П е т р о. З піонерського віку давно вийшов.
П л а т о н (не стримав гнів). З віку сина мого не вийдеш ніколи! Тебе називають не Петько, а Петро Платонович! І Платон за тебе, за діла твої відповідає. І совість роду свого не дам плямити!
Л і д а (проспівала).
І повчала стиха мати:
— А як жити, скаже тато.
Петро кинув у її бік сердитий погляд.
Просто пригадала.
П е т р о (йому не по собі, налив пива, пробує посміхнутися). Напишу... Підтвердиться, припинять будівництво, а мене з роботи-...
П л а т о н. Жаль... та нічого не зробиш. Так сталося. Знайдеш іншу.
П е т р о. Така робота, як моя, на дорозі не валяється.
П л а т о н. Яку .вже дадуть.
П е т р о. З партії теж...
П л а т о н. А якщо й з партії... Тут нічого не вдієш. Значить, не може партія таких тримати! Вона є і має бути чистою! Свою совість відбілиш. Вину трудом спокутуєш, може, повернуть.
П е т р о (вдарив кулаком по столу). Досить, награлися словами... (Схаменувся). Вибачте, не стримався... Але ж і ви, тату... В держави багато організацій і органів, яким належить перевіряти і наглядати.
П л а т о н. У держави вас мільйон — за всіма і не встежиш, а в мене вас четверо. Кожного мушу бачити і за кожним наглядати! Споконвіків так велено батькам! Інакше немислимо.
П е т р о. Вас не переконаєш... Давайте хоч перепочинемо...
П л а т о н. Напиши, а потім перепочинемо.
П е т р о. Що? Що написати?!
П л а т о н. Я, Ангел Петро Платонович, хочу зізнатися...
П е т р о (хрипло). Ну й пишіть!
П л а т о н. Писати будеш ти!
Завіса. Чути Платонів голос: "Я, Ангел Петро Платонович, визнаю, що постанова про спорудження житлового будинку на Качаловській вулиці помилкова. Велика вина в цьому і моя..."
Голос Платона затихає. Виникає спів під гітару: "...А вітер часу підганяє кораблі, кораблі, кораблі!.."
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Рання осінь. Подвір'я Платона. Платон майструє. Заходить Крячко, спостерігає за Платоном.
К р я ч к о. Сопеш уже, Платоне... А чого? Діти обшматовують, обкусують здоров'я батьків. Павлика не чути? А як Петро? Переживає?.. Така робота була, а тепер рядовим інженером. Залишив квартиру. Соромно стало, і до батька! А Ліди не видно. Кинула? Така красива, їй гроші треба, а рядовий... вже не той коленкор. І Федір, бачу, ходить з докторшею... В них і досі невизначено. Діти! (Пауза), Але твої хоч на волі, а мого на три роки в колонію... їздив, провідував... Там така шпана, що попа туди посади, вийде звідти бандюгою першого ґатунку! (Пауза, виймає з кишені слоїк). Був оце в аптеці, купив настоянки конвалії. Ти ще міцний, а я на ліках... (Подивився). Маляр іде. П'яний як чіп. Мабуть, до тебе.
Заходить Маляр. Спершу ледве вловлюється, що він п'яний.
М а л я р (оглядає дворище, ніби хотів переконатися, що їх тут лише двоє. Підійшов до Крячка). Громадянин Крячко, активіст і агітатор, член товариського суду ЖЕКу, батько арештанта... Який ще в тебе чин? Згадав — пенсіонер! Нічого не робиш, а тебе годують, одягають... А навіщо? Добриво для суспільства! Ось ти хто!
К р я ч к о. Маляре! Малюй, а людей не чіпай.
М а л я р. Не сердься, товаришу Крячко. Я без злоби, я просто почав розглядати людей, заходячи їм з тилу... Анфас вони чепурні, а з тилу — обліплені кізяками життя... І хочеться мені скласти книжку "Хто є хто?".
К р я ч к о. Починай з себе.
М а л я р. Я особистість складна. Ти, Крячко, дивився коли-небудь у довжелезну трубу, що лежить на землі? Глянеш — і далеко-далеко маячить кружечок порожнечі. Отак я іноді життя своє бачу — як труба... І з цього, із того боку порожнеча. (Сідає на стілець, голова важко падає на груди, ніби раптом задрімав).
К р я ч к о. Набрався спозарання, а мо', ще звечора.
П л а т о н. Ітимеш, забери його. Додому заведеш.
К р я ч к о. Його нести треба, а сил немає.
М а л я р (прокинувся. Знову оглянув подвір'я), Платоне Микитовичу, підійдіть... Хочу вам щось сказати при свідках.
Платон підходить.
Я прийшов до вас свататися... Віддайте мені мою жінку. Так-так, віддайте! Ми ще не розведені, живемо в одній квартирі, але вона вже ваша... Віддайте! Я заново з нею одружуся. Весілля відгуляю. Бувало, і лаяв її, і бив потроху... Бачите, як на духу перед вами... Зраджував, бувало, тому що вона мені здавалась якоюсь прісною, і очі, і руки, і як повернеться, як пройде, — все мені не подобалося, а тепер... (Виривається безглуздий сміх). Усе подобається!.. Подобається!.. Віддайте мені. Могорич... Заново весілля відгуляємо.
К р я ч к о. Не до Платона, до Федора апелюй...
М а л я р. У Платонові собака заритий, він діло вершить! (Наче щось згадав). Вона безпутна ганчірниця, їй аби наряди, вона розорить Федора і вас. Вона звикла... У мене навар був, і все вона... Не до вашого двору. Голова болить... Забув похмелитися...
К р я ч к о. Ходімо, проведу.
М а л я р. Тут недалеко "чорнила" продаються. Але похмелюсь і прийду, я вам таке розповім...
Крячко і Маляр виходять. Потім Маляр повертається.
Забув сказати... спалю я ваше коршаче гніздо, а її скалічу. І буде ще одна історія з епілогом... (Виходить).
Платон Микитович сів на край столу. Видно, і на душі важко, і серце болить. Не помітив, як зайшов Павлик. Він наче змужнів, наче аж виріс, а може, йому надає такого вигляду прикрашена численними кишеньками та змійками куртка.
Зайшов у двір, ніби в хату, зняв кепку. Дивиться на батька, від хвилювання слово приготовлене загубилося.
П а в л и к. Тату...
Платон не оглянувся, може, недочув, а може, думає, що почулося. Тату!..
П л а т о н (оглянувся). Це ти?.. Павлику... (Підвівся).
П а в л и к. Я, тату...
П л а т о н. Повернувся... (Пішов, зачинив двері майстерні). Де пропадав?
П а в л и к. Як мама?.. Дома все благополучно?
П л а т о н. Помаленьку, все благополучно... Інститут не кинув?
П а в л и к. Домовився на вечірній... А канікули і оце трохи вересня захопив — на Півночі у будівельному загоні...
П л а т о н. Таки поїхав?
П а в л и к. Поїхав і не шкодую... Важко було, а потім оговтався.
П л а т о н. А Оля?
П а в л и к. Зі мною. їсти бригаді варила... Заробили ми там, тату, чимало... Близько двох тисяч...
П л а т о н. Такі великі гроші?
П а в л и к. Великі? Подивіться на руки...
П л а т о н. Пробач, синку, що тоді так...
Пауза. Батько і син наче в душі пережили ту пам'ятну розлуку.
П а в л и к. Було і минуло.
П л а т о н. І Петро живе з нами...
П а в л и к. Переїхав сюди на роботу?..
П л а т о н. Додому приїхав і на роботу тут влаштувався.
П а в л и к. А Ліда?
Пауза.
П л а т о н. Оля чого ж не прийшла?
П а в л и к. Ми завтра, на суботній обід.
П л а т о н (якимсь голосом, наче стримуючи і плач і радість). Збирається сім'я... Синку, Павлику, драстуй! (Підійшов, обняв сина).
Переміна світла.
З протилежних боків виходять Таня і Віля. Вони вже до цього помітили одне одного. Наблизились, зупинились. Очі в очі, наче їм не розминутися, наче вичікують, хто перший скаже слово.
Т а н я. Так вдивляєтесь, наче впізнаєте?
В і л я. І пізнаю.
Т а н я. Мене?
Пауза.
В і л я. Свою суджену в тобі.
Т а н я. Ви...
В і л я. На цьому й зупинимось, дівчинко. (Рухом руки наче зняв з очей полуду). Буває ж таке, наче долю свою зустрів... А тепер спокійно подивлюся. Когось ти нагадуєш... Чи не донька Ангела Платона Микитовича?
Т а н я. Так... (Ніяк не може отямитись від враження зустрічі).
В і л я. Де він живе?
Т а н я. Тата зараз немає вдома.
В і л я. Коли буде?
Т а н я. На обід. Сьогодні о п'ятій на обід ми всі збираємося.
В і л я. То я зайду о сьомій.
Т а н я. Можна й зараз.
В і л я. Мені пообіцяли номер у готелі... За пару годин.
Т а н я. Що татові сказати?
В і л я. Приїхав Віля. Портрет його писати.
Т а н я. Татів?
В і л я. Скажи, він засвітився...
Т а н я. Засвітився?.. Не розумію.
В і л я. Платон Микитович зрозуміє. Таню, ви теж будете о сьомій? (Виходить).
Т а н я. Художник... Малювати портрет тата, а може, як той кореспондент, утече. Везе ж мені на зустрічі. Татові не буду зараз говорити, скажу після обіду.
КАРТИНА П'ЯТА
Подвір'я Платона. Уляна накриває на стіл. Таня зачісується. Федір лагодить стілець. Платон миє руки, біля нього стоїть Оля з рушником. Павлик вносить батькове крісло.
У л я н а. Федоре, залиш той стілець. (Підраховує стільці біля столу). Тут уже всім вистачить...
Ф е д і р. Пару хвилин...
П л а т о н. На Північ злітали. Мама знає?
О л я. Ми з Павликом написали.
Т а н я.. Тату, тільки пиво чи й вино можна? На честь приїзду Павлика.
П л а т о н. Обійдемося.
Ф е д і р (відремонтований стілець ставить біля столу). Хай буде вино на столі.
П а в л й к. А борщ як пахне!
Заходить Ліда, як завжди, модно вдягнена, але без речей. Усі здивовані, аж очам своїм не вірять.
Л і д а (усміхнулася). У театрі це називається — німа сцена. Дивуєтесь, ніби я з того світу, і ви теж, Платоне Микитовичу, здивовані?
П л а т о н. Без речей?..
Л і д а (мовляв, як бачите). Без речей легше.
Входить Петро, не бачить Ліди.
П е т р о. Хто допоможе? Розучився галстук зав'язувати.
(Продовження на наступній сторінці)