«Півнів празник» Олександр Кониський

Читати онлайн оповідання Олександра Кониського «Півнів празник»

A- A+ A A1 A2 A3

(З вуст Дениса Гармаша)

Вже отеє десятий рік іде з того часу, як у нашому селі завели люде справляти півнів празник. Дивуєтесь такому празнику, а коли довідаєтесь причину його, так самі скажете, що такого півня не можна не празникувати. Самі знаєте, що півень і так неабиякий птах; він всю ніч за своїм хазяїном побивається, та без півня і хата пуста, а той півень, що нам прислулшвся, раз, що не простий був півень, а друге, що він багацько наших людей слобонив від тяжкого лиха, може, від Сибіру, а може, й від самої каторги або чого й гіршого.

Ось послухайте; тільки що довга се річ, може, п'ять раз запалю люльку, заким розповім, та сількісь! Все одно нічого не робимо, гульвики справляємо, так воно й до шмиги буде: на гулянках люде казки кажуть, а я розкажу вам сущу правду, тільки не перебивайте, кому не охота слухати, той нехай і не слухає, а перебивати не можна.

Півнів празник ми справляємо на другий день весняного Юрія, в той день не можна у нас курей різати, не можна й продавати ні курей, ні курячих яєць, не можна і їсти ні курятини, ні яєць курячих. Зранку кожна хазяйка, у якої є кури, прибирає найкращого свого півня стрічками, становить йому у одній новій мисці води, а в другій усякого зерна, яке у кого є, інша так ще й рижу купує і дає півневі волю їсти яке хоче зерно і скільки хоче. Отеє й все свято півнів.

А про те, з якого приводу заведено у нас отеє свято — треба починати річ здалека... Слухайте.

Село наше споконвіку було вільним, козачим. Звісно, я козакування того не зазнаю, а батько покійник, було, розказують, що їх батько, а мій дід, козакував. Як воно так сталося, що з вільного село зробилося панським, сього я не тямлю і не докажу. Покійниця мати — легко їй лежати, сиру землю держати — розповідали, що ще за діда за нашого якийсь пан Теплов ґвалтовно набіг на наше село та й підвернув село під себе в кріпацтво. Яким робом він се заподіяв — того й мати не знали, а казали, що просто так, стали люде на панщину ходити та на Теплова того робити, от і все.

Землі в нашому селі, кажуть-говорять, була колись така сила, що конем за день не об'їдеш. Займанщина тоді була; займай, значить, скільки посилієш, бери, аби спромігся оборудовати. Тепер не те, тепер землі в обріз. І чого воно так? Скажемо: що земля не росте, а народ множиться, та все ж таки чудно... Сказав би: вода поняла землю, так же ні озер, ні боліт нових нема, навіть старі повисихали; треба б побільшати землі, а її — в одно меншає.

За панів не було у нас такого скруту за землею: скоро цар скосив і звелів на смітник винести кріпацтво, так і наше село знов стало вільним і земля вся при нас лишилася, бо нащо її панові? Сам за плугом не ходитиме; панам треба було людських рук, а сама земля нащо їм? Коли б вони вміли орати, сіяти, косити, так же недотепні вони до сього діла. Та земля й не панське діло, мужиче; панам — в карти грати, полювати, а не землю орати.

Так воно було за кріпацтва, а після кріпацтва і пани не ті стали, почали заздрити на землі, хоч ходить коло неї й не вміють.

Отож перед тим, як приходив край кріпацтву, деякі пани заходилися були пустити людей на всі чотири вітри без землі, а цар та й дочувся про се і каже панам:

— Ви хоч і пани, а подивлюся на вас, так виходить, що ви дурні, як же можна давати людям волю без землі! Подумайте: пустимо їх на волю, вже ж не сидітимуть вони, згорнувши руки, не ждатимуть, щоб хліб падав з неба, а рушать десь на нові землі, на нову займанщину, а ви тоді що без людей робитимете? Що ви їстимете? З голоду попухнете, а мені вас шкода і людей шкода... Без землі людям не молена.

З'їхалися кудись там усі великі пани, подумали, поміркували і кажуть:

— Цар правду каже: людям без землі не можна, і нам без людей не прожити, згинемо, пропадемо і сліду нашого не буде.

І пристали на те, щоб наділити крестян землею... Вийшло тоді таке "положеніє", скільки кому землі і грамоти посписували... Ото як воно було.

Та нашому селу до того всього було байдуже, ми думали собі: те "положеніє" не про нас, і грамоти тієї нам не треба, нащо? Земля при нас. Чи заспіває півень, чи ні, а день буде.

Отже, й помилилися, не по-нашому вийшло.

Прибігає на село посередник, скликав громаду і каже:

— Буду вас землею наділяти, грамоту вам писати. Я зараз і виступив з словом.

— Чудно,— кажу,— нашою землею да нас і наділятимете.

— Так треба,— каже,— таке "положеніє", така царська воля.

— Коли його така воля — так ми не проти неї, тільки ж чи така вона? Треба нам теє запевне знати, щоб часом сіпацька воля не пішла за царську.

— Прочитай "положеніє".

Коли б же то вмів читати, а то у нас на все село ніхто не вміє і в руки книжку взяти. Правду сказати — і нужди в тому досі не було, і навчитись ніде було: школи не було, завести її нікому було, пани жили в Москві та в Німеччині.

Ми, щоб не набрати в халяви, одпросилися у посередника на два тижні, щоб нам впевнитися, яка за землю царська воля. Другого дня громада вирядила мене і Хому Тарана до Києва, щоб добули там у певних людей "положеніє"; наш посередник, правда, давав своє "положеніє", та ми не взяли, думка така: може, воно не настояще, фальшоване яке. У Києві ми добули настояще "положеніє" в зелених палітурках і з царською печаткою, а з Лаври, за порадою святого схимника, взяли на село тямущого ченчика, він нам усе вичитав і налутив... Ми тоді аж руками об поли вдарилися! Бачимо, непереливки, треба на своїй землі сідати на наділи, треба грамоту приймати... Мулко, ой, ой! Ще й як мулко, та проти вітру піском не сипати. На все воля божа і він таки зглянувся на нас, послав нам спершу отого ченчика, а потім півня: без них хто його знає, що б ми і робили і що б з нами було... Ходила потім гутірка, що той ченчик провидець був і знав, що й за сотню літ буде... Може!'

Минуло два тижні; посередник не забув про нас, приїхав, списав грамоту; ланцюжник-землемір списав і план тієї землі, що призначено нам по грамоті.

— Давайте руки,— каже посередник,— грамоту треба підписати.

Ми сюди і туди: чи давати, чи не давати? Дамо, а воно часом вийде таке, що ні рябе, ні перісте... Стоїмо та на ченчика дивимося, а він мовчить... Ми киваєм на його, а він — подивився на нас і моргнув; давайте, мовляв, ми йому руки дали, він і розписався...

Другого дня ранком панський брехунець, що приїздив з города, поїхав собі, а ми тоді за порадою ченчика до посередника:

— Одріжте нам землю, щоб ми знали, де наша межа, а то часом неумисне воремося або вкосимося в панську і негаразд буде... Межа — святе діло; ланцюжник з вами, він в одну мить се зробить, ми йому й заплатимо.

— Добре,— каже посередник,— лаштуйте ж стовпи да плуг і гроші мірщику.

Було вже зовсім на вечірньому прузі, коли мірщик одміряв землю і каже до нас:

— Давайте плуга, проведемо межу. А ми йому:

— Вибачте, усі плуги поламані, послали до коваля лагодити леміш; забарився коваль, певно, от-от вернеться з лемешем, тоді ми в одну мить.

— Нема у мене часу ждати вашого лемеша,— буркнув посередник трохи гнівно,— коли так — зараз при мені позакопуйте стовпи і визначте місце під копці, а межу без мене проведете по копцям.

Духом ми повкопували вісім стовпів поперек чагарників, найліпший випас одходив за межу: копаємо і бідкаємося, що то воно буде, коли не вийде по ченчиковому? Тоді... біда!

— Готово? — гукнув посередник.

— Готово.

Подивився він і мірщик подивився і каже:

— Добре! От по отсім-от копцям і проведете межу, та уважайте, щоб лінії в чагарнику не скривити; скрізь рівно ведіть. Я небавом навідаюся і перевірю.

Подякував нам, що ми такі слухняні, сів — із богом собі.

— Гаразд,— каже наш ченчик,— тепер розходьтесь, кому нема діла.

Лишилося чоловік з двадцять таких, що вже хоч на сковороді їх шквар, так не змилять. Духом стовпи повикопували, та на нове місце, так, щоб випас був у наділі, ченчик тямив на лініях, показав де копати ямки; привели плуг, та по новій лінії і провели глибоку та широку межу в дві розпруги, а на старій лінії, що мірщик вказав, і слід затерли. За місяць, чи що, приїхав посередник:

— Покажіть, як ви межу провели.

Ведемо його на межу, а у самих душі в тілі не чуємо, ну що як він догледиться? Пропащі ми тоді... Подививсь він: чи кинув оком, чи ні і каже:

— Добре! Межа знатна буде на віки. І поїхав собі.

З того часу минуло не більш, не менш, як сімнадцять цілісіньких літ; ні нам ніхто, ні ми нікому нічого.

Аж ось чуємо: нові пани у нас; старі взяли та й продали своє добро у нашому селі якомусь чи то німцю, чи москалю; запевне не скажу хто він, не з наших тільки; вимова у нього не наша. Чуємо далі: нові пани надумуються тут і жити. Справді, восени приїхав якийсь лящок, управитель; привіз майстрів — бородачі все, з довгими патлами; взялися вони лагодити панський будинок. Будинок здорово-таки обветшав; звісно, двадцять літ пустував, догляду не було, кажани завелися. Полагодили, а навесні і пани приїхали; тільки двоє їх: пані, стара вже, сухорлява та вирячкувата і з нею синок, ат собі парубічок, літ двадцять п'ять. Привів він собі коня-огиря такого, що у його аж дим з ніздер іде; хортів привів цілий смик, полювати у нас є де, і звіра і дичини вдостач.

Приїхали вони і нічого: усе гаразд, живемо. Коли ж ото на другу весну, саме на сорок святих кличе панич до себе в двір усю громаду і каже:

(Продовження на наступній сторінці)