О л я. Не знаю. Утік, ще як я маленькою була.
У л я н а. Мама знає, що ти заміж вийшла?
О л я. Ми з Павликом ще їй не казали.
Платон Микитович підвівся, пішов до хати.
Т а н я. Ти, Олю, вже зорієнтувалася, хто є хто? Я — Таня, сестра твого Павлика. А це — Ліда, дружина нашого старшого брата Петра. А ото, до хати пішов, Павликів тато. Наш батько!
Л і д а. Здається, гроза пройшла мимо. Платон Микитович угамувався.
У л я н а. Якби-то.
Л і д а. І все ж весілля будете робити чи ото, як було в тринадцятій, так і залишиться?
Ф е д і р. Хіба ж то весілля? Треба, як у людей.
У л я н а. І так усі про нас говорять: "Скупі, корисливі" та всяке...
Та н я. Мабуть, оригінальне весілля було в тринадцятій. Ти, Олю, й фату одягала?
У л я н а. Вони такі дорогі тепер.
О л я. Ми з Павликом не купували фати. Я позичила в одної дівчини. Вона вже тричі заміж виходила,, а фата нова-новісінька.
Т а н я. Мамо, допитайся, може, й Федір уже оженився, то щоб весілля разом. Менші витрати будуть.
У л я н а. І чого ти до Федора причепилася?
Т а н я. Він знає.
Ф е д і р. Багато говориш, Таню. Якби стільки ще й робила.
Т а н я. Все вимірюєш одним аршином. Жити, Олю, в нас тобі буде добре, але й робити змусять, як каторжну.
У л я н а. Що ж, буде як буде!.. Ти, Олю, збирай свої речі та переходь до нас. Федір завтра вільний, допоможе перевезтися.
О л я. Я сама. У мене чемоданчик легенький... Я його взяла з собою, він там, біля воріт.
Т а н я. Ще хто вкраде посаг... Неси до хати.
О л я. Я все забрала, Павлик так сказав. (Вибігла).
Л і д а. Пощастило — на весілля .потрапила.
У л я н а. На ту неділю, гадаю, упораємося. Напишемо, щоб і Петро приїхав.
Л і д а. На весілля приїде.
У л я н а. Ох, Павлику, Павлику, не сказав батькові. Що він тепер думає про тебе?
Л і д а. У батьків серце добре.
Входить Оля з невеличким чемоданчиком, з вузликом книжок і зошитів.
О л я. Це мої речі. А це — книжки й конспекти. Павлик сказав усе захопити.
Т а н я (усміхнулася). Ось ми вже й переїхали.
Л і д а. А жити де будете?
О л я (глянула на Павлика). Павлик... ;
У л я н а. У нас, а де ж іще...
Т а н я. Я до мами в кімнату, а вони в моїй.
Входить Платон з двома чемоданами в руках, поставив біля столу.
П л а т о н. Ось твої речі, Павле. (Виймає гроші). Ось дев'яносто сім карбованців, це з твоїх лишилося. Бери — і в добру путь! Живіть!
У л я н а. Куди ти його випихаєш?! Отямся, Платоне!
П л а то н. Сам себе випхав. Оженився, своя сім'я, своє життя. Не радився з нами — виходить, у нього свої плани. Обрав дорогу-хай іде!
У л я н а. Горенько! Куди ж їм іти?
Пауза. Тиша.
О л я. Павлику, то кидай мене, раз тебе з дому проганяють.
Ф е д і р. Тату, хай поживуть...
Т а н я. У нас же місця — хоч танцюй.
П л а т о н. Вибрав свою дорогу, хай іде, і квит! (До Павлика). Отак, синку! Живи своїм розумом. (Сів до столу, обідає).
Німа сцена. Всі вражені вчинком Платона. Оля підходить до Павлика.
О л я (тихо). Може, ти лишайся, а я піду.
П а в л и к (бере чемодан). Ходімо?
Оля і Павлик виходять.
У л я н а. Синку, почекай! Платоне, зупини! Павлику! (Вибігає),
Ф е д і р. Це вже занадто, тату. (Виходить).
Т а н я. Феодалізм! (Вибігає).
Л ід а. Сумніваюся в мудрості вашого вчинку, Платоне Микитовичу.
П л а т о н (випив чарку). Не втручайся, Лідо. Павлик мій син. (Іде до хати).
Л і д а. Невже ви любові й жалю до сина не маєте? Куди вони всі?.. (Виходить з двору).
З хати виходить Платон з курткою в руках.
П л а т о н. Як же я забув куртку покласти?.. Повернеться, візьме... Не повернеться... (Пауза). "Жалю не маю", "Не люблю своєї дитини"... Може, й вона мене не злюбить. (Виходить майже на авансцену). Що скажуть люди? Бува, батьки купують любов своїх дітей. Поки малі — за іграшку, за морозиво, потім п'ять, десять копійок, двадцять, карбованець, троячка. Потім дитя вже саме лізе до них у кишеню! А потім жінку приведе — годуйте! "Коли хочеш, батьку, щоб тебе любили, не пручайся..." На це я не піду! "Прогнав сина"! Нехай його життя поколесить, поморозить, попече! Життя — не батько, не мати — подарунків не робитиме. "Жалю не маю"! А без мене хто його жалітиме? Люди? У них своїх клопотів повно.
Заходить Л ід а.
Л і д а. Пішли до автобусної зупинки... Куди дінеться Павлик зі своєю дружиною?
П л а т о н. Його діло!
Заходить Крячко. Він тут частий гість. Сідає на ослінчику, старанно зачісується, лише-після цього звертається до Ліди.
К р я ч к о. У гості, Лідо?
Л і д а. У гості.
К р я ч к о. Тоді здрастуй.
Л і д а. Доброго здоров'я.
К р я ч к о. Петро живий-здоровий? У начальстві? Я оно з Платоном у найвищому начальстві — пенсіонери! Живемо найкраще — на всі гроші! Балакаємо і розважаємось на весь розум, який ще лишився! Ніхто вже нічого не додасть і не відбере! Дивлюся: пішов Павлик з чемоданом, догадуюсь — погнав Платон кудись хлопця гроші заробляти. А навіщо тобі, Платоне, гроші? У тебе й так добра всякого на десятьох. Ось я тебе знаю без малого тридцять років, і все тобі мало. Робиш, заробляєш, приробляєш, надурочні, преміальні... На пенсії, а влаштувався ще в хлібний магазин приймальником. Уночі товар приймає, або сам, або Федора посилає, аби шістдесят карбованців придбати. Такі, як ти, Платоне, оббирають державу, як липку.
Л і д а (наливає). Випийте, дядьку, пива.
К р я ч к о. Випий пива, а в Платона кров закипить— добро його пропало... За копійкою він не те що нахилиться, а ляже!.. Була революція, політгуртки, наглядна агітація, п'ятирічки, соцзмагання... А Платон вистояв зі своєю ідеєю — гони копійку.
Л і д а. Живеш, то треба й заробляти.
К р я ч к о. У мене оно будиночок гірший, ніж у Платона, не маю ні "Запорожця", ні кольорового телевізора, ні ощадної книжки... Я не капіталістичної філософії — мною не керує копійка...
Платон засміявся.
Що з тобою? Ти ж раз на рік смієшся...
П л а т о н. Злиднями люди хизуються...
К р я ч к о. Не злиднями, а соціалістичною свідомістю. Я не голодний і не голий, що мені треба? (Наливає пива. Випиває. Знову сів на ослінчик).
П л а т о н. У тебе. Крячко, світогляд, як у тої кози: влітку пасеться, а взимку їсть, що дадуть.
Лід а. Живіть ви по-своєму, а Платон Микитович буде по-своєму.
К р я ч к о. Ні, я все життя активіст! Поки на заводі працював — на зборах його чистив. А тепер доводиться індивідуально. Усе б йому простив, а за те, що жмикрут, — простити не можу. На фронті в одному взводі служили. Платон улітку в ранці шапку носив. І тут, бачив, людям каструлі, відра клепає, майструє. Усе дбає, усе мало. Сто років проживеш? Ні! Правда, ти міцний, як дуб, може, й проживеш до ста.
П л а т о н. Чого прийшов?
К р я ч ко. П'ятірку до пенсії.
Платон дає гроші.
Воно й не личить брати в підсудного... Але до суду віддам. Куди синок майнув? Менший. Може б, і мого прихопив, ніяк до роботи не прилаштую.
П л а т о н. Бо злодій.
К р я ч к о. Що?
П л а т о н. Злодій твій син!
К р я ч к о. Як ти смієш! Він своє віддасть, не те щоб украсти.
П л а т о н. Не працює, а їсть-значить, злодій. Не заробив, а тринькає — злодій.
К р я ч к о. Моє їсть — не твоє.
П л а т о н. Гірший за того злодія, що нишком краде, по ночах, бо твій — серед білого дня...
К р я ч к о. Куркуляка! Йому і мого добра жаль.
П л а т о н. Усе державне, усе наше, і все моє!
К р я ч к о. З такою формуліровочкою ти завтра не те що пустирчик цибулькою висадиш, а всю дорогу. Ну, за цю справу я тобі ще на суді покажу.
Л і д а. Про який ви суд, дядьку Крячко?
К р я ч к о. Розумієш? Ото ж (жест) обіч дороги такий пустирчик був. Ми збиралися там стенд поставити. Намалювати, написати, яким стане селище за п'ятирічку. А Платон і прихватив той пустирчик-цибулькою, кропом засадив. Управи на нього немає. Будемо товариським судом судити. Я виступатиму громадським обвинувачем. Я вже там виллю душу... Скоро їдеш, Лідо?
Л і д а. Днями.
К р я ч к о. Я пішов. Щось серце коле.
Л і д а. Я теж пройду в магазин.
Ліда й Крячко виходять. Платон лишається сам.
П л а т о н. Пташка — і та гніздо в'є, щоб і вітер не звалив, щоб і дощ не залив, щоб і тепло пташенятам було. Крячко і пташці сказав би: багатієш! Народилася людина — то й живи! І добре гніздо своє клади, щоб і дощ, і вітер, І холод не страшні були тобі.
Заходить Клоков, зупиняється на відстані, придивляється до Платона. Клацає фотоапаратом. Платон мовчки спостерігає за ним.
К л о к о в. Доброго здоров'я. Якщо не помиляюся, Платон Микитович Ангел? А я Клоков, з газети. Ось...
Простягає посвідчення. Платон навіть не подивився.
Хотів ближче з вами познайомитися. Дещо мені вже відомо. Стаж роботи, висока кваліфікація. Син і дочка на заводі. Словом, потомствена робітнича сім'я.
П л а т о н. Так.
К л о к о в. Попередньо хочу з'ясувати кілька питань. Але домовимося, відповідати так, ніби ви розмовляєте з добрим приятелем.
П л а т о н. Давай, як з приятелем.
(Продовження на наступній сторінці)