«Завертка» Олександр Кониський

Читати онлайн оповідання Олександра Кониського «Завертка»

A- A+ A A1 A2 A3

Приятель мій Іван Хуторний,— він таки і з рідні мені приходиться, хоч і далекої,— набув собі позаторік хутір та й зазиває, мене до себе в гостину.

"Приїзди та й приїзди! Хутір мій,— пише він до мене — стоїть, щоб ти побачив. Не хутір, а просто рай; і садок, і млинок, і ставок, і гай, і степ, і гори, і долини... А до того ні пана, ні підпанка, ні посмітника. (Посмітники— се поліціанти; офіціальна назва їх "урядники", а народ продражнив їх "посмітниками"). Нікого, нікого нема, крім мене, та самого чистого народу, все козаки!.. Навіть ні жида, ні шинку нема".

Улітку сього року, випало так, що і в мене діла ніякого: порадився спершу з жінкою, далі з Опанасом.

— Як ти, Опанасе, чи їхать, чи ні?

— Авжеж їхать; чого тут смалиться. Роботи ніякої; а що треба — хіба я сам не догледжу? їдьте, провітритесь, та ще й дітей малих візьміть з собою...

Послухав, поїхав...

Приїхали, вже темно було; люде повечеряли. Дві доньки мої так потомились за день в дорозі, що швидше в перину, і їсти нічого не схотіли. На другий день ми собі з Іванам ще протягаємся, а дітвора вже скрізь оббігала: і в саду, і в городі, і в пастівнику, і біля ставка, та все до дядини (Іванової сестри):

— Що отеє таке, дядиночко? А се що?

— Се гарбузи.

— А се що?

— Се кавуни ростуть.

— Які кавуни? Оті великі, смачні да солодкі? Чом же вони такі малесенькі у вас?

— Ще не виросли.

— А се що? А се що?

Набігались, аж попріли, та тоді в хату до нас: одна тягне окривало з Івана, друга з мене.

— Тату! Дядьку! Годі спать! Вставайте! Ми вже з тьотею усюди були, все бачили, а ви все рутитесь... Тьотя казала пообливать вас холодною водою,— да з сим словом справді за питунець з водою. Мусили ми повставати.

— Десь у вас ні стиду, ні сорому нема! Люде от-от обідатимуть, а вони ще й очей не попротирали! От засоні! — шуткує сестра Настя, усаджуючи нас за сніданок.

Поснідали, вийшли на рундук, сіли, смокчемо люльки.

— Пече? — процідив до мене Іван.

— Допікає-таки! Дивись, чи не на дощ воно так жарить.

— Може!.. Барометр посунувся на "дощ"... а воно б дощу й не треба.

— Як не треба! — вмішується Настя.— Квасоля пожовкла.

— Що квасоля! Квасолі твоєї лисий не візьме, а сіно в покосах... нехай би дав догребти да в копиці зложить, тоді хоч і спорсне трохи, дак байдуже... Сьогодні гребуть?

— Гребуть...

— Толочане чи за спаші?

— За спаші... 4

— А ти ж їх почастувала, Насте?

— Іще б пак ні! Думаєш, без тебе дак ніхто й не знає вже, як з людьми треба поводитися. По дві чарки вже піднесла: в обід по третій, на полудень по четвертій, да за вечерю по дві,— от і буде.

— Буде! Буде... А догребуть сьогодні?

— Навряд...

— То се ти, Іване, за спаш береш? — питаю я.

— А ти ж як думав? Дарувати? Ні, зроду не можна. Колись і я гадав, що за спаші не слід брать, а треба по-сусідськи дарувати, а як приїхав торік сюди да як сів господарювати,— побачив, що сього не можна: се дурниця. Почалось з того: займуть, було, телицю в житі або лошицю в овсі — прийде хазяїн; я його гарненько висповідаю, що у нього такий недогляд, поганьблю його, попрошу удруге не пускати скотину в чужий хліб і віддам... Що ж, ти думаєш, вийшло з сього? Як почали — сьогодні дві телиці в гречці, завтра — чотири в просі, позавтрому — десятеро в сочевиці... Погано; а соромно якось брати за спаш, не по-сусідськи, думаю, буде... да таки і випаси у моїх сусідів не вельми великі, хоча й не малі. Що ж його діяти? От я зазвав самого старшого з громади діда, усадив його, почастував, і давай його благати: і се йому, і те, і п'яте, і десяте: вас, кажу йому, діду, послухають,— вговоріть їх, щоб не пускали товару в чужий хліб. А він мені на се: "Даремна річ, пане! Шкода й починати, не послухають. Самі ви, пане, вино-ваті..." Я аж на місці не всидів: "Яка така моя вина?" — питаю.

— Така вина, що свого добра не вмієте берегти!.. Де таки се видано, щоб за спаш нічого не брати?! Сього в нас зроду-звіку не було!.. Ми ж от — громадяне, свої люде,—

— а попадеш в спаші,— викупись... Інакше не молена! Чуже треба шанувати... Воно й без спашу не можна: раз на раз не встережешся; інколи й рад би догледіти, да не зуздриш, коли вона й смикне... А все ж — чи умисне чи неумисне нашкодив, а прощать не можна! Ні вовік не можна... Ви думали, як лучче, по-божому, а воно вийшло не так: люде зараз запримітили, що ви, не во гнів вам сказати, хазяїн такий собі... слабенький, не вмієте свого берегти... От вони уші й розвісили... Самі, пане, виноваті...

— Дак виходить, що треба брати за спаш?

— А то ж як? Звісно, треба, тільки по-божому, по-людськи, не грабуючи, не позиваючи... особливо — не судячись... цур їм, тим судам! У суді* час тільки збавиш, а так по-сусідськи: нашкодив — плати!

— А як хто не схоче платити, що тоді?

— Сього не може бути; у нас сього зроду-звіку не було! Чоловік свою вину знає: нашкодив — нема що й казати, ублаготвори! Се вже і бог велів... не за нас се стало, не за нас і перестане... Буває, що нічим заплатить, ну, тоді — відроби... Тільки по-божому, по-людськи, щоб не сутяжно було, не через верх, а так, щоб припадало і до шкоди, і до вини... Аби ступила скотина в хліб, аби смикнула яку жменю — день відробітку або коповик (50 коп.) —се по-божому, А по тій чортовій таксі, та ще по суду... щоб його ніхто добрий не діждав судитись да возитись з отими судами!..

Послухав я діда і зараз з весни й оповістив, що не прощатиму спашів. Зараз вдесятеро поменшало... а попаду в спаші, зараз — одроби.

— Що ж люде? Не лають тебе?

— Де тобі! Дякують! І великих спашів нема... Воно, коли хоч правду сказати, з отсих відробітків задля мене тільки й користі, що спашів менше; а щодо роботи, дак нанять — менше стане: не почастувати не можна, а начнеш частувати, дак і вичастуєш горілки більше, ніж заплатив би за день. Ну, правда, і те, що за гроші ні зроду так чисто і так жваво не робитимуть. Ось ходім лишень подивитись.

— Ходім.

Ідемо поуз тютюнові плантації.

— Тривай! — каже Іван.— Завернім на тютюн, я тобі покажу: от тютюн, дак тютюн; ти чи й бачив коли такого! У чоловіка росту, а лист — широченний, хоч стіл застилай; да тонесенький такий — настоящий турецький. Насіння з Болгарщини добув... Степан Ніс 1 — лікар, може, знаєш його?..

— Добре знаю.

— Дак от він, бач, забрався лікарювати у болгарів,— дома, бач, тісно... ну і переслав мені насіння! Та вже й насіння!.. Спасибіг йому! Гляну на тютюн, аж дух радіє! Дивись, дивись який! Аж гуде! А листя, листя! От тільки не розберу, чи се персічан, чи пахунець... Ти тямиш що в тютюні?

— Коли палю цигарку або люльку, дак тямлю, а так — байдуже...

— Ну, дак тобі нічого й показувати, все одно, що сліпому малюнки!..— 3 сим словом мій Іван присів і нагнувся до куща тютюну.— Ба, ба, ба! Отеє так! Що ж отеє таке? Дивись, дивись-бо сюди... глянь! Отеє так!.. Бачиш?

Я глянув: на кущі тютюну лазила велика сила якихсь зеленуватих, під барву тютюну, малесеньких козявочок.

— Що воно таке? — допитувався у мене Іван.— Ой, ой! Он і на другому, і на третьому! Так і обсипали! А он, он! — Іван перебігав від куща до куща.— Он поточили листя, наче решето, і он цілу сталку попід'їдали. Отеє так! Тро-хи-ме! Тро-хи-ме! — гукнув Іван несподівано для мене і з такою силою, що я аж здригнув.

— Кого ти гукаєш?

— Нікого, як тютюнника... Трохиме!.. Тро-о-о-хи-и-ме!.. Не чутно й не видно. Певно, в клуні крутиться, десь в засторонку.

Мої діти, почувши дядьків крик, побігли з двору і бігли до нас.

— Верніться, діти, верніться, голуб'ятка, в двір, там знайдіть чи самі, чи хто вам знайде діда Трохима: нехай одним духом сюди йде!

Діти побігли; Іван ходив рядками тютюну: тільки й чутно було що: "Отеє так! Отеє так! Ось і тут, і тут! Отеє такий догляд! Пропав! Увесь пропав!" Показався і Трохим: справді заспаний.

— Обходив ти сьогодні тютюн? — питає Іван.

— Аякже, обходив. 9

— І не брешеш?

— От святий хрест!

— І нічого не примітив?

— Що ж там примічати? Тютюн, як тютюн.

— А се що? Дивись, дивись! Бачиш! — Іван гаряче тикав пальцем, вказуючи на гнізда козявок,— Бачиш? Що воно? — Трохим придивився.

— Що ж, нічого... козявки...

— Як нічого? — аж скрикнув Іван.— Хіба не бачиш, якої шкоди накоїли! І звідкіль вони взялись?

— Звісно, од бога... всяка тварь од бога... а шкода є... шкода, що й казати, велика... І коли воно, кляте, успіло стільки нашкодить? Уранці обходив, нічого не було...

— Да ну-бо, діду! — перебив його Іван.— Хоч не бреши: дивись — інде листя посохло вже, хіба се можна так швидко! Лучче кажи: що робить?

Дід засоромився і, понуро дивлячись, одповів:

— Нічого не робить...

— Нехай, по-твоєму, увесь тютюн попід'їдає.

— Усього не попід'їдає... А коли що, дак кликніть попа...

— А піп що поможе?

(Продовження на наступній сторінці)