Певна річ, що і княжні, і поетові не легко було бачити самі тільки останки того, що "проковтнуло море". А проковтнуло воно:
Моє не злато-серебро,
Мої літа, — моє добро...
Тії незримі скрижалі,
Незримим писані пером...
Недугуючи, Тарас скінчив переписування своїх віршів з р. 1847 і жалкує, що нема з ким дотепним прочитати їх. "Михайло Семенович, — каже він, — не суддя мені в сій справі. Він занадто втішається ними. Максимович просто благоволіє перед моїми віршами. Бодянський теж. Треба буде підождати Куліша: сей хоча й жорстоко, а інколи скаже правду. Зате, коли ти хочеш зберегти з ним добрі відносини, так не кажи йому правди" 884.
883 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X, стаття проф. Миколи Стороженка.
884 Записки... — С. 183. [Запис від 18 берез. 1858 р.]
Того ж дня (18 березіля) зазнав Тарас двічі такої втіхи, якої давно вже не зазнавав. Заїхали з Щепкіним до Максимовича. Небавом вернулася з церкви Максимовичка — "любе, гарне створіння, чистий, незрушений тип земляч-/443/ки" Вона заграла на роялі кілька українських пісень, а поет переписав їй на спомин свої вірші "Весняний вечір"885.
Увечері Тарас був у старого приятеля професора Осипа Бодянського, і тут "досить набалакалися про слов’ян взагалі, а про своїх земляків тим паче".
Три дні зряду Тарас коли сам, а більш того, що з Щепкіним, оглядував Москву і знайомився з видатнішими людьми московськими того часу, як ото Бабст, Кетчер, Якушкін, Забєлін, і признається, що йому гріх нарікати на долю за те, що вона загальмовала йому поїздку до Петербурга. "Впродовж тижня, — каже він, — я зустрів таких людей, що й впродовж кількох років не довелось би зустріти. Нема, значить, лиха без добра" 886. А день 22 березіля він називає "радіснішим з радісних днів". Річ в тому, що поет сердеч но шанував благого дідуся Сергія Аксакова, останній теж сердечно любив і поважав нашого поета і за його твори, і за його недолю і страждання. Тоді саме, як Шевченко був у Москві, старий Аксаков хоровав і нікого не приймав. Тимто Шевченко і не сподівався бачитися з ним, а поїхав з Щепкіним поклонитися дітям його.
Скоро недужий гість довідався, що в господі у його такі великі таланти, як Шевченко і Щепкін, він знехтував лі карську заборону нікого не приймати і казав попросити ба жаних гостей до себе.
Перед Тарасом була "прекрасна, благородна, стариківська постать". Бачилися вони кілька хвилин, "але, — каже Шевченко, — ті хвилини зробили мене щасливим на цілий день і навіки вони зістануться в найясніших моїх споминах". За день поет ще раз провідав "чарівного старика". Аксаков просив його до себе на все літо в село. "Мабуть, чи встою я проти такої спокуси! Хіба що запопадлива поліція не пустить".
Син Щепкіна Микола 24 березіля справляв бенкет вхідчин своєї книгарні і задав обід московським ученим і літературним знаменистостям. На оцей обід запросили і нашого поета. "Що за чарівні оці люди, — записує Шевченко в своєму журналі, — молоді, жваві, вольні. Тут на обіді були Афанасьєв, Чичерін, Мин, Бабст, Корш, Крузе, Станкевич, Кетчер і кілька інших. Зустрівся з ними, буцім з людьми давно знайомими, рідними!"
885 "Садок вишневий коло хати..." — Ред.
886 Записки... — С. 185. [Запис від 21 берез. 1858 р.] /444/
Другого дня старий Максимович задав обід на пошановання Тараса і між іншими покликав і своїх "ветхих деньми" товаришів — учених Шевирьова і Погодіна. Шевирьов не сподобався Тарасові: "дідок до нудоти солодкий". За обідом Максимович вславляв Шевченка власними віршами, саме на той раз скомпонованими.
В останній день свого перебування в Москві Шевченко ще раз заїхав до Аксакових. Але старий спав і не поталанило поетові "поцілувати його прекрасну голову сиву". До 10-ї години вечора він сидів у родині Аксакових і "раював, слухаючи свої рідні пісні, що співала доня Аксакова. Уся родина Аксакових, — записує Шевченко, — щиросердечно спочуває Україні, її пісням і взагалі її поезії" . По 10-й годині Іван і Костянтин Аксакови повезли Шевченка до відомого письменника Кошелева. Тут він спізнався і з головою тодішнього панславізму з Хомяковим, що, по думці Івана Аксакова, в своїх віршах висловив "целое славянское вероисповедание" 888. Тутечки ж був і старий декабрист князь Волконський. Останній добродушно розповів деякі епізоди з свого 30-літнього заслання і додав, що ті з його товаришів, яких на засланню позакидали в самітні келії-тюрми, всі повмирали, а ті, що мордовалися по кільки вкупі, між ними і він, ті пережили свої муки".
Нарешті Тарас зовсім одужав і 26 березіля, попрощавшися з Щепкіним і з його родиною, "забрав свою мізерію" і рушив на залізницю. О годині 2-й, "запакований в вагоні", покинув гостинну Москву. "В Москві, — каже він в журналі 26 березіля, — більш за все радовало мене те, що між освіченими москалями, найпаче в родині С. Т. Аксакова, зустрів я теплий привіт до себе і щире спочуття до моїх поезій..." 889.
887 Іван Аксаков потім у своєму "Дне", а ще більш у своїй "Руси" неприхильно стосовався до розвитку нашої мови і письменства. На те, щоб в елементарні школи на Україні завести народну мову, він зовсім не згоджувався і змагався незгірш Каткова. А мову і письменство наше бажав, щоб обмежували потребою задля "домашнього обихода".
888 Этнографическая выставка. — Москва, 1867. — С. 251.
889 Записки... — С. 188. — [Запис від 26 берез. 1858 р.].
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
під час перебування його в Петербурзі
(З 28 БЕРЕЗІЛЯ 1858 ДО ЧЕРВНЯ 1859 Р.)
І
В четвер 27 березіля р. 1858 о годині 8 увечері голосний локомотив московської залізниці засвистів і спинився в Петербурзі 890. З вагона III класу вийшов сивобородий чоловік в кожусі, в українській шапці.
То був Тарас Шевченко.
Ще б два місяці, і було б рівно одинадцять років з того часу, як він зневолено покинув столицю: минуло б 11 літ з того часу, як на оцьому самому вокзалі його під вартою посадовили на поїзд яко невольника військового уряду і фельд’єгер помчав його в Азію, в неволю, на заслання. Тепер, майже по 11 роках тяжкого життя-сну в "смердячій казармі", Шевченка визволено; йому вернули нібито волю (бо все-таки наполовину та воля була спаралізована доглядом поліції), але не вернули йому, та й ніхто в світі не спроможен був вернути, того найкращого добра його, яке проковтнула неволя: його літ і здоров’я. Природа, як се ми відаємо добре, наділила Шевченка добрим, міцним здоров’ям. Уважаючи на ту міць, шеф жандармів Орлов і прирадив цареві повернути поета-художника в військо простим солдатом. Але, каже доктор медицини Андрій Козачковський 891, яка людська природа спроможна була встояти і не зломитися в тій боротьбі, на яку цар і його підручники вирядили Шевченка в дикі, безлюдні степи киргизькі? З заслання Шевченко вернувся до Петербурга з здоров’ям, розбитим цілком, з організмом, навіки і завчасно покаліченим, знесиленим, виснаженим.
890 Кобзарь. — Т. III. — Записки... — С. 188. [Запис від 27 берез. 1858 р.].
891 Киевский телеграф. — 1875. — № 25. /446/
Річ певна, що під останній посвист локомотива не можна було серцю нашого кобзаря не затремтіти, не забитися, в одну і ту саму хвилину в серці страдальника зустрівся вплив двох супротилежних сил: лиходійної сили тяжких скорботних споминок минулого і добродійної — радісно-сподіваного побачення з людьми близькими, дорогими і з надією на нове життя на волі. Вже ж хоч яке було добре, незлобливе серце у Тараса, а не спроможно було воно здержатися і не дати ворушитися споминкам минулого. З першим ступнем по грунту Петербурга не можна було, щоб перед очима поета не воскресли темні образи Енгельгардта, Ширяєва, Петрова, Дубельта, Орлова, Обручова, Ісаєва і Потапова з їх лиходійними вчинками супроти нього. Одночасно з ними воскресли і ясні образи Сошенка, Венеціанова, Брюллова, Жуковського, Гребінки, графів Толстих, а з ними і визволення його з кріпацтва і з військового полону. За перше Тарас заплатив з свого найдорожчого скарбу — 24 роками свого дитинного і парубочого віку, за друге — розбитим і покаліченим здоров’ям. Перед очима художника і в минулому, і в близькому сподіваному стояла люба його Академія художеств, криниця його освіти, його Alma mater.
Не можна вгадати запевне, що в ту хвилину, коли Шевченко вийшов з вокзалу, більш хвильовало йому серце: чи споминки минулого, чи близьке сподіване? Мені здається, що, відповідно перейнятливій вдачі, світлі образи Лазаревського, Артемовського, графів Толстих взяли гору і своїм світлом закрили темні тіні Дубельтів і Орлових! Будівля і галереї Академії художеств закрили будівлю і тюремні келії "3-го отделения". Минуле мусило одійти геть, хоч воно було і невимовно тяжке, але воно минуле!.. Воно минуло вже навіки...
З поїзда Шевченко зараз же поїхав до Михайла Лазаревського і за годину був у його в хаті і в палких дружніх обіймах його" . Ні поет, ні його друзяка не лишили нам ніяких звісток про ту зустріч і бесіду їх, але здається мені, що легко вгадати і ту, і другу. В обох приятелів на серці була така сила щирого— почуття, що годі було виявляти його словами, словам тут не було місця. В таких випадках слова у людей ніби замерзають, уста німіють, говорять тільки душа та серце, але говорять вони своєю мовою, без слів.
892 Кобзарь. — Т. III. — С. 188. /447/
II
(Продовження на наступній сторінці)