П ш е п ю р к о в с ь к и й. Здається, пана чесника там не було, полічити, скільки там залишилося гайдамаків. Не встиг я прочитати "раter noster" * (* Молитва "Отче наш".) як сім шабель звилося над моєю головою. Ну, звичайно, що думати було нічого — пришилося помилувати мого гайдамаку, що я тримав за списа, та вчинити шляхетну ретираду. (Вихиляє кубок). Так ось які бувають пригоди, пане чеснику. Це вам не Варшава. Доводиться і тікати, коли треба, але шляхетно (піднімає пальця), з гонором.
П а у ш а (регоче). Як, помилувати гайдамаку! Адже ж не пан їх тримав, а вони пана.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (наливає кубки). Адже ж пан чесник бачить, що я, хвалити бога, живий, а гайдамакам стинають голови в Кодні. Значить, ясно, хто кого тримав. А в мене такий звичай — чи взяв, чи не взяв, аби на моє стало.
Зразу чути ще два постріли.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (стурбований). А! Га! Що таке? Може, гайдамаки? Пане Вержбента, зараз же дізнайтесь, що таке.
Капрал виходить.
С т е с я (ламає руки). Боже великий! Яка пекельна мука...
К а п р а л (хутко вбігає, радо). Забили гайдамаку, пане коменданте! В голову — не дише.
С т е с я (скрикує). Ах! Остапе, Остапе... Ні, ні, цього не може бути.
П ш е п ю р к о в с ь к и й А! То тут, здається, ціле кубло гайдамацьке. Спільники, жінки лотроаські! Зараз же замкнути всі двері! Взяти цю жінку!
Жовніри підходять до Стесі.
С т е с я (гнівно відштовхує їх). Геть! Я вас не чіпаю, ґвалтівники, душогуби прокляті!
П ш е п ю р к о в с ь к и й. А, то вона ще й комизиться. А нум, пане Птушинський, подивіться, чи є в неї білет.
С т е с я (підводиться і хоче йти з хати). Це якесь прокляття. (Їй страшно, вона нічого не чує, не тямить). Де дітись, куди бігти... неначе справді те жорно... (хапається за серце) навалилося на бідне моє серце... і давить... давить важким тягарем... (Хитається). Скоріш туди... на свіже повітря. (Іде до дверей).
1-й ш е р е г о в и й (зупиняє її за руку). Хіба ти не чуєш, що сказав пан комендант? Білет маєш?
С т е с я (отямившись, гнівно). Геть! Ніякий пан комендант не має права затримати мене. Маю листа від старости Іллінського і судді Дубровського. (Нервово виймає листа з печаткою і показує шереговому).
П ш е п ю р к о в с ь к и й (якому 1-й шереговий передав листа). Та невже! Дивись, яка пишна персона. (Розглядає листа). А чого це панна добродійка була на тім боці, в Борисполі?
С т е с я (згорда). Це вже моє діло. Зараз же пустіть і верніть мого листа.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Твоє діло? А накладати з гайдамаками теж твоє діло?
П р о з к а (втручається). Дозвольте доповісти вельможному пану, вона тут весь час радилася з тим гайдамакою, все балакала про якогось музику в Таращі.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ось воно що! А нум, пане Птушинський, беріть її за ручки та ведіть до війта, нехай посидить там із тиждень, а ми поки розпитаємось, що в неї за справа.
С т е с я (перелякана). Ні... ні... ви не зробите цього... ви не зробите... я мушу зараз їхати далі... від цього залежить життя людини... чуєте, життя!
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Пане Птушинський! Жовніри беруть Стесю під руки.
С т е с я (виривається і кидається до Пшепюрковського). О, благаю вас, пане коменданте... я не можу гаяти часу... я не можу марнувати жодної хвилини... (Кидається до ніг Пшепюрковського). Благаю вас, мій ласкавий, мій вельможний пане!
П ш е п ю р к о в с ь к и й (до жовнірів). Зараз же одвести її до війта і стерегти до мого приходу.
Жовніри беруть Стесю.
С т е с я. То будьте ж ви прокляті, ґвалтівники, кати, душогуби! Нехай перша дівчина, яка вас побачить, плюне вам у вічі. (Жовніри виводять Стесю). Нехай рідна мати зречеться вас і ніхто не подасть вам напитись, коли ви будете здихати!
П ш е п ю р к о в с ь к и й (сміється). Ще й сама поцілуєш, голубочко, лайся не лайся, а з цілим пір'ячком ти від мене не вийдеш. Ну, то рушаймо й ми. Ходім, пане чеснику, бачите, як треба поводитись із гайдамаками. Субординація, пане!
Іде до дверей, за ним Пауша, Лозка і всі жовніри.
К о р ч м а р (жахається). Пшепрашам вельможного пана. А хто ж мені платитиме за вино?
П ш е п ю р к о в с ь к и й (грізно). Що таке! А ти знаєш, пся віро, пуста воронко, горілчана затичко, що роблять з тими, хто переховує гайдамаків? Так ти хочеш, щоб я тебе і твою погану корчму, сто дяблів і чотири біса, в Кодню спровадив! (Корчмар тремтить). А нум, пане Вержбенто, — беріть його мерщій за хавки.
К о р ч м а р (кричить). Ні, ні! Я ж нічого. Це я так... Я пожартував.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Дивись, удруге не жартуй.
Усі виходять, крім сліпої дівчини.
К о р ч м а р (після виходу здіймає руки вгору). Три кварти бургундського вина по червінцю кварта. Добрий гешефт, нема чого казати. Ой-ой-ой! (Порається, зітхаючи).
Пауза.
V
Знов розчиняються двері, й увіходять, озираючись, троє музик: Скряга з бандурою і бубном, Шенчик з цимбалами і Ілько із скрипкою. Скряга, високий, з хмурим поглядом, вже немолодий козак з довгими, трохи присивілими вусами. Могутня, імпозантна, але вугласта фігура. Шенчик — бувала, обметана, але не стара ще людина, сторожка, хитра й лукава. Ілько — молодий, вродливий, з виразним обличчям і мрійним поглядом справжнього артиста. Всі троє сідають за столом ліворуч, за тим, що ближчий до рампи.
Ш е н ч и к. Здається, нікого непевного немає. А все ж таки лучче було б почекати до ночі. Щось не до вподоби мені той пройдисвіт носатий. Гей, шинкарю! Горілки та сала.
С к р я г а (хмуро). Що вдень, що вночі, півтора лиха. Трьом та кози бояться.
Корчмар подає горілку і страву.
Ш е н ч и к. Слухай, шинкарю, як тут у вас з переходом на той бік? Тут, бачиш, нашу музику вже чули, хочемо, щоб там послухали.
С к р я г а (хмуро). Музика гучна... далеко чути... (Усміхається). Від Умані аж до самої Варшави...
К о р ч м а р. Не знаю вже, що вам і казати... Я цим не займаюсь. Небезпечно... але попробувати можна. Посидьте... я спитаю тут одного з наших. (Відходить).
Ш е н ч и к. Що ж, попробуєм, раз козі смерть.
С к р я г а. Більш як півтора лиха не буде.
Ш е н ч и к. Думка п'є воду, а одвага мед. (Наливає чарки). Пий, Ільку, поки п'ється. Та чого це ти такий смутний? Лихо мені з такими товаришами. Ну, що Скряга сумний, то я ще розумію, шкода козакові, що мало ляхів перебив.
С к р я г а (хмуро). Авжеж мало. Півтора лиха!
Ш е н ч и к. А чого тобі сумно, то вже не знаю. Хіба закохався.
І л ь к о. Слухайте, товариші, хоч і тяжко мені це вам казати, але не можу я їхати з вами на той бік...
Ш е н ч и к. Як не можеш! То де ж ми візьмемо другу скрипку? От тобі й маєш! Та чого ж ти раніш не казав?
І л ь к о. Давно вже хотів, та все думав, що переможу себе... з самої Вільшаниці. Слухай, Шенчику. Пам'ятаєш, як ти питав мене, де я взяв той золотий наперсток, що ти в мене бачив. Я відповів тоді, що знайшов його тієї ночі, як руйнували замок Калиновича в Яблунцях. Правда, в Яблунцях дістався мені той наперсток, тільки не знайшов я його, а подарувала мені його чудова, прекрасна, як зоря, панянка за те, що врятував я її від двох товаришів, які несли її, роздягнену і злякану, на гвалт, а може й на згубу. І коли приніс я її, обгорнувши в свою керею, в безпечне місце... зняла вона цей наперсток із свого пальця і поцілувала мене... Хто вона — я не знаю й досі.
С к р я г а (обурений). Як! Ляшку, панянку, дочку ворогів наших лютих! І ніхто не забив тебе, як собаку! От півтора лиха!
Ш е н ч и к. Та цить-бо, старий вовгуро. Не все ж гризти, треба колись і лизнути... Ну, і що ж, що далі?
С к р я г а. Тьфу! (П'є горілку). Півтора лиха!
І л ь к о. Певно, що це була якась графиня... Знаю тільки, що зовуть її Гельця. І ось цей наперсток (показує), поцілунок і солодке, як мед, ім'я — все, що залишилося мені від тієї ночі... Моя керея ще й досі пахне чудовими пахощами і ніжним дівочим тілом, і скрізь переслідує мене цей чарівний запах... і не маю я спокою... і тільки одного бажає душа — знов, хоч на хвилину, побачити її, тільки побачити... а потім хоча б і вмерти.
С к р я г а. От півтора лиха! Ну, то йди, дурню, до Стемпковського — нехай він покаже тобі твою цяцю. Звісно, що не на жовч, а на мед мух ловлять. Тьфу.
Увіходять пан Прозка і пан Лозка і займають попередні свої місця позаду музик. Прозка пильно прислухається.
Ш е н ч и к (милується з наперстка). Забажалось козаку зеленого часнику. Цікава нагода. І щастить же людям! Тільки хоч подержався за голу панянку, а мені так і цього не трапилось. Одного тільки разу лучилася в Гнівані пані, та й то така мармиза, що ледве втік, як побачив. Так само і з поживою. Тобі хоч наперсток дістався, а мені все чортзна-що. На що вже (стишуючи голос) багато було добра в Липовцях, але й там поживився, як пес макогоном. Тільки і знайшов, що в садку на дорозі оцю скляну затичку. (Виймає з кишені величезний, але забруднений алмаз і тре його руками). Трапилося, як кажуть, сліпій курці бобове зерно, та й (плює на алмаз і знов тре) тим подавилась. Затичка від пляшки, чи що — не можна збути, як лихого шеляга, навіть у карти ніхто не бере.
І л ь к о. А може, це алмаз? Бачиш, як грає.
Ш е н ч и к. Тю, дурний, — де ж ти бачив алмаза з горобця завбільшки?
С к р я г а. Та хоч би й алмаз. Якби на нього можна було викупити хоч одного козака, а то що з тих каменів — півтора лиха. Як камінь, то нехай буде такий, щоб ляха вбити...
(Продовження на наступній сторінці)