — цимбали.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Шенчик? Хтось мені казав про Шенчика музику. Гм... А може, ви гайдамаки? Що ж ви тут робите?
Ш е н ч и к. Граємо добрим людям, вельможний пане.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Та хіба ж корисне ваше ремесло? Ой, чи не гайдамаки ви справді...
Ш е н ч и к. То що ж робити, ясновельможний пане? Коли б не скрипка та не бас, то й музика б свині пас, — добре, кажуть, бути взимку котом, а на великдень — попом, але не від нас це залежить. Ми ж люди бідні, заробляємо помалу на сіль до оселедця, через крупи до пшона не сягаємо, натягаємо маленькі латки на великі дірки, де їдять — там пхаємось, а де б'ють — тікаємо. Така вже наша доля, з дозволу вельможного пана.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Гм... може, й справді музики. Ану, утніть лишень якої-небудь веселої, щоб аж у носі засвербіло.
Ш е н ч и к. Слухаємо, ясновельможний пане.
Всі троє сідають ліворуч, Скряга — з бубном. Ілько — зі скрипкою. Шенчик — спереду з цимбалами. Грають.
Ш е н ч и к (співає).
Мала стара бабусенька
Чотири доньочки,
А всі були такі гладкі,
Як ті ластівочки.
Хорошенькі, молоденькі,
В личку рум'яненькі,
Височенькі, пухнатенькі
І чорнобривенькі.
Отакі носаті,
А такі зубаті,
Ой, тра-ра-ра-ра,
Вміли жартувати.
У с і (підхоплюють хором):
Ой, тра-ра-ра-ра,
Вміли жартувати.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (регоче, задоволений). Ха-ха-ха. О, тепер бачу, що справді музики. Ану, утніть якої-небудь польської. (Співає).
Іде вода через дуби, гречна панна, дай мі губи,
Я би губ не жалувала, якби мати не видала.
Або "Бернадина"... "Прилучилася новина, з'їли вовки Бернадина", або ні. Краще "Мазура".
Ш е н ч и к. Слухаємо, ясновельможний пане.
Грають "Мазура". Пан Пшепюрковський співає, інші підспівують.
П ш е п ю р к о в с ь к и й.
Гей, мазуре, бий ніжками,
Дістань вогню підківками,
А ти, Казю, скачи живо,
Аби не ходила криво.
Панно Зосю, не барися,
Веселіше повернися,
Тоді мазур тільки радий,
Як танцюють всі до ладу.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ф... фу. (Вихиляє кубок). Що то значить наша старопольска. Ну, так. Тепер я бачу, що ви справді музики. Можете йти, коли хочете.
Ш е н ч и к (підводиться). Дякуємо, ясновельможний пане.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Стривайте! Все ж таки щось тут непевне. Але чого ж це ви опинилися тут, біля самого кордону? (Пан Прозка підходить і щось шепче Пшепюрковському). Ану, пане Вержбенто, подивіться, чи немає в них чого непевного в торбах.
С к р я г а. А щоб тебе чорт лизнув, лядський сину! Півтора лиха.
Жовніри і шереговий підходять і починають обшукувати музик.
Ш е н ч и к. Та що це ви, вельможний пане, хіба ж ми злодії!
Ш е р е г о в и й (виймає з торби в Скряги досить велике кругле люстро в срібній рамці). Знайшов, пане коменданте! Люстро, та ще в срібній рамі. (Подає люстро Пшепюрковському).
П ш е п ю р к о в с ь к и й. А, так ось які ви музики! Люстро в срібній рамі, та ще з графским гербом! Добре. І справді, як такому красунчикові та без люстра? Може, тобі ще й пудри треба?
С к р я г а. Глузуй, лядський сину, прийде и на тебе час.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ще що? (Дивиться в люстро). А й справді подряпала, проклята гайдамачка... А бодай
Ш е р е г о в и й. В цього більш немає. (Обшукує Шенчика). Камізелька, пане коменданте. (Підіймає вгору блакитну єдвабну камізельку).
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Добре. Ще один галанець. Якраз Савці свитка, тільки рукавів нема.
Ш е н ч и к. Така вже в мене вдача, пане полковнику. Я не органіст — не перебираю.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Добре, добре. Далі.
Ш е р е г о в и й (обшукує Ілька). Щось у руці затиснув — не дає.
Ілько кидає на стіл наперсток і одвертається.
Ш е р е г о в и й (подає Пшепюрковському). Золотий наперсток, пане коменданте.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Га! Наперсток! То з кого це ти його зняв, приятелю? Чи, може, ти не музика, а кравець?
С к р я г а (хмуро). Шив вас Швачка і без наперстка, вельможний пане.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ага, не втерпів, приятелю. Обізвався. Так ось які ви, виходить, музики! Добре. Бачите, пане чеснику, яке в мене око на гайдамаків. Ну, що ж, пограли, погуляли — тепер потанцюйте в Кодні. Пане Вержбенто! В заліза їх! Так-то, пане, здається, Скряго, хоч і добре ти граєш на бубні, але прийдеться й тобі заспівати.
(Продовження на наступній сторінці)