М а л я р (іншим, протверезілим, недобрим голосом). Мене розлюбила Клава-Клавочка. Я ще тебе називав муращечкою, ха-ха... Чого, мурашечко, розлюбила?
К л а в а. Ти божевільний! Не можу бачити щодня вдома божевільного.
М а л я р. Бив? Щипав? Кусав?
К л а в а. Тихий чи буйний, але п'яний, божевільний. Божевілля твоє не злюбила, а потім зненавиділа.
М а л я р (підвівся, підійшов, наче краще хотів роздавитися Клаву). Колись цей божевільний купив тобі червону шкіряночку, ти одягла і, щоб побачити себе у дзеркало, стала на табуретку... Понаравилося, сподобалося, прямо з табуретки повісилась у мене на шиї. Ледь не задушила, цілувала: "Коханий, рідний мій трудівник, спасибі..." Пам'ятаєш?
К л а в а. На першому курсі. Восьмого березня...
М а л я р. А квартиру мені дали, я її розмалював під бурштин, під синь небесну... Руки цілувала, ха... ха... Мурашко, було?
К л а в а. Було.
М а л я р. Федоре, подивися в мої очі: що ти в них бачиш?
Ф е д і р. Вилупкуваті.
М а л я р. А Клава побачила, що то озера, а в них іскорки сонця... Так, бувало, говорила, точно так, у мене пам'ять гостра, і мріяла, аби донька була на мене схожа. Так і сталося — схожа, особливо очима. Тепер мурашечка-хвойдочка переметнулася... Тепер Федір — коханий-рідний, у нього озера, і в них плавають сонця... Тепер мріятиме, щоб на нього були схожі діти... ха... ха...
Підленький, довгий сміх. Федір не витримує, підвівся, підійшов до Маляра.
П л а т о н. Сядь, Федоре!
К л а в а. Кохала, було. Потім ти почав кожного дня давати коханню отрути по краплі, по крапелині. Труїв, труїв... Я його лікувала, рятувала, ночами над ним плакала, а воно все кволішало і померло.
М а л я р. Де ж ти його поховала? Піду на могилку погляну, пом'яну, вип'ю, загородочку, пам'ятничок поставлю.
К л а в а. Кохання там, де народилось, там і хоронять. У серці!
М а л я р. Поетеса, а я й не знав. А може, не поетеса, а просто шлюха! (І вже зовсім іншим голосом). Пора додому! Донька сама боятиметься.
К л а в а (підвелася). Пора.
Маляр виймає іграшкову машинку "Волгу", заводить її і ставить на стіл. Іграшка об'їхала стіл.
До побачення. Дякую за чай! (Швидко виходить).
Маляр схопився услід за Клавою, але Федір заступив йому дорогу.
Ф е д і р. Не смій! Не смій доторкатися Клави, Маляре! Не один, сто вас, малярів, стане між нами — всіх змету! Люблю Клаву... Вона моє життя! (Виходить).
М а л я р (аж задихнувся, аж знесилів від люті. По мовчанці з неприхованою ненавистю). Платоне Микитовичу, оце так ви надумали розважитися, театр на дому? А я й справді подумав — потрібен ремонт, могорич приготував старий... Наслухався її, тепер мене послухай! Усе, що вона тут натякала, Клава, Клавочка, квіточка, мурашечка, я зібрав усе! Зібрав до останнього слова і поверну, запхну їй в горлянку, щоб не було охоти знову пускати їх на волю вольну!.. Я це зроблю! Бо це наше сімейне діло! А коли ви, порядні люди, Ангели, будете руйнувати моє гніздо, я ваші крила вогнем обпалю! Любить, не любить — хай це нікого не обходить. У мене сім'я, дочка! А Федорові своєму передайте: боротися з ним не буду, він сильніший. Боротися не буду, а вбити — вб'ю! (Підводиться, криво посміхнувся). Історія з епілогом!. А хто її розповів? Я? Федя? Клава? НІ! Ти мовчки розповів, старий каїн! Ти!. (Посміхнувся), Історія з епілогом.
Завіса
ДІЯ ДРУГА
КАРТИНА ДРУГА
Подвір'я. Платон майструє. Заходить Крячко.
К р я ч к о (сідає на ослінчик). Дай випити!
П л а т о н (кивнув на пляшку). Пий, якщо там лишилося!
К р я ч к о. Не того, валер'янки...
Платон іде до хати.
Все частіше й частіше хапає. (Бере пляшку). Чим це вони запивали? Може, могорич давали Маляру, щоб жінку уступив Федорові...
Входить Платон, подає шкалик і чашку з водою.
П л а т о н. Скільки крапель? Тридцять? (Подає Крячкові).
К р я ч к о (випиває). Бридке! Це вже мене втретє чи вчетверте так. Начебто гвіздок під лопатку. (Пауза). Хочу, Платоне, поговорити, як далі жити. Тебе трохи діти трусонули... Тепер і мене краще зрозумієш. Учора ввечері мого взяли. Назюзюкався, бешкетував... Пострижуть, мітлу в руки і — підмітай на виду у всіх... Що робити? Ну що?.. (Бере чашку, виливає рештки горілки, п'є). Як мені, батькові, в такій ситуації? Говори... Ти ж думаєш, що ти розумний, то говори... Що робити? Він на виду у всіх вулицю підмітатиме, а мені?
П л а т о н. Дістань і собі мітлу, станьте вдвох поруч і підмітайте.
К р я ч к о. З якого це ти боку заїжджаєш?
П л а т о н. З того, що треба.
К р я ч к о. Ні, не туди вернеш. Ось я скажу! У вихованні молоді помилочки були і є. Учиться, бовдур, нікудишньо, а йому все рівно трієчки ставлять. Бо школа змагається з іншою школою — треба перемогти в успішності. Не вчив і не учить, а його переводять з класу в клас, бо треба перемогти в соцзмаганні. В комсомол затягли, бо треба, щоб зростала організація... Візьмемо міліцію... Ось мій потрапив у погану компанію. А чому ця компанія існує? Бо міліція ходить — руки в кишені. А нема того... Зустрів міліціонер хулігана — по макітрі, по макітрі! А він засюрчить і тікає. Ось тобі страж порядку.
П л а т о н. А ти сам пробував сина по макітрі?
Пауза.
К р я ч к о. Уже не подужаю... Та й жаль. Змалку треба було вчити. Але як?
П л а т о н. Трудом! Здорову руку прив'яжи, щоб вона не рухалася місяців зо два, а потім відв'яжи, склянки води до рота не донесеш нею. А коли твій син не два місяці, а двадцять років нічого не робить, то ясно — калікою став... Їсти, пити хоче, а робити — ні. Каліка з калік.
К р я ч к о (спалахнув). Інших учиш, а в самого... Федір з докторшею... Молодшого з жінкою прогнав! Мабуть, царство твоє вже розвалилось, а, я все ходжу сюди на екскурсію — на останню сімейну монархію дивитися. (Пауза). Твої ж трудилися! Ти ж їх з трьох років примушував трудитися, а тепер — що?! Ну що? Ти для них нуль без палички! Десять нулів без палички! Нічого в тебе вчитися, і не хочу! Бувай здоровий! Мене учить, а в самого розпадається монархія.
Переміна світла.
Ранок. Уляна порається біля столу. Платон сидить осторонь, розглядає Павликову куртку.
У л я н а. Базар був хороший, і м'ясо дешеве, і городина, я й для Крячка купила дещо. А машин тих понаїздило і з города, і з села... Один у "Ладі" поросят привіз продавати.
П л а т о н. Ґудзики прикріпи, а то загубляться, таких не знайдеш. Це ж німецькі.
У л я н а. Забув покласти.
П л а т о н. Забув, та й усе.
У л я н а. Питаю, куди ж ви? Куди, Павлику, а він мовчить... Сідає в автобус... Кажу, заходь, а він мовчить! І вона, горобеня, горнеться до нього. Вигнали дитину! І бог, і люди нам не простять.
П л а т о н. На самостійне життя пішов.
У л я н а. Душі в тебе немає!
П л а т о н (підійшов, увімкнув репродуктор, тільки почув: "Поставьте ноги на ширину плеч" і вимкнув). Люди давно працюють, а воно каже: "...ноги на ширину плеч".
У л я н а. Де їстимуть, де житимуть, що одягатимуть?
П л а т о н. Женився... думав.
У л я н а. Надіявся, ми допоможемо.
П л а т о н. Чого це ми? Їм у вісімнадцять років Конституція дала право вибирати, а в двадцять один воно може бути членом уряду. А я б записав: "З шістнадцяти років — їсти свій хліб!" (Пауза). Інакше все нанівець піде. Ні газети, ні кіно, ні збори, ні лекції не допоможуть! Коли до роботи не призвичаєне, то каліка.
У л я н а. Наш Павлик непризвичаєний! Гріх так і думати.
П л а т о н. Значить, проживе.
У л я н а. Ми в молодості набідувалися. Хай би хоч діти...
П л а т о н. "Ми набідувалися", "Хай хоч діти"! Це якийсь ворог Радянської влади придумав, аби дітей розбещувати. Бідувати — одне, а працювати — інше. І жити треба не абияк, а добре, багато, — вкоренятися в життя, щоб усе було і про запас було. І це не гріх. Заробила моя сім'я на "Запорожця", а державі два "Запорожці" ми заробили; телевізор — їй два телевізори. Більше ми робим — краще державі. Більше труда — міцніша держава. Арифметика простіша простого.
У л я н а. Ліда завтра їде, я купила сала — у них такого не знайдеш, — кілограмів зо три, і ще дещо. Але чи не важко буде Ліді? В неї чемодан і сумка.
П л а т о н. Я з нею поїду.
У л я н а. Куди?
П л а т о н. До Петра. На пару днів поїду. Подивлюся, як живуть, як на хліб заробляють.
КАРТИНА ТРЕТЯ
Ранній ранок. Дача Петра. Повне враження, що це подвір'я Платона. Ганок будиночка з прибудовою. Дощаний стіл, стовпчик з умивальником. Лише впадає в око вибагливе крісло-гойдалка та літні кольорові стільці навколо столу. Платон стоїть посеред двору, оглядає подвір'я. Підійшов до стільця, сів і тут же підвівся, ніби злякався, що він розвалиться під ним. Попробував, чи міцно вкопаний стіл. Пройшовся двором, наче шукає собі роботи. З'являється Віля, молодий хлопець у джинсах, довгоносий, з гітарою, сорочка в пальмах, він деякий час спостерігає за Платоном Микитовичем.
В і л я. Привіт, батьку! (Заходить у двір). Столяр? До Петра Платоновича завітали? Ви ж обіцяли прийти ще на тому тижні. А де ваші інструменти? Правда, тут усе є. Оно прибудова — майстерня, там і матеріал, і інструмент. Я чув, господар хотів, щоб зробили ослінчик, а головне, на ганку вгорі — півник, а по боках отакі... (жест) візерунки з дерева.
(Продовження на наступній сторінці)