Р у ж и н с ь к и й. Ага, затріпотіла, моя перепілочко. Ну, добре, слухай. Є така згода, ми вже зробимо тобі таку послугу. Давай твій камінь, я передам його зараз княгині. Тільки умова: за цю послугу ти повинна мені віддячити своєю любов'ю. Розумієш? (Обіймає її). Ми поїдемо зараз до мене, ти там не будеш така соромлива... чуєш? Я ж бачу, що ти палка, як вакханка... Очі твої горять, як алмаз. О, не дивись так гнівно... Якби ти знала, яка насолода поцілувати ці гнівні очі, кинути на подушку цю горду голову, розкрити ці пишні, незаймані дівочі груди (він задихається, розпалений жагою) і припасти до палких уст, забувши все на світі...
С т е с я (виривається після боротьби і відштовхує його, обурена). Ганьба! Мені соромно за вашу честь шляхетську! (Вибігає).
Р у ж и н с ь к и й (упавши в крісло, не може отямитись). Яка чарівна краса! (Прикладає руку до чола). Здається, розум мій помутився від жаги.
Л а б е н ц ь к и й (усміхається). Здається, графа дуже розпалила ця дівчина, а все ж таки алмаз, мабуть, у неї.
Р у ж и н с ь к и й (одним стрибком зривається на ноги). Чого варті всі наші солодкі панянки поруч з цією дівчиною, палкою, мов огонь, гнучкою і бистрою, мов турецька шабля. Але все ж таки що робити? Як забрати в неї цей алмаз?
Л а б е н ц ь к и й. Вельможний граф занадто поспішив, вона б сама віддала камінь.
Р у ж и н с ь к и й. Яке глупство! Вона віддала б його в панській присутності, а це нічого не варто. Добре, справа ще не загублена. (Підходить до правих дверей і кричить). Пане Мишко!
Увіходить пан Мишка, здоровенний шляхтич з величезними вусами і дурнувато-лютою фізіономією.
Р у ж и н с ь к и й. Ну, то що ж, пане Мишко?
М и ш к а (несподівано для його вроди тонким голосом). Та дівчина приходила, вельможний пане.
Р у ж и н с ь к и й. Та невже! А ми без твоїх мишачих очей і не бачили. (Наближається до нього, таємно). Слухай. Треба зараз же, за всяку ціну, перейняти цю дівчину! Вона поїхала до княгині — алмаз у неї, розумієш? Зараз же бери двох гайдуків і скачіть чимдуж простою дорогою їй навперейми. Затямив? Треба її перейняти, поки вона не поспіла до княгині.
М и ш к а. Розумію, вельможний граф.
Р у ж и н с ь к и й. Сховайтесь у завулку коло Бернардинського кляштора, вона повинна проїжджати мимо. Зараз же хапайте і везіть до мене. Місце там глухе, — ніхто не побачить... Тільки дивись, щоб не було галасу.
М и ш к а. О, то нехай бог милує, ясновельможний графе, хіба ж це вперше?
Р у ж и н с ь к и й. Дивись. (Киває пальцем у нього під носом). Не дай бог, як не зробиш.
М и ш к а. О, цо то, ясновельможний пане. То хіба ж я яка фуяра або я в бога не вірю?
Р у ж и н с ь к и й. Рушай мерщій. (Пан Мишка виходить). Ну, пане Лабенцький, я вже бачу, як зоря Станіслава сходить на ваших грудях.
Л а б е н ц ь к и й (захваті). О, ясновельможний графе!
Р у ж и н с ь к и й. Ну, а зараз треба кінчати другу справу. Дивіться ж — графиня Брагінська не приїде на суд, нехай пан Дубровський не дожидає.
Іде до дверей і зустрічається з Дубровським, що ввіходить. Обидва холодно вклоняються один одному. Граф виходить.
ІІ
Д у б р о в с ь к и й (сідає в своє крісло). Чого тут вештається цей граф? Пане Лабенцький, ви мусите, здається, знати, що в цій залі не місце стороннім особам. Листів не було?
Л а б е н ц ь к и й (шанобливо). Негайний, від регіментаря Стемпковського... (подає листа) про відсилання злочинця Хмарного. 41
Д у б р о в с ь к и й (читає, нахмурившись, листа). "Даю цей ордер панові Дубровському" мм... "негайно по прийнятті цього ордера... відіслати... бунтівника Хмарного... Юзеф Стемпковський". (Злісно мне і кидає листа. Зривається, обурений, з крісла). Він не має ніякого права писати мені ордер і втручатися в мою юрисдикцію... Хіба я вже не суддя на Україні! Я маю таке ж jus gladіі, як і гетьман Браніцький, маю право карати на смерть і дарувати горлом. Він тільки солдат і екзекутор і мусить поважати цивільний суд! Завтра ж напишіть листи королю з моєю протестацією! (Сідає в крісло). Га, я знаю, чиї це інтриги! Це найясніший граф Ружинський забігає і спереду і ззаду, щоб тільки не відчинилася клітка і не вирвався на волю звір, якого він роздратував необережно.
Л а б е н ц ь к и й (шанобливо). Але, якщо пан дозволить, зараз нічого не можна зробити. Адже ж смертний декрет підписано, а відстрочка, що дав пан суддя, кінчається сьогодні о восьмій годині.
Д у б р о в с ь к и й (хмуро). Княгині не було?
Л а б е н ц ь к и й. Ні, ясновельможний пане.
Д у б р о в с ь к и й (про себе). Проклята баба, вона заварила це пиво і хоче, щоб я сам його пив. (Задумується, похиливши голову на руку. Лабенцький чекає, зігнувшись). І дівчина ця десь загинула. (До Лабенцького). І дівчини цієї не було?
Л а б е н ц ь к и й (збентежившись). Якої дівчини?
Д у б р о в с ь к и й. Дівчини, якій я дав ордер, — нареченої Хмарного?
Л а б е н ц ь к и й (ще більше збентежений). Так, вельможний пане, була.
Д у б р о в с ь к и й. То що ж ви мовчите! Що ж вона казала? Може, вона знайшла камінь?
Л а б е н ц ь к и й (остаточно розгублений). Не знаю, ясновельможний пане. (Не витримуючи проникливого погляду Дубровського). Себто, звичайно... вона каже, що знайшла, але відкіля ж я знаю... Вона хотіла бачити пана суддю.
Д у б р о в с ь к и й (розлючений). Як! І ви її не допитали, поки я прийду, і відпустили з цим алмазом, який у неї можуть просто відняти. А! Я бачу, що у вас тут згода з графом Ружинським!
Л а б е н ц ь к и й. Але що ж я міг зробити? Вона навіть не давала мені цього каменя, та хоч би й давала, то хіба ж я ювелір, щоб знати, який це камінь? Може, це зовсім не алмаз, а як алмаз, то не той. Тільки одна княгиня Вількомірська має право атестації в цій справі.
Д у б р о в с ь к и й (береться за голову). Неначе сам сатана обплутав цю справу тисячею судових закарлюк. Що в нас на сьогодні?
Л а б е н ц ь к и й. Тільки одна справа тих трьох музик, що їх затримали біля кордону.
Д у б р о в с ь к и й. Викликали графиню Брагінську? Злочинці і свідки тут?
Л а б е н ц ь к и й. Тут, шановний пане.
Д у б р о в с ь к и й. Добре. Починайте.
ІІІ
Лабенцький іде до середніх дверей і розчиняє їх навстіж. Зараз же по обидва боки дверей становляться величезні гайдуки з топірцями. Увіходять Ружинський і пан Мишка. Сідають праворуч.
В о з н и й (увіходить). Суд його королівської милості.
Дубровський, Лабенцький, Виверський і секретар займають місця. Возний зачиняє середні двері.
Д у б р о в с ь к и й. Іменем його королівської милості і найяснішої республіки суд нинішній оголошую відкритим. (Перегортає справу). Соntіnuatіo* (* Продовження (лат.).) справи лотрів і людей свавільних — музик Прокопа Скряги, Мусія Шенчика і Лук'яна Ілька, яку справу було перенесено до очевистого виклику перед судом графині Єлени Брагінської. Пане возний, введіть перших двох злочинців.
Возний відчиняє двері. Вартові вводять Скрягу і Шенчика, що займають влаштовані для них місця посередині біля задньої стіни зали. Секретар, що займає місце за окремим столом, весь час записує запитання і відповіді у велику книгу.
Д у б р о в с ь к и й. Мусію Шенчику! Значить, ти стверджуєш, що ніколи не приставав до гайдамацьких куп і в жодних ексцесах або лотровських вчинках участі не брав?
Ш е н ч й к. Так, ясновельможний пане. Зроду був музика, ніколи чужого не хотів і за багатим не гнався, — коли мав миску вареників, то другої не шукав, ясновельможний пане.
Д у б р о в с ь к и й (хмуро). Добра твоя вдача, Мусію Шенчику, але відкіля ж це в тебе панська камізелька взялася?
Ш е н ч й к. Що ж, вельможний пане, доводиться і юшку сьорбати, коли риби немає, — прийшлося взяти її за роботу, коли грав у корчмі якимсь добродіям.
Д у б р о в с ь к и й. Ой, чи не зі списами були ті добродії, Шенчику? А де ж ти пострічався з цими музиками — це твої давні товариші?
Ш е н ч и к. Прокопа Скрягу знав і раніш, але вкупі не грали ніколи, а про Ілька тільки чув, що добре грає на скрипці. І дійсно, вельможний пане, кращої скрипки немає на цім боці.
Д у б р о в с ь к и й. А чого ж це ви опинилися біля самого кордону? Та ще розпитували корчмаря, як би перебратись на той бік?
Ш е н ч и к. Що ж, ясновельможний пане, це тільки чортові, кажуть, добре грати, сидячи в очереті, а музикам потрібні широкі світи; тут нашу музику вже чули, хотіли ще подивитись, чи добрі пампушки на тім боці.
Д у б р о в с ь к и й. Так. Пане возний, введіть хорунгового товариша Пшепюрковського. (До Скряги, який усміхається). Здається, ти не дуже весела людина, Прокопе Скряго. Чого ж це ти всміхаєшся?
Увіходить пан Пшепюрковський з обв'язаною головою, сідає на місце для свідків — праворуч.
С к р я г а. Так, вельможний пане. Каже Шенчик, що нашу музику тут уже чули. Здається мені, що, наприклад, у пана коменданта (показує на Пшепюрковського) од моєї бандури ще й досі в голові гуде.
Пшепюрковський виявляє своє обурення.
Д у б р о в с ь к и й (усміхається хмуро). Боюсь я, добродію Скряго, що твоя голова скоро й рада буде густи, та не зможе.
С к р я г а. Що ж, пане, раз козі смерть.
Д у б р о в с ь к и й (перегортаючи справу). А відкіля в тебе срібне люстро, Прокопе Скряго? (Скряга мовчить). Мовчиш? (Перегортає справу). А з ким це ти наводив донських козаків на пана Спендовського — теж із троїстою музикою чи вже соло, без акомпанементу?
С к р я г а. Сам наводив, півтора лиха.
Д у б р о в с ь к и й. І сам теж бив і грабував?
(Продовження на наступній сторінці)