Д у б р о в с ь к и й (також гордо). Коронний ловчий не має в цій справі більшої влади, ніж я сам. Його милость король дарував мені таке ж jus gldіі* (* Право меча, право карати на горло (лат,).) право меча на Україні, як і гетьманові Браніцькому. Я можу карати і милувати власним моїм декретом.
В і л ь к о м і р с ь к а. Ну, то в чому ж річ! Невже ж я не можу купити життя хлопа взамін алмаза, що за нього можна мати сто сіл, позасолюваних такими хлопами, як він.
Д у б р о в с ь к и й (усміхається.) Княгиня так думає? Але найясніша пані ще не знає, з ким вона матиме діло. Ну, що ж — я велю привести цього гайдамаку. Побачимо, чи схоче ще він дістати життя ціною алмаза пані. Пане Лабенцький, скажіть, щоб привели злочинця.
Лабенцький виходить.
В і л ь к о м і р с ь к а. Дякую, мій пане. Я не вмру спокійно, аж поки цей камінь не вернеться в наш рід. Я не можу примиритися з такою втратою.
Д у б р о в с ь к и й. О княгине! Скільки шляхетних фамілій на Україні втратило ще більше, ніж ви, — життя своїх дітей, — цього вже не вернеш, княгине.
В і л ь к о м і р с ь к а (з незадоволенням). Життя, життя. Чого варте життя в наші часи! Але інші і нічого не втратили — ось, наприклад, моя принадна небога графиня Брагінська. (Сміється). Ви знаєте, що вона втратила під час різанини? Тільки золотого наперстка з пальця.
Б р а г і н с ь к а. Тьотю! Як вам не соромно!
Р у ж и н с ь к и й. Як наперстка? О, то цікаво!
В і л ь к о м і р с ь к а. Так, звичайного, хоч і золотого наперстка. Але здається, що разом із наперстком графиня втратила ще своє дівоче серце.
Р у ж и н с ь к и й. Ну, за такою втратою панянки не дуже сумують. Але при чому ж тут гайдамаки?
В і л ь к о м і р с ь к а. Спитайте Гельцю, нехай вона вам розповість.
Б р а г і н с ь к а (спалахнувши). Тьотю! Я ж вас просила...
В і л ь к о м і р с ь к а (бере за підборіддя і цілує дівчину). О, я не дивуюсь тому рицареві, що взяв твого наперстка. А було це так. Літом графиня гостювала в Яблунцях у замку Адама Калиновича, і ось коли раптом почалася ця безглузда різанина, гайдамаки чи не в першу ж ніч вдерлися до замку, — можете уявити собі, що там було. Темна ніч, пожежа, стрілянина, юрба озвірілих бунтівників, що розсипалась по замку, забиваючи всіх, хто потрапляв їм до рук... всіх замордовано і забито. Як тільки почалася тривога, Гельця в одній кошулі вибігла в парк і одразу ж потрапила в руки двох чи трьох гайдамаків, що схопили її і понесли в темряву ночі...
Б р а г і н с ь к а (закриває лице руками). Ах!
Р у ж и н с ь к и й. А, мерзенні гади!
В і л ь к о м і р с ь к а. Але цієї ж хвилини десь узявся якийсь невідомий рицар, вихопив майже непритомну Гельцю з рук лотрів, одним ударом оборонився від цієї сволоти і одніс на власних руках графиню в сусіднє село до попа. Залишивши її там у безпеці, він зник так само несподівано, як і з'явився. І тільки на прощання взяв у Гельці золотий наперсток, що був у неї в той час на пальці.
Д у б р о в с ь к и й. Чудова пригода. І графиня не знає, хто був цей невідомий рицар?
Р у ж и н с ь к и й. Але відкіля ж узявся той загадковий рицар? Може, графиня помилилась? Може, то був який-небудь хлоп або їхній ватажок, що його вразила краса панянки. Це було б зовсім не дивно.
Б р а г і н с ь к а (підводиться, схвильована і принадна в своїм збентеженні). А, ні, ні, — це був чудовий, прекрасний рицар. Очі йому сяли, мов зорі, золотий шолом горів на чорних кучерях, і вся його горда постава і кожний рух його тіла були повні шляхетної величності і сили... Хто він, відкіля... я не знаю. Може, це був чужоземний рицар... на ньому був оксамитний камзол, яких не носять у нас, і, здається, золотий меч на боці.
В і л ь к о м і р с ь к а (обурена). Ну, подумай тільки, нерозумна дівчино, — де міг узятись чужоземний рицар у ваших Яблунцях! Та й куди він подівся?
Б р а г і н с ь к а. Ні, тьотю, я знаю і вірю в нього. Він узяв мій наперсток, і з того часу, де б я не була, моя душа належить йому, мойому збавителю.
Увіходить Лабенцький із середніх дверей.
Л а б е н ц ь к и й. Злочинець тут, вельможний пане.
Д у б р о в с ь к и й. Нехай уведуть.
Лабенцький одчиняє середні двері, і гайдуки вводять Хмарного, який зупиняється посередині зали. Це вродливий, могутньої будови козак, що на виразному його обличчі неспокійна думка, пристрасть і мука наклали свій відбиток. Постава горда і спокійна, руки в залізах.
В і л ь к о м і р с ь к а. Так ось який цей Хмарний... я уявляла його собі зовсім іншим.
Р у ж и н с ь к и й. Звір одмітний — хутровий, нема чого казати.
Д у б р о в с ь к и й. Василь Хмарний! Суд його королівської милості розглянув твою справу і зважив усі твої вчинки і злії ексцеси. Ти, здається, людина письменна і сам розумієш, що вини твої суть горловії. Ти грабував замки, скарби і маєтки панські, взрушаючи спокій посполитий, не маючи жодної цноти, ти починив великі кривди і шкоди, підданих панських на бунти гайдамацькі і ребелії підмовляв, ти гуртував гайдамацькі купи і посилав їх до Залізняка та інших різунів; маючи достатній шматок хліба, ти відважився підняти руку на панів своїх, не дбаючи на повеління божії, на віру христову, на право Речі Постолитої. За всі ції вчинки і фортельні ексцеси* (* Тут: злочинні дії.) винен ти смерті.
Р у ж и н с ь к и й. О, пан Дубровський знає, як треба розмовляти з холопами. Але що з ними розмовляти, — на шибеницю, та й годі.
Х м а р н и й. І справді, про що розмовляти? Не тіште себе думкою, пане Дубровський, що ви чините суд над нами. Не суд — а розправу, бо не злочинців ви караєте, а весь народ, який відважився сказати, що він не бидло, а має вільну душу. Спокій і мир посполитий! Чи не ви ж його зрушили перші? Чи не ви ж перші нагнали в Смілянщину тисячі жовнірів із регіментарем Вороничем, що позганяв народ в обози, що утискав і нищив його дощенту. А гвалти і злії ексцеси? Чи не ви ж перші знущалися з нас і в Черкасах, і в Корсуні, і в Жаботині? Чи не ваші жовніри викручували руки і ноги, розривали роти, били канчуками, поки м'ясо одвалювалося шматками, мордували, палили живцем! То не дивуйтеся ж, коли вибухло полум'я, що ви його самі роздмухали. Маєте сокиру, пане Дубровський, стинайте голови, стинайте, коли зможете стяти їх цілому народові. Але живий народ, і не вмре Україна, і не буде вам хлопом вільний одважний народ!
Р у ж и н с ь к и й (крізь зуби). Собака, пся віра...
Д у б р о в с ь к и й (до княгині). Ясновельможна княгиня чула. Пані все ж таки хоче його спитати?
В і л ь к о м і р с ь к а (схвильовано). Так, прошу, мій пане.
Д у б р о в с ь к и й. Слухай, добродію Хмарний. Коли ти грабував замок княгині Вількомірської в Липовцях, там був величезний алмаз княжого роду, так зване Липовецьке жорно, — він лежав в опочивальні княгині в скрині, на блакитній подушці. Чи не знаєш ти, де подівся цей алмаз, що рівного йому немає на всій Україні? Коли ти скажеш, де він, і алмаз цей повернеться до княгині, я врятую тебе від смертної кари.
В і л ь к о м і р с ь к а (втручається). Так, так, мій козаче, я внесу за тебе викуп королеві і подарую тобі життя, коли ти допоможеш нам вернути цей алмаз.
Х м а р н и й . (мовчить, потім усміхається хмуро). Що ж, виходить, і хлопська душа чого-небудь варта, коли вельможна княгиня хоче її купити. Адже ж у панів усе продається, не тільки хлопи — і гонор, і ласка крулівська. Тільки не купити вам козацької душі, найясніша княгине, і не скажу я вам, хто взяв алмазне жорно в ту веселу ніч, коли паювали здобич мої хлопці у вашому шляхетному замку. Шкода мені тільки, що не було тоді вас із нами. Дарував би я і вам нагороду на всю вашу ласку хлопам, — і за чинші, і за льон, і за хміль, і за прядиво, за обжинки і заорки — за всі канчуки, якими вигнітали з нас піт державці вельможної пані. Тільки, замість алмазного клейнода, ми б наділи вам на вельможну шию найбільше жорно, що знайшлося б на липовецьких млинах.
Р у ж и н с ь к и й (розлючений, підбігає до Хмарного). Як ти смієш розмовляти з вельможною княгинею, паскудо! (Б'є його по лицю). Собака, вся крев!
Хмарний кидається на нього силкуючись розірвати заліза на руках. Три гайдуки на превелику силу зупиняють його.
Ружинський одскакує, Дубровський і Брагінська підводяться схвильовані. Вся ця сцена відбувається дуже хутко.
Х м а р н и й (кричить, силкуючись вирватися з рук гайдуків). Мерзото! Ти вдарив мене, полоненика, з руками в залізах. І ця дівчина не плюнула тобі в лице. Геть! (Відштовхує гайдуків). Слухай-но, ясновельможна княгине! Я знайду тобі твій алмаз, я не прошу життя на обмін — нехай завтра ж зітнуть мені голову в Кодні — тільки розв'яжи мені руки, щоб я міг плюнути в лице цьому негідникові! Ось мій викуп за твоє алмазне жорно!
ІІІ
Тієї ж хвилини в залу з бокових дверей вбігає Стеся і перше ніж устигли їй перешкодити, кидається на груди Хмарному з криком "Василю". Це молода гарна дівчина, в звичайному вбранні городянки, в гаптованій перлами кошулі* (* Кошуля — сорочка.) яку видно з викоту оксамитної сукні, що щільно охоплює стан дівчини. Волосся заплетене в дві коси.
С т е с я. Василю, Василечку, рідний, коханий, що вони зробили з тобою! (Гірко плаче, вся здригаючись, на його грудях).
Д у б р о в с ь к и й (наближається до графа). Дозвольте вам зауважить, ясновельможний пане, що ваш вчинок єсть недостойний шляхтича і рицаря. Порядний чоловік не дозволить собі бити по лицю зв'язану людину, та ще удекретовану на смерть. Цей чоловік завтра умре, і його особа священна.
(Продовження на наступній сторінці)