Ц в і к л о в і ц (підводиться). Чого не в силі були зробити любов і пісні бідної дівчини, те зробила ненависть цього чоловіка... Очі мої повні сліз, я плачу вперше після того, як забито моїх дітей. (Утирає очі). Але невже ж... невже ж... його правда? Невже ж я справді тільки сліпий безумець, що не бачу життя, шукаючи зір на небі? Він не міг вразити мене сильніше, але ж ні, ні! Хіба ж я шукаю правди в цих пліснявих книжках та пергаментних сувоях, як наші равві або мудреці Зогара, що тратять весь свій вік, щоб знайти таємний розум у мертвих письменах? Проте багато, мабуть, і в мене старої закваски, коли вся моя мудрість безмовна перед голосом старої ненависті. Але що ж діяти... і розум не власний над серцем, коли воно болить так смертельно. (Сідає край стола, похиливши голову на руки).
Пауза.
ІV
Тихо входить Стеся, не відважуючись потривожити Цвікловіца, стоїть кілька хвилин мовчки. На лиці її туга, майже розпач, вона ще змарніла за цей час.
Ц в і к л о в і ц (почувши присутність людини, обертається, стенувшись). Хто? Хто ти, дівчино? Хто впустив тебе?
С т е с я. Вислухайте мене, шановний пане, вислухайте, благаю вас...
Ц в і к л о в і ц (пильно дивиться на неї). Я слухаю.
С т е с я (хвилюючись). Мій наречений... його удекретовано на смерть. Завтра... завтра його мусять скарати. Ні, ні, вислухайте, я розкажу все по порядку. Його удекретовано на смерть, але княгиня Вількомірська і суддя Дубровський обіцяли мені помилувати його, якщо я знайду великий алмаз, що пропав, коли грабували її замок.
Ц в і к л о в і ц (прикро усміхнувшись). Знов Липовецьке жорно.
С т е с я. Так... так... алмазне жорно, мій пане. Двадцять день я не злазила з коня, я об'їхала майже все Київське воєводство, я побувала на тім боці, я шукала, де тільки можна, і все то даремно, даремно, не знайшлося і сліду алмаза... Двічі затримували мене польські жовніри... майже перед моїми очима замордували чоловіка, що помагав мені шукати, — на моїй душі його смерть. Скільки лиха, зневаги, образ довелося зазнати в путі. Як не рішилася я розуму — не знаю. (Закриває лице руками). І ось тільки три дні перед цим набігла я на слід... Мов безумна, мчала я і вдень і вночі, щоб успіти до строку, щоб не приїхати, коли вже буде пізно. (Вона хитається). І ось... І ось... я у вас... голова туманіє... в очах темно... (Кидається до його ніг). Благаю ж вас, заклинаю вас усім святим... ради життя людини... дайте мені цей камінь, я служитиму вам весь свій вік... тільки врятуйте, врятуйте мого Василя... його ж завтра, завтра скарають. (Ревно плаче).
Ц в і к л о в і ц (підводиться). Безумна дівчино! Та чи знаєш ти, що цього каменя не здолає купити і сам король польський!
С т е с я. Я знаю, я знаю. Але що ж робити? Я благатиму княгиню, я кинусь до її ніг, щоб вона заплатила вам хоч частину. Але ж не дайте загинути живій людині.
Ц в і к л о в і ц. А чи знаєш ти, дівчино, що гайдамаки забили моїх синів... Адже ж і твій наречений теж гайдамака. І ось ти просиш, щоб я... щоб я викупив одного з тих гайдамаків, що забили моїх синів. Та чи є в тобі розум, дівчино!
С т е с я (латає руки). Немає в мене розуму, немає.
Пауза.
Ц в і к л о в і ц (після довгого мовчання). Правда, не розум привів тебе до мене, а серце...
Він підходить до одних і других дверей і замикає їх. Потім підходить до правої стіни над столом і притискує якусь потаємну пружину. Взявши з потаємної шафи футляр, він замикає двері, підходить до Стесі, що чекає в попередній позі, дивлячись на нього з надією і страхом.
Ц в і к л о в і ц (одкриває футляр і дивиться на алмаз). Скільки золота сліз і крові бачило це променисте жорно. Але чи зробив цей камінь хоч єдиний раз кого-небудь щасливим? (Мовчить, потім подає камінь Стесі). Візьми. Авраам Цвілковіц платить свій викуп за право вільного розуму.
С т е с я (цілує його руки, тихо плачучи).
Ц в і к л о в і ц (мовчки дивиться на неї).
Завіса.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Та сама зала в судді Дубровського, влаштована зараз для судового засідання. Ліворуч, трохи навкоси, покритий чорним сукном стіл для суддів, на столі —канделябр, розп'яття, пісочний годинник, папери. Час перед вечором.
І
Лебенцький за своїм звичаєм розбирає папери, стоячи коло стола. Хутко ввіходить граф Ружинський. Лабенцький шанобливо йому вклоняється.
Р у ж и н с ь к и й. Дубровського нема?
Л а б е н ц ь к и й. Ні, ясновельможний пане, він зараз буде.
Р у ж и н с ь к и й. І листа від Стемпковського теж не було?
Л а б е н ц ь к и й. Теж не було.
Р у ж и н с ь к и й. А, тисяча дяблів! (Нервово ходить по залі). Пане Лабенцький, ви знаєте, що ця навісноголова дівчина таки вернулася. Який диявол допоміг їй — не знаю, тільки мені здається, що вона дістала алмаз. Коли кінчається термін, що дав їй Дубровський?
Л а б е н ц ь к и й. Він рахує, що сьогодні о восьмій годині...
Р у ж и н с ь к и й. Та ще ця безглузда історія з другою навісноголовою. Що там таке з графинею Брагінською? Чи правда, що Дубровський викликає її сьогодні в суд? З яких це часів стали викликати в суд шляхтянок графського роду? Чи пан Дубровський не знає, що вона графиня Брагінська і моя наречена!
Л а б е н ц ь к и й (розводить руками). Але ж вельможний граф знає, що знайшовся той золотий наперсток, про який розказувала тоді графиня?
Р у ж и н с ь к и й (злісно). Так, я чув. І досить було якомусь пройдисвітові, різунові, бродязі заявити, що він врятував невідому панночку, як суддя Дубровський, замість повісити його на першій гілляці, дозволяє собі викликати на суд та зводити на очі з хлопом шляхтянку, вельможну графиню, наречену каштеляна Брацлавського. Я певен, що він робить це навмисно, щоб тільки образити мене. Я завтра напишу листа до його милості короля. Слухайте, пане Лабенцький, я знаю, що вам давно хочеться мати зорю Станіслава. А? Може, написати і про пана до його королівської милості?
Л а б е н ц ь к и й (у захваті). О, мій пане! (Цілує його в плече).
Р у ж и н с ь к и й. Тільки пан і собі повинен зробити мені послугу, коли буде треба.
Л а б е н ц ь к и й. Все, що тільки накаже ясновельможний пан!
Р у ж и н с ь к и й. Насамперед нам треба не допустити, щоб помилували цю скажену собаку, цього проклятого Хмарного. Але як це зробити?
Л а б е н ц ь к и й. Панові треба було раніше надіслати кого-небудь слідкувати за цією дівчиною... коли вона їздила по камінь.
Р у ж и н с ь к и й. Та невже ж я цього не зробив! Але ні Лозка, ні Прозка не вернулись додому. Який чорт їх забрав, не можу і втямити. Пане Лабенцький, тут у передпокої сидить ще один мій шляхтич — пан Мишка, з великими такими вусами, будь ласка, покличте його сюди, може, що й придумаємо.
Л а б е н ц ь к и й. Пан Мишка? Так то ж цілий кабан, а не мишка. Зараз (Іде до дверей). А... ось і вона, ця дівчина. (Залишається).
Хутко входить Стеся і зараз же кидається до Лабенцького.
С т е с я. Ради бога? Де суддя Дубровський?
Л а б е н ц ь к и й (сухо). Пана Дубровського немає.
С т е с я. Боже мій, коли ж він буде? Сьогодні він ще буде?
Л а б е н ц ь к и й. Не знаю. Тут не можна розмовляти. Спитай у канцелярії.
С т е с я. Ви не смієте мені так відповідати. Суддя Дубровський дав мені декрет, я знайшла алмаз, я маю право вимагати, щоб мені дали змогу показати його судові!
Л а б е н ц ь к и й (здивований). Ти знайшла алмаз? Та невже?
Р у ж и н с ь к и й (вражений). Як! Ти знайшла камінь? О, то й щастить же твоєму осавулові, що має таку принадну наречену. (Пробує її обняти, вона ухиляється).
С т е с я. То скажіть же мерщій, де суддя? Я була в княгині, але і її немає дома.
Входить жовнір із пакетом.
Ж о в н і р. Лист до пана Дубровського від регіментаря Стемпковського.
Р у ж и н с ь к и й (злорадно). А, нарешті-таки, нарешті!
Лабенцький приймає лист. Жовнір виходить.
Р у ж и н с ь к и й. Ну, що, що він пише?
Л а б е н ц ь к и й (розпечатує листа). Так і єсть. Він вимагає до себе Хмарного.
С т е с я (скрикує). Ні, ні, цього не може бути!
Л а б е н ц ь к и й (читає). "Юзеф Стемпковський, регіментар і комендант військ коронних, каштелян Київський і святого Станіслава кавалер. За властю і достойністю регіментарською даю цей ордер пану Дубровському, вельможному судді Житомирському, щоб негайно по прийнятті цього ордера він відіслав до мене в Кодню бунтівника Василя Хмарного (Стеся скрикує) з усім судочинством, що до нього належить, а також аби повідомив, з якої саме причини припиняється виконання смертного декрету над вищеменованим бунтівником. Дан в Кодні, Вересня дня, Юзеф Стемпковський регіментар".
Р у ж и н с ь к и й (злорадно). Ага! Стемпковський не жартує. З Кодні ще ніхто не повертався живий.
С т е с я (що під час читання листа вхопила за руку Лабенцького, слідкуючи з жахом за змістом, зараз скрикує). Ні, ні, ви не зробите, ви не допустите цього! (Хапає за руки обох). Це ж неможливо — адже ж я знайшла камінь. Ради бога, ще ж термін не минув, ради бога! Господи, що ж робити...
(Продовження на наступній сторінці)