В і л я. Я вам потрібний? (Заходить у двір). Портрет свій замовите? Не вийде!
П л а т о н. А кого ж ти малюєш, коли не секрет? Кого скажуть?
В і л я. Не так легко пояснити вам.
П л а т о н. Спробую зрозуміти.
В і л я. Шукачі женьшеня довго, дуже довго ходять тайгою, поки знаходять заповітний корінь. Отак і я серед людської тайги шукаю того, хто засвітиться в мені... засвітиться — того й пишу.
П л а т о н. Гарно сказав... Куди поспішаєш?
В і л я. Один мудрий чоловік говорив: "Хочеш скоріше дійти, не спіши! Хочеш довго прожити, не думай про це! Хочеш, щоб люди тебе любили, — не лізь їм на очі!"
П л а т о н. З квартирою теж не поспішав?
В і л я. І не поспішав, а спіткнувся.
П л а т о н. Що ж воно за місцина на Качаловській?
В і л я. Цікавить?.. Може, Петро вам теж квартиру там пропонує?
П л а т о н. Що за місцина, розказуй.
В і л я. З одного боку завод, наче зіпсований велетенський шлунок, бурчить день і ніч. З другого — за п'ять років збудують міст, і весь вантажний транспорт попід будинком піде... А якщо врахувати сучасну звукоізоляцію...
П л а т о н. Може, ти, синку, не в курсі... Буває, набалакають.
В і л я. Інформація точна!
П л а т о н. Знали і робили?
В і л я. Типовий випадок.
П л а т о н. І жити, кажеш, там погано буде?
В і л я (засміявся). Весело! Закінчили інтерв'ю... Дозвольте відкланятися.
Виходить.
Переміна світла.
Ліда в кріслі-гойдалці гортає журнал. Петро за столом переглядає газети, помітно хвилюється.
Л і д а. Петрику, не хвилюйся, Платон Микитович скоро прийде.
П е т р о. Не збагну, що сталося? Тато збирався сьогодні додому... Раптом забажалося поїхати в місто, до того ж одному, без мене...
Л і д а. Може, щось надумав купити.
П е т р о. Неділя, магазини зачинені.
Л і д а. Не дитина, не заблукає.
П е т р о. Пора б уже й прийти.
Л і д а. Почекаємо. Гадаю, на обід повернеться.
П е т р о. Лідок, давай пройдемося перед обідом.
Л і д а (підводиться). До автобусної зупинки.
П е т р о (усміхнувся). Вгадала. Думаю, зустрінемо тата.
Л і д а. При батькові ти ще хлопчакуватіший. Ходімо, мій хлопчику.
Виходять. Заходять Платон і Віля.
В і л я. Оно ваші кудись пішли.
П л а т о н. Мабуть, на зупинку мене стрічати.
В і л я. Побачать таксі, догадаються, що ви приїхали. Дивіться, вже повернулися. Піду. Бо й мені дістанеться.
П л а т о н. Гадаєш, нічого не вийде?
В і л я. Якби навіть знали, що завтра та місцина провалиться або там вибухне вулкан, все одно будуватимуть, бо є підпис, є резолюція, є постанова...
П л а т о н. Навіщо перебільшуєш?
В і л я. Для кращого сприйняття.
П л а т о н. Які ж то господарі?
В і л я. Всі вони чиїсь сини, чиїсь онуки... Добра і здоров'я, Платоне Микитовичу. (Виходить).
Заходять Ліда і Петро.
Л і д а (глянула на годинник). Без десяти третя.
П л а т о н. Я вчора замітив, що ви о третій обідаєте, ну й старався не запізнитися.
Л і д а. У мене все готове, навіть вареники з медом. Хто забажає, можна й з сметаною. (Іде в хату).
П л а т о н. Поговоримо, Петре, поки Ліда приготує.
П е т р о. Де ви були?
П л а т о н. На Качаловській.
Пауза.
П е т р о. Віля возив?
П л а т о н. Я його... Він мені за провідника був.
П е т р о. Воно вам треба?
П л а т о н. Колись малим ти просився: "Поведіть, тату, на завод, покажіть, що ви там робите". І я водив тебе. А тепер захотілося подивитися, що син робить.
П е т р о. Не тільки я...
П л а т о н. І ти.
П е т р о. Державна комісія...
П л а т о н. Державна!
П е т р о. Віля вас потягнув! Хлопчик хоче чужими зубами мене вкусити.
П л а т о н. На Качаловській уже екскаватори морди позадирали.
П е т р о. Ви приїхали до нас на пару днів у гості... То вже коли й вести мову, то про своє, про наше... Я все думаю, як Павлик...
П л а т о н. Я теж думаю. (Пауза). А ти, Петре, жив би в такому будинку, як на Качаловській?
П е т р о. Припекло — жив би...
Видно, приховує роздратування. В цей час непомітно входить Ліда, сідає на стілець, слухає розмову.
Щоб покінчити... давайте зараз відповім на всі питання, пов'язані з цим будинком, точніше — з його будівництвом.
П л а т о н. Так би й давно — поговоримо, синку. Ти ж розумний хлопець.
П е т р о. Слухаю, тату.
П л а т о н. Ти теж підписувався, що там можна будувати?
П е т р о (посміхнувся). Підписувався.
П л а т о н. Така посада в тебе?
П е т р о. Така.
П л а т о н. А коли б твого підпису не було, строїли б чи ні?
П е т р о (завагався). Може, й ні. (Посміхнувся). Питань у прокурора більше немає?
П л а т о н. Є. А чому все-таки підписав?
П е т р о. Усе не так просто, як ви думаєте... Ну, як вам сказати... Якби збудували десь подалі — зв'язати його з комунікаціями коштувало б дорожче, довше тяглося б саме будівництво. А тут ми вкладаємося в строк. І потім — цей будинок, так би мовити, прикрасить, увінчає Качаловську вулицю. Вимальовується певний ансамбль...
П л а т о н. Але ж сотні людей трудом заробили, чекають на квартиру, на свій куток, затишок... Квартира не готель — приїхав, поїхав. Там будуть народжуватися, життя проживати, вмирати. А ви: "комунікації", "план", "увінчати Качаловську".
П е т р о. Живуть, умирають — далеко, тату, заглядаєте.
П л а т о н. Завод гуде. За п'ять років міст, машини задимлять, заревуть...
П е т р о. Міст буде за п'ять років. Про нього мало хто й знає.
П л а т о н. І за п'ять років мешканці поскаржаться, почнуть розбиратися, а там і твій підпис, Петре. І скажуть: совісті в нього не було, і з роботи наженуть, і все — шкереберть.
П е т р о. Тату! (Пояснює тоном учителя). За п'ять років я, може, й не працюватиму тут, переведуть на іншу роботу. За п'ять років кому захочеться повертатися до будівництва? А коли й розглядатимуть, то в крайньому випадку — догана. Ось так! (Пауза). Лідо, ми закінчили державну розмову. Можна обідати. Я, тату, дістав чеське пиво. Спеціально для вас, я пам'ятаю наші обіди з пивом, раз на тиждень. У вас залишився той кухоль череп'яний, не побили?
П л а т о н. Цілий.
П е т р о. Пиво з тараночкою — вищий делікатес!
П л а т о н. Петре, скажи, ти любиш свою землю, людей своїх, державу свою?
П е т р о (спалахнув, тихо). Тільки вам я прощаю такі запитання!
П л а т о н. Любиш, інакше й немислимо. (Пауза). А знаєш, хто найбільше шкоди приносить землі нашій, людям, державі нашій? Маленькі временщики!
П е т р о. До чого я тут?
П л а т о н. До того! У тобі теж временщик обізвався... За п'ять років, мовляв, може, мене на цій роботі й не буде. Мовляв, інший буде відповідати — ось і вся філософія временщика. Наробить, напакостить, наплутає, грядку свою споганить, потім на іншу роботу сам піде або перекинуть... І сухим з води! За кожен рік, за кожен місяць, за кожну годину своєї роботи — відповідай! Помреш, і тоді пам'ять про тебе відповість за діла твої. Інакше немислимо... (Пауза). Кажеш, у крайньому разі — догана. Оті догани в печінках народних відболюють!... Догани! Всі догани, винесені в країні, можна в один сейф зібрати! Чуєш, в один сейф! А браковані будівлі, заводи, знищені ріки, тисячі машин та на мільярди бракованого ганчір'я... Це ж ті самі догани, їх не сховаєш у сейф. (Посміхнувся). І не побачиш її на чоловікові! Хоч би її, як гирю, на. шию чіпляли, сучі сини, аби поперек тріщав від неї! Ось так, мій сину...
П е т р о. Послухати вас, за кожну дрібницю — суд?
П л а т о н. Труд людський цінувати треба, як свій! Людину цінувати й себе!
Ліда приносить пиво, наливає його в бокали, подає Петрові й Платонові.
"Жильці"... А можна сказати, ті, що податок платили, щоб в інститутах учити вас... вивчили, а ви їм на Качаловській...
Л і д а. Випийте, оратори.
П е т р о. Я аудиторія, а тато оратор.
П л а т о н. Є такі, синку, що мене по-всякому прозивають: і "жмикрут", і "користолюбець", і "скнара"... нехай собі. Іноді побачиш: труби валяються поржавілі, купа цементу під дощем пропала... І мені жаль, повір, як свого, аж у грудях пече... Бо воно таки наше... спільне... Держава в нас така! Хочемо жити добре. Від заводу аж до соломинки, до гвіздочка, до кирпичинки — все берегти треба! Скупими бути! А не розкрадниками і байдужниками! Скупими!!! Інакше і немислимо!
П е т р о. Будемо кінчати диспут.
П л а т о н. Будемо... (Пауза). Поки не пізно, напиши, синку, куди слід... Напиши: помилився. Зізнайся, що помилився. Хай будують не там... Сядь і напиши...
Л і д а. Так просто: сядь і напиши.
П е т р о (здивовано). Що написати?
П л а т о н. Що жити там людям не можна. І доведи.
П е т р о. У вас відсутня логіка. У будівництво вкладено вже десятки тисяч карбованців. Закликаєте скупими бути, а тут — тисячі на вітер. Хто дозволить?
П л а т о н. А витратити мільйон на будинок, в якому жити каторжно, мільйон — ще більше марнотратство... і зневага до людей... Тож, поки не пізно, пиши...
П е т р о. Власне, чого я маю тримати звіт перед вами за свої службові справи?
П л а т о н. Я твій батько.
(Продовження на наступній сторінці)