С т е с я (що прислухається до слів Дубровського, хутко обертається, не залишаючи, проте, руки Хмарного, до якої вона пригорнулася перед цим. Але, почувши останні слова Дубровського, вона з криком, опанована жахом, кидається до ніг судді, вхопивши його руку). Ні, ні, ясновельможний пане суддя, цього не може бути... ви не могли сказати цих страшних слів... ви не можете засудити його... скажіть же, що я помилилась... хіба ж він може вмерти? (Вона ревно плаче). Вмерти... він... коханий, рідний... О пане, о вельможний пане суддя.
Д у б р о в с ь к и й (до гайдуків, холодно). Підніміть цю дівчину.
Гайдуки підіймають і обережно одводять набік Стесю, що тіпається в їхніх руках.
Р у ж и н с ь к и й (робить крок до Дубровського і відповідає згорда, ухопившись за шпагу). Не вам би вчити мене, пане суддя, — я, граф Ружинський, забив на війні сотні ворогів своєю шаблею, — ви ж, пане суддя, вмієте вбивати людей тільки... вашим пером.
Д у б р о в с ь к и й (поважно). Правда, ясновельможний пане, — я хворий і такий слабий, що навіть золотий пояс не держиться на моїм тілі, і мою шаблю носить за мною мій гайдук. Але в ту грізну годину, коли вогонь повстання охопив всю Україну і пан граф сидів спокійно в Варшаві, я один став на оборону наших осель, оборонив Житомир, Бердичів і Овруч... Я бився з ними (показує на Хмарного) в чистому полі, в рівному бою, перше як узятись за перо, щоб стинати їм голови. (До гайдуків). Виведіть злочинця. Перепрошую, найясніша княгине. Справи чекають мене. Уклоняюсь вельможній пані. (Уклоняється гостям і хоче йти).
С т е с я (побачивши це, знов кидається до ніг Дубровському, хапаючи його руки). Милості, милості, мій ласкавий, мій ясновельможний пане. (Цілує йому руки). Вислухайте, тільки вислухайте мене, — ви ж маєте волю, ви можете зробити все, що захочете... О, то благаю ж вас слізно, закликаю вас ласкою божою... не робіть, не робіть того, що не можна поправити... Я зараз... я зараз же вам усе... все... Хіба й можна його, рідного... єдиного... (Ревно плаче).
Д у б р о в с ь к и й (холодно). Пане Лабенцький, виведіть цю дівчину.
Стеся підводиться хитаючись і дивиться навкруги нетямущим поглядом.
Х м а р н и й (з несказанною мукою на лиці). Стесю...
В і л ь к о м і р с ь к а (що бачить, яка мука відбивається на лиці Хмарного). То що ж, мій хоробрий козаче? Мабуть, є ще на світі скарби, дорожчі за гайдамацькі ненависті... сльози дівочі... Не схотів узяти викупу за алмаз — може, візьмеш за алмазну сльозу дівочу?
С т е с я (кидається до княгининих ніг і цілує її руки). Ради бога, ради ласки божої, благаю вас, найясніша пані... Поможіть, вирятуйте його, моя кохана пані... Я ж служитиму вам цілий свій вік, тільки врятуйте... врятуйте мені мого... мого... рідного... єдиного. (Плаче).
В і л ь к о м і р с ь к а (знизує плечима). Я хотіла це зробити, але він сам не хоче. Що ж, може, ти зумієш добитись цього, — спитай у нього, де він подів моє алмазне жорно.
С т е с я (безпритомно, але здивовано). Алмазне... жорно?
В і л ь к о м і р с ь к а. Так, моя люба, — великий алмаз мого роду. (Підводиться. Стеся теж). Знайди мені цей камінь і, присягаюсь тобі своїм княжим словом, — я заплачу викуп за твого Василя. Прощавайте, пане Дубровський. Значить, ви обіцяєте мені помилувати цього чоловіка, як найдеться мій алмаз?
Д у б р о в с ь к и й (знизує плечима). Ну, що ж, нехай так, я згоджуюсь відстрочити страту на двадцять день.
В і л ь к о м і р с ь к а. Дякую. (Дає йому руку, яку він цілує). Ходім, Гельцю. (До Стесі). Чуєш, моя дівчино, шукай; якщо знайдеш алмаз — він залишиться живий. (Виходить із Брагінською).
Р у ж и н с ь к и й. Чуєш, дівчино? (Бере Стесю за підборіддя). А в хлопа непоганий смак. Чуєш, хлопе, — є така згода — ми побавимось трохи з твоєю нареченою. (Сміється).
Х м а р н и й. Постривай, тхоре, ти ще заплатиш мені за все.
Р у ж и н с ь к и й (байдуже). Можеш дістати у Стемпковського в Кодні — він тобі заплатить за мене... сокирою. (Виходить сміючись).
В ту ж хвилину гайдуки виводять Хмарного в середні двері, що з грюкотом зачиняються за ними.
С т е с я (отямившись, кричить). Василю, Василечку! (Біжить за ним, але падає, зомлівши, серед зали).
Д у б р о в с ь к и й (зупиняючись над нею в роздумі). Нещадно меле млин життя, і не твоїм слабим рукам зупинити ці жорна, моя мила.
Завіса.
ДІЯ ДРУГА
Корчма недалеко від руського кордону. Просто посередині вхідні двері. Єврей-шинкар порається праворуч за своїм шинквасом* (* Шинквас — прилавок.), охкаючи та зітхаючи. Ліворуч — два невеликих столи; за одним, що ближче до рампи, — немає нікого, а за другим, що на задньому плані, — два непевного вигляду шляхтичі — пан Лозка і пан Прозка — п'ють і грають у карти і щохвилини сваряться. Крім тих столів, є ще два — теж немає коло них нікого; один праворуч біля самої рампи і другий — посередині.
П а н Л о з к а (товстий, червонолиций, з величезними вусами). Ага! А цього не хочеш! А цього... (В азарті ляскає картами по столу). А нех пан покаже свою кралю — здось вона в пана дуже соромлива, неначе попівна. А маеш. (Регоче задоволений). Я тебе зажену на слизьке!
П а н П р о з к а (худий, жовтий, зі злобним, єхидним лицем та довгим носом). А до ста дяблів! Пшеклента недоля! Хоч би єдину карту! Гей, шинкарю! Ще кварту меду, щоб тебе Швачка* (* Швачка Максим — один з керівників Коліївщини, запорозький козак.) списом прошив.
К о р ч м а р (подає мед). Ну, що таке! Чого пан лається? Хвалити — бога, Швачки вже немає. Нащо пану той Швачка — тьфу!
П р о з к а. Добре, добре! Іди. Мало він вас різав, до ста дяблів. Але щось пан дуже щасно грає... Гм... Чи не допомагає пан своїй фортуні?
Л о з к а (розлютований). Пане Прозка! (Хапається за шаблю).
П р о з к а (теж). Пане Лозка!
Л о з к а. Коли панові шкода грошей, то треба було грати в носа — гаразд, що він у пана такий довгий.
П р о з к а. Пане Лозка!
Л о з к а. Пане ГІрозка!
П р о з к а. Ще раз, до ста дяблів! (Здає карти). Знов ці пшекленті вини. (Ляскае злісно картами по столу).
Л о з к а (задоволений, регоче). А маєш! А не ходи, пане Прозка, з вин. Як казала срока вроні-не ходь по пшениці, бо вискочить хлоп з камінням — тебе покалічить. (Регоче).
П р о з к а (злісно). Щось-то пан Лозка все пригадує хлопів. Мабуть, вони йому дуже до вподоби. А скажіть, будь ласка, пане Лозка, чого це пан був того місяця на ярмарку в Ігнатівці, коли там гайдамаки бешкетували?
Л о з к а (збентежений). Як то в Ігнатівці?
П р о з к а. Так, пане, в Ігнатівці?
Л о з к а. Я... я був там у свого швагра.
П р о з к а (єхидно). А чого ж то пан потрапив за московский кордон та пиячив там у борщагівських ченців?
Л о з к а (остаточно збентежений). Я... яких ченців? Що то пан вигадуіє?
П р о з к а. Так, пане, у тих ченців, де гайдамаки ховались. А чи не хоче пан побувати у регіментаря Стемпковського в Кодні?
Л о з к а (розлютований, схоплюється і виймає шаблю). Ах ти, собако, пся віро, котолупе поганий! Я тобі покажу, як калюмнію* (* Калюмнія — наклеп.) чинити! (Нападає на Прозку).
П р о з к а (теж вихоплює шаблю і обороняється). Хто, я котолуп! А, до ста дяблів, я тобі покажу, як фортельні ексцеси чинити, кабан пузатий!
Б'ються.
К о р ч м а р (переляканий). Ґвалт! Калавур! Панове! Панове! Перестаньте. Патруль іде. Жовніри! Скрізь по хуторах жовніри! Арештують, роблять труси.
ІІ
Стукіт у двері.
Корчмар із жахом ховається за шинквас. Пани опускають шаблі і сідають, теж злякані. Увіходить Лія, сліпа дівчина, єврейка, молода, гарна, з журливим блідим лицем, у темній, подібній до сорочки сукні, боса, простоволоса. В руках у неї цитра.
Л і я (обережно йде в хату, намацуючи рукою дорогу, і говорить із мрійною журбою, ні до кого зокрема не звертаючись). Як зимно стало надворі... Як замерзли мої бідні босі ніжки... Я шукала в полі квіток, але пов'яли всі мої квітки... (Сідає праворуч і перебирає струни, дивлячись перед собою).
Л о з к а. Гей, Янкелю, хто це така, божевільна, чи що?
К о р ч м а р (нерішуче наближається до панів). Це бідна сліпа дівчина, єврейка... гарна, тиха дівчина... але ж конфедерати забили в неї всю родину в Кам'яному Броді... Немає в неї ні хати, ні мами, нічого... З того часу й осліпла... Так ось і ходить по чужих хатах... співає, ворожить... все просить, щоб подарували їй черевички... (Зітхає), 0-ой-ой... Які тепер часи настали...
Л і я. Так, так... купіть мені черевики, добрі люди... Як замерзли, як поколоті мої бідні ніжки!.. Я ходила по нивах і шукала квіток... Але позжинали геть усі ниви, і тільки поколола я на стерні свої босі ніжки... Хіба ж можна ходити по стерні без черевиків?... Як зимно і боляче на цім світі... Я хотіла спитати, де живуть люди взимку... Адже ж не у всіх єсть хати. Де живуть перепілочки, коли позжинають ниви... Може, і я перепілочка? Так, так... Хтось назбирає і пов'яже золоті снопи... а бідна перепілочка не матиме де притулити голову. (Тихо співає під цитру).
Як із-за гори та з-за байраку
Виходили вчора гайдамаки.
Як прийшли, байраки порубили,
Порубавши, жарко запалили,
Соловйових дітей посмалили,
Як пожали женці спіле жито,
Вже нема де перепілці жити.
Полетіла бідна сиротинка,
Пострічав її маленький соловейко.
"Ой, куди летиш, маленька перепілко,
Не літай темненької ти ночі,
Бо поколеш на стерниночку ти очі".
(Продовження на наступній сторінці)