П л а т о н. Навіщо воно здалося?
В і л я. У його батька так. А він хоче, щоб усе, як у батька. Примхи великих!
П л а т о н. Це ж не його дача, я так розумію?
В і л я. Цю дачу він кожне літо орендує. Іди, старий, у майстерню і вирізуй півників, курочок, мережки, грошей тобі дадуть, скільки заправиш. Вони у них водяться. Але щось мені здається, ви теж не з бідних.
П л а т о н. На лобі написано?
В і л я. Друкованими літерами.
П л а т о н. Дачник?
В і л я. Так.
П л а т о н. Державний?
В і л я. Батько — державний, а я при ньому.
П л а т о н. Відпочиваєш?
В і л я. Кайф ловлю.
П л а т о н. Слово яке чудне!
В і л я. Щастячко, задоволення, насолода, приємність, легкість, радість.
П л а т о н. Збагнув. (Пауза). Щасливий батько!
В і л я (посміхнувся). Одержати задоволення хочете?
П л а т о н. Хочу.
В і л я. Повчіть мене, як треба жити. Я — весь увага. (Сідає, наче зібрався три дні слухати).
П л а т о н. Досі не навчили, то вже не научиш. Як тебе звуть?
В і л я. Віля.
П л а т о н. Співак?
В і л я. Заспівати?
П л а т о н. Безкоштовно?
В і л я. Для вас. (Співає, акомпанує на гітарі).
...А вітер часу підганяє кораблі, кораблі, кораблі!..
Якось стара ворона
Знайшла шматочок сиру
І вчила молоду,
Як сир той не віддати
Лисиці!
...А вітер часу підганяє кораблі, кораблі, кораблі!..
І молода ворона
Взяла шматочок сиру,
Щоб за хвалу собі
Той сир подарувати
Лисиці...
...А вітер часу підганяє кораблі, кораблі, кораблі!..
Концерт закінчено, приємно було познайомитися. Можете приступати до роботи. Скоро господар прибуде. До зустрічі. (Виходить. Наспівує: "...А вітер часу підганяє кораблі, кораблі, кораблі!.."')
П л а т о н (провів його поглядом). Ніби воно й не зовсім дурне. (Оглядає двір). Прямо-таки як у мене. Ослінчика, правда, бракує.
Заходить Ліда.
Л і д а. Рано ж ви встаєте. Де були? Я вже думала, чи не в місто майнули.
П л а т о н. Луки подивився. Райські місця.
Л і д а. А я в село сходила, молока взяла. Тихо тут у нас. А в будень і людей не побачиш.
П л а т о н. Я вже одного бачив. Сюди заходив.
Л і д а. Хто ж це?
П л а т о н. Якесь хлопеня з гітарою. Патлатеньке, Вілею називається.
Л і д а. То он з тієї дачі.
П л а т о н. Батько — шишка?
Л і д а. Шишка.
П л а т о н. А синок — теліпай-хвіст?
Л і д а. Помиляєтесь. Відомий художник. Його роботи експонуються на виставках, навіть за кордоном. Талант!
П л а т о н. Часом глянеш на людину і спершу побачиш, дурний він чи розумний, а потім уже — блондин чи чорнявий. А тут не доглянув.
Л і д а. Находилися. Відпочинете трошки?
П л а т о н (посміхнувся). Півника та мережку буду вистругувать.
Л і д а. Петро сказав?
П л а т о н. Віля.
Л і д а (жест). Петро все хоче, як удома! І прибудівочок спорудив. У вихідні щось майструє, і маленький Платончик привчається.
П л а т о н. У батьків мале зимуватиме?
Л і д а. На осінь привезу. Коли синок з нами, і дишеться легше. (Іде до хати),
П л а т о н (про себе). Не вернеться Павлик! (Пауза). І Федір заплутався. "Розвалюється сімейна монархія", — каже Крячко. А хто її розвалює? Прогледів ти десь, Платоне. Як .буває в житті. От батько — шишка, а син роботящий, художником став. А в Крячка з худої кишені син вино точить.
Л і д а. З ким ви говорили?
П л а т о н. Уголос роздумував. У нас гості будуть чи сама в гості зібралася? Так вичепурилася.
Л і д а. Петро з хвилини на хвилину прийде. До гостей можна сяк-так, а до чоловіка треба прибратися. Мене Петро ніколи не бачив розпатланою чи недбало одягненою.
П л а т о н. Як на свято...
Чути сигнал машини.
Л і д а. Це Петро. Але не на своїй, а на якійсь іншій машині.
П л а т о н. Життя — будень...
Заходить Петро з пакунками.
П е т р о (цілує Ліду). Добрий ранок! Як почуваєте себе, тату?
П л а т о н. Нічого.
Л і д а. На чиїй машині приїхав? Сигнал інший.
П е т р о. Нову "Волгу" дали.
Л і д а. Нова — не гріх і шампанське на стіл. (Виходить).
П л а т о н. Це ж як дали?
П е т р о. Службова машина.
П л а т о н. А дача?
П е т р о. Теж службова.
П л а т о н. Безкоштовно?
П е т р о. Плачу.
П л а т о н. Здорово ти живеш, Петре. Квартира, машина, дача і зарплатня чимала. Держись, Петре, такої роботи! Держись! Зайву годину-дві на роботі побудеш, не злиняєш. Думав, ти непогано влаштувався, а щоб так — і гадки не мав. Держися!
П е т р о (засміявся). Постараюсь!
П л а т о н. Ото держава дає тобі так багато, може, й зайве. (Пауза). То ти вже дивись, не підведи. В добрі і шані син, а батько вдвічі щасливий!
П е т р о. Все, що я маю, то все завдяки вам... (Наспівує).
І сказала стиха мати:
— До роботи, бо йде тато! —
І повчала стиха мати:
— А як жити, скаже тато!
П л а т о н (усміхнувся). Не забув?
П е т р о. Нічого не забув...
П л а т о н. І півника, і різьбу хочеш? Зроблю.
П е т р о. Удвох за вихідний управимось.
Заходить Віля.
В і л я. Начальство приїхало?
П е т р о. Вілю, привіт!.. На сніданок просимо. Знайомся, це мій тато, а це Віля, вже визнаний талант!
П л а т о н. Ми знайомі.
П е т р о. Вже був у нас?
В і л я. Рано-ранесенько заходив, щоб мати з вами, Петре Платоновичу, серйозну розмову.
П е т р о. Серйозну розмову перенесемо на роботу, а зараз снідати.
Л і д а (з хати). З шампанським!
В і л я. На роботі не пройду через шеренгу засідань, нарад.
Л і д а (виглядає з дверей). Бідолашний Віля, воно таке скромне та несміливе, що й не проб'ється... Поснідаємо і поговоримо. Петрику, переодягнися, я приготувала тобі.
П е т р о. Залишаю вас на хвилинку. (Іде до кімнати).
П л а т о н. В якій справі до Петра?
В і л я. Квартиру вибиваю.
П л а т о н. У батьків живеш?
В і л я. Жив у батьків, а тепер відлучають, як теля від корови.
П л а т о н. Не теля, а бузівок. Пора! Хіба Петро роздає квартири?
В і л я. Він один із сотні тих, хто має поставити резолюцію на одержання.
П л а т о н. Один із сотні? А дев'яносто дев'ять уже обійшов?
В і л я. Ваш син правофланговий.
Виходять Петро і Лід а, несуть на стіл сніданок.
П е т р о. Віля і Петро — шампанське, а ви, тату?
П л а т о н. Нічого.
В і л я. Ми люди цивілізовані, не будемо переобтяжувати себе умовностями. До вас приїхав батько. Вам краще побути самим, мені ж головне — вирішити свої справи і піти. На мене чекає цікаве товариство.
П е т р о. Що хотів?
В і л я. Допомога з квартирою. Не в плані світлого майбутнього, а вагомо, грубо, зримо...
П е т р о. Ти заслужив...
В і л я. Краще сказати — заробив... Дуже не люблю слова "заслужив". У ньому якийсь присмак...
П л а т о н. "Заробив" — краще слово.
П е т р о (засміявся). Змовилися. Коли вже на те пішло, це ти, Вілю, мав би ставити мені шампанське. Вважай — маєш квартиру.
В і л я. Мені ця казка подобається. (Наче підраховує собі пульс). Аж пульс зачастив.
П е т р о. Поки що йдеться про однокімнатну.
В і л я. З акварелі на олівець!
П е т р о. У цьому році починаємо будувати.
В і л я. В якому райському куточку?
П е т р о. В кінці Качаловської.
В і л я (помовчав — наче в умі оглянув це місце). Інших полотен немає?
П е т р о. На жаль.
В і л я. Спасибі за увагу!
П е т р о. Не влаштовує?
В і л я. Хто буде жити в тому будинку?
П е т р о. Двісті квартир, двісті сімей.
В і л я. Точніше, близько тисячі невинних — засуджених до каторги...
П е т р о. Замудро висловлюєшся.
В і л я. Петре Платоновичу, вам не підходить роль наївненького чиновника. Добра і щастя! (Поклонився, виходить, наспівуючи пісню: "...Л вітер часу підганяє кораблі, кораблі, кораблі!")
П е т р о. Перекипить.
Л і д а. Чого йому те місце не до вподоби?
П е т р о. Трохи шумно. Але ж місто не село, скрізь шум.
Ліда ставить на стіл шампанське, келихи.
Л ід а.
І сказала стиха мати:
— Їжте, діти, бо йде тато.
П е т р о. Ця пісня, здається, і не затихає в душі... Я іноді працюю і ловлю себе на тому, що беззвучно наспівую собі нашу сімейну пісню. Тату, який я щасливий, що ти приїхав.
П л а т о н. Я теж. Побачив, як живете... Добре живете, Петре, дорожи роботою... Ще раз скажу, не ображайся. Багато тобі дають, тож і ти працюй на совість.
Чується далекий чоловічий голос, що співає.
(Прислухається). Ану тихіше. (Пауза.) Наче Павликів голос... Таке вчулося, і снився він...
Переміна світла.
Надвечір'я. Платон біля майстерні вистругує дерев'яну мережку. Повз двір проходить Віля.
В і л я (зупинився). Добрий вечір. Виходить, не помилився... Ви таки майстер, і тут Петро Платонович зекономив... Він любить економити... Своє і чуже.
П л а т о н. Зайди. Я навіть хотів тебе шукати.
(Продовження на наступній сторінці)