Що у Шевченка не було тоді, як він прибув до Н[ижнього] Новгорода, "невольницької поезії", проти сього не можна змагатися! Була б вона у його, то б він не гаявся переглянути її: дав би перевагу їй, а не "Матросу" і де-небудь згадав би про неї в своєму журналі; а то він про неї згадує вже в лютому, коли Шрейдерс, земляк і приятель його, вернувся з Петербурга 19 лютого і "привіз лист від Лазаревського 877. Певне, що з тим листом Шрейдерс привіз і "невольницьку поезію", бо 21 лютого поет "почав переписувати для друку свої вірші, писані від року 1847 до 1858" 878.
Перебираючи свою "невольницьку поезію", Шевченко 4 — 6 березіля полагодив свою "Відьму" 879, "Лілею" і "Русалку".
7-го березіля прийшов до його жандар, що відвозив у Вятку якогось неслухняного свому батькові сина капітана Шліпенбаха. Вертаючи до Петербурга, він довідався, що й Шевченко хоче їхати, і прийшов, чи не хоче вкупі їхати, а він за 10 карб. довезе його до Москви. Всіма сторонами попутчик траплявся вигідний. Тарас поєднався з ним за ціну і другого дня попрощався з нижегородськими приятелями, а 8 березіля о 3 годині після півдня рушив з Нижнього Новгорода.
877 Записки... — С. 174. [Запис від 19 лют. 1858 р.; лист від М. М. Лазаревського (10 лют. 1858 р.)].
878 Ibidem.
879 Відомо, що "Відьму" під назвою "Осика" Шевченко написав 7 березіля р. 1847 в Седневі. Тоді він лаштував нове видання "Кобзаря" і написав до його цікаву передмову, котру з іншими паперами забрали у його жандарі під час арешту в Києві 5 квітня 1847 р. Ту передмову проф. Стороженко хоч і надрукував в "Русск[ой] мысли" за червень 1898 р., але в перекладі і з пропусками.
Дословний список передмови тієї з оригіналу я дістав тільки 17/29 листопада 1898 р. — і подаю її слово в слово, яко досі не відому. "Випускаю оце в люде другого "Кобзаря" свого і щоб не з порожніми торбами, то на-/440/діляю його "Предисловием". До вас слово, о братія моя українськая воз любленная! Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі, всі друкують, а у нас — анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя! Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтеся! Собака лає, а вітер несе. Вони кричать — чому ми по-московськи не пишем? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тілько переводять, та й то чорт зна по-якому. Натовмачать якихсь індивідуїзмів тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш. Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о єдиній слов’янській літературі, а не хочуть і заглянуть, що робиться у слов’ян. Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу? Бо і ми таки, слава Богу, не німці. Не розібрали. Чом? Тим що не тямлять. Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують та й хвалять те, що найпоганше, а наші патріоти-хуторяне і собі за ними: "преочаровательно". В чарах тих ось що: жиди, шинки, свині і п’яні баби. Може, се по їх утонченной натурі і справді добре, а на наші мужицькі очі, то дуже погано. Воно і то правда, що і ми самі тут трохи винні, бо ми не бачили свого народу так, як його Бог сотворив. У шинку і наш, і москаль, і навіть німець — усі похожі на свиню. У хату прийти до його або до себе покликати по-братерськи не можна, бо він злякається, та, може, ще й те, що він пізнає дурня у жупані. Прочитали собі по складам Енеїду, та й натіснялись коло шинку, та й думають, що от коли вже вони розшукали своїх мужиків. Е, ні, братики! прочитайте ви думи, пісні; послухайте, як вони співають; як вони говорять між собою, шапок не скидаючи; або в дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді у ту рецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать; то тоді і скажете, що Енеїда добра, а все-таки сміховина на московський шталт. Отак-то, братія моя возлюбленная! щоб знать людей, то треба самому стать чоловіком, а не марнотратителем чорнила і паперу. Отоді пишіть і друкуйте, а труд ваш буде трудом чесним. А на москалів не вважайте, нехай вони пишуть по-своєму, а ми — по-своєму: у їх народ і слово, і у нас народ і слово; а чиє краще — нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на В. Скотта, що і той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії, і свого язика не знав, а В. Скотт в Единбурзі, а не в Шотландії, а Бернс — усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з толку латинь, а потім московщина. Покойний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув в колисці од матері, а Артемовський хоч і чув, так забув, бо в пани постригся. Горе нам: безуміє нас обуяло з тим мерзостним і богопротивним панством! Нехай би вже оті Карпи-Гнучкошиєнки сутяги — їх Бог за тяжкі гріхи наші ще до зачаття в утробі матері осудив киснуть і гнить в чернилах, а то мужі мудрі і учені проміняли свою добру, рідну матір на п’яную непотрібницю, а в придаток і в (...) додали. Чому Караджич, і Шафарик, і інші не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали? Не вдавайтеся в тугу, а молітесь Богу і работайте розумно во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь. А щоб ви знали, що труд ваш не мимо іде і щоб не дуже чванилась московська братія своєю Ростопчиною, то от вам Свячена вода (відомі вірші Олександри Псьолівни), написана панночкою, та ще і хорошою, тільки не скажу якою, бо вона ще молода і боязлива; а переверніть пудові журнали та пошукайте, чи нема там чого-небудь такого. І не турбуйтесь, бо — єй-Богу! — не найдете. Седнев. 8 марта. 1847 [VI, с. 312 — 315].
XI
Виїхали вони саньми, але пригріла весна і у Владимир приїхали на колесах. Тут на станції Шевченко зустрів старого свого знайомого Бутакова, що р. 1848 і 49 плавав з ним по Аральському озеру-морю. З того часу вони не бачилися. /441/ Тепер Бутаков їхав на береги Сирдар’ї. У Шевченка аж на серці похололо від самих споминок про ту пустиню 880.
Вночі о годині 11 березіля 10-го наш поет дістався в Москву і закватировав у якомусь готелю, а ранком знайшов кватиру Щепкіна та й перебрався до його. Ще в дорозі почало боліти у Тараса око, в Москві погіршало, розпухло, почервоніло, а на лобі прикинулися прищі. Треба було до лікаря. Він вдався до свого нижегородського знайомого лікаря Ван-Путерена. Лікар, виписавши ліки, казав не виходити з хати принаймні цілий тиждень."От тобі й столиця, — каже Тарас у журналі 11 березіля, — сиди в хаті та дивись з вікна на старого, незграбного Пимена" 881.
"Сам чорт простягся серед шляху, не пускає мене до вас", — писав він тоді до Лазаревського.
Тим часом дехто і з українських, і з російських письменників, довідавшись, що поет у Москві, почали відвідувати його. Першим прийшов старий Михайло Максимович. "Молодіє дідусь, — каже про його Тарас у журналі своєму, — запустив вуси та й у вус не дме". А увечері того ж дня зібралися до Щепкіна відомі письменники того часу Афанасьєв, Бабст і Кетчер. Щепкін прохав Тараса, не вважаючи на недуг і на зав’язане око, вийти до гостинної світлиці. Вийшов Тарас. "Час до вечері хутко минув. Подали вечерю, сіли до столу, а я пішов до своєї келії (бо лікар призначив йому дієту). От клята хвороба!" — гнівається Тарас. Дійсне, хвороба не кидала його. Ван-Путерен поїхав до Нижнього, а Тараса передав якомусь своєму знайомому лікарю німцю. Щепкін тим часом покликав свого лікаря, професора Мина, відомого перекладника на мову російську Дантового "Пекла".
Лишень 16 березіля почало Тарасові легшати, одначе лікарі, відвідавши хорого 17 березіля, радили не виходити ще з хати. "Але я, — признається поет, — не послухався і увечері нищечком відвідав свого старого друга княжну Варвару Рєпніну. Вона щасливо перемінилася, буцім помолодшала і вдарилася до ханжества" 882.
880 Ibidem. — С. 180. [Запис від 10 берез. 1858 р.].
881 Церква в ім’я св. Пимена.
882 Записки... — С. 181 — 183.
Річ певна, що і Рєпніна, як і Тарас, "не ті стали", бо "не ті года!" Десять років на обох лишили свій слід. Княжна бачила Шевченка останнім разом перед арештом його. "Тоді він був чоловіком молодим, при здоров’ю, повно у його /442/ було надії на пришле; тепер перед нею був трохи що не дідусь: твар покрита червоними плямами (добутки цинги), в очах погляд апатичний і увесь він зруйнований і фізично, і морально" 883.
На превеликий жаль, ніхто не лишив нам подробиць сього побачення востаннє. (Княжна по смерті Тараса жила ще тридцять років). Княжна, коли її розпитували р. 1885 про те побачення, казала, що подробиці уплили у неї з пам’яті, але загальне вражіння було скорботне. І княжна, і поет силковалися "попасти в колишній тон", та ні вже: трудна річ! Десятилітнє заслання лежало між ними непереходимою розпругою! Княжні здалося тоді, що "Шевченко зовсім вже потух"!
Властиво кажучи, дак тоді Шевченко ще не потух, але починав вже потухати. Святий огонь поезії не спроможен вже був палати тим полум’ям, яким він палав у "Кавказі", в "Єретику", в "Розритій могилі" і ін. Море тяжкого страждання залило те полум’я. Море нікому незримих сліз кривавих проковтнуло поета-художника тією пащею, яку скомпоновали руки Дубельта та графа Орлова.
(Продовження на наступній сторінці)