Помітив Ліду, довга пауза. Тиша. Ліда підходить до Петра, зав'язує галстук. Відступила на півкроку і майже закричала.
Л і д а. Петрику, поцілуй же, клята душа твоя. (Кинулася, обняла Петра).
У л я н а (перехрестилася). Слава богу!..
Ф е д і р (усміхнувся). До того йшлося...
Л і д а (до Платона). Хотіла розлучитися, щоб не бачити його. Знаєте, що устругнув ваш синок? Написав: "Можеш до мене не повертатись, я тебе зрозумію і прощу, мене вже зняли..." Та напиши, що старцювати пішов, однаково ж любити буду.... Доленько моя ти ясна.
Т а н я. Лідо, давай я від усіх присутніх розцілую тебе. (Цілує). Ти наша!
П л а т о н. Наша...
Т а н я. А ти ще більша модниця...
Л і д а. Бо тепер я маю ще більше подобатися чоловікові... Бач, пробував відмовитися.
П л а т о н. А речі на станції? У камері?
Л і д а. Не дотягнула сама, набрала всього, ще й машинку друкарську... Я ж до заміжжя вчилася стенографії і друкування. Тепер візьмуся.
П л а т о н. Ти ще й така?
Л і д а. І така...
У л я н а. За стіл, діти.
Т а н я. Оце сьогодні свято так свято!
Уляна підраховує стільці. Це зайвий...
Ф е д і р. Хай стоїть.
Коли вже всі сіли, Платон Микитович дістає
блокнот, надіває окуляри.
Т а н я. Тату, заради гостей можна б було експропріацію перенести на завтра.
П л а т о н. Тут гостей немає, всі свої.
Федір, що весь час поглядав на дорогу, підвівся. Заходить Клава.
К л а в а. Добрий день, моя доля не вмерла, на обід потрапила.
Платон (підвівся, пішов назустріч). Не вмерла! Може, тільки народилася... (Підійшов, підвів до вільного стільця). Сідай обідати з нами. Оце, запам'ятай, Клаво, твоє місце буде і стілець твій. (Повернувся до свого крісла).
Т а н я. Тату, перенесемо на завтра.
П л а т о н. Навіщо переносити?
Т а н я (подає гроші). Сто сімдесят. Тридцять залишила на курси.
П л а т о н. Вже нічого.
Т а н я. У складальний перейшла.
П л а т о н. Мовчала?
Т а н я. Сюрприз.
Ф е д і р (подає гроші). Двісті вісімдесят...
Т а н я. Росте людина... Похваліть, тату.
П л а т о н. Йому багато й треба.
П е т р о. Візьміть, тату, й мої.
Платон подивився на Ліду.
П л а т о н. Я вже завів графу на тебе, Петре. Скільки ж?
П е т р о. Сто сімдесят п'ять.
П л а т о н. Малувато...
П е т р о. Гола зарплата... Прогресивка в кінці кварталу.
П л а т о н. Придивляйся, як можна приробити.
П е т р о. Придивляюся.
П а в л и к. Тату, а від нас з Олею вам подарунок.
Л і д а. Беріть, беріть. Традиції Ангелів порушувати не треба.
Оля і Павлик виносять вузол, розв'язують, там кожух. Павлик накидає батькові на плечі.
П л а т о н. Оце кожух, зносу йому не буде... Павлику, Олю, спасибі вам... Але, Павлику, цим не відбудеш. (Повертається у крісло). Ото ви заробили з Олечкою близько двох тисяч, теж треба сюди. (Стукає пальцем по блокноту).
Т а н я. Тату, це вже недозволений прийом.
У л я н а. Лише в пір'ячко вбиваються.
Ф е д і р. Вони ж студенти.
П л а т о н (наче й не чув, що говорили). Треба сюди. У Федора назбирано, вистачить на кооперативну квартиру. А в Петра, як у Сковороди, тільки книжки. Треба йому допомогти на кооператив. Ти, Павлику, житимеш у нас. Учитесь обоє, треба вам і їсти, і все приготувати. Словом, житимете у нас.
Т а н я. Тату, це порада чи директива?
П л а т о н (ледь усміхнувся). Постанова. (Згорнув блокнот, окуляри, підвівся). Сьогодні пообідаєте, дітки, без мене. Піду відпочину... (Пішов до хати, на ганку оглянувся на своїх, ніби хотів повернутись, і пішов до хати).
Л і д а. Платоне Микитовичу, як же...
У л я н а. Хай трошки полежить, притомився.
Т а н я. Постанову будемо обговорювати?
О л я. Ми з Павликом згодні, як тато сказали.
В цей час вривається пісня "Мой дед — разбойник"... Вона глушить усе, через деякий час обривається.
Т а н я. Ванько повернувся!
Ф е д і р. Йому ж три роки колонії дали.
У л я н а. Схаменувся, і помилували...
Т а н я. Прийшов — і знову за свою музику.
Подзвоню.
У л я н а. Хай грає, перетерпимо...
Музика уривається.
Ф е д і р. Візьмусь я за Ванька.
Т а н я. Поб'єш?
Ф е д і р. На завод поведу.
Т а н я. Я допоможу.
Заходить Крячко.
К р я ч к о (про себе). Зібралося стільки, що й не полічити. Доброго вам дня!
У л я н а. Син повернувся? Це вам радість...
К р я ч к о. Де там повернувся... Ще в колонії бути та бути...
Т а н я. А музика?
К р я ч к о. Така туга найшла на мою душу, туга за сином... Взяв та й увімкнув його музику. Хоч на секунду, наче він у хату... (Пауза).
У л я н а. Сідай, пообідаєш з нами.
К р я ч к о. А де Платон Микитович?
У л я н а. Відпочиває.
К р я ч к о. Платон відпочиває? Світ не бачив. Піду до нього.
У л я н а. Усе прохолоне... Обідайте. Федоре, наливай вино.
Федір наливає вино в чарки.
Л і д а. Кому ж перший тост? Найстаршому.
Т а н я. Або наймолодшому. Мамі або мені.
У л я н а. Говори, доню, ти, який з мене оратор.
Т а н я (піднімає чарку). За тата! Але, перш ніж випити, давайте заспіваємо нашої дитячої. Побачите, тато вийде! Він не признається, а любить цю пісню.
(Починає повільно, а згодом підхоплюють усі).
І сказала стиха мати:
— Не пустуйте, бо йде тато! —
І сказала стиха мати:
— Спати, діти, бо йде тато! —
І сказала стиха мати:
— Їжте, діти, бо йде тато!
На ці слова виходить з хати Крячко, іде аж на авансцену, сам не свій.
І сказала стиха мати:
— До роботи, бо йде тато.
К р я ч к о. Як їм сказати, що в них уже немає тата! Уже немає батька! (Ледве стримує чоловічий плач). Уже немає Платона!
І сказала стиха мати:
— Хоч женитись, спитай тата.-
І навчала тихо мати:
-— А як жити, скаже тато.
Завіса