Може, здолавши, не без допомоги нечистої сили, супротив неправдивої дружини, отець Йосип позбавив її і гріховної знади, що гарячила йому кров і туманила голову, а може, брали вже своє й літа, тільки малий Симон не привертав до себе повсякчас допитливих батькових очей, та й не до перелюбства було тепер його матері, що часто хворіла й завжди скаржилася на всякі недуги. Та й літня вже куховарка Варвара, яка зналася на кулінарії й приписах людської моралі більше за господиню, не затаїла б якогось неподобства в домі. Через це все отець Йосип не дуже засмутився, коли за якийсь час жінка обродилася мертвою дитиною, мало не вмерши сама від тяжких пологів, і не вельми тішився з пізнього народження останнього сина Якова, чорнявого й смаглявого, як батько. Чи варто замислюватися, де, коли й з ким переступила закон Божий і людський лукава жінка? Таж усе світове зло походить від жінок, що, починаючи від праматері Єви й кінчаючи Мартою, матір’ю чотирьох дітей, танцюють під диявольську дудку! Жінка від природи своєї — нечиста істота, і саме тому церква не допускає жінок до благодаті Духа Святого, що сходить у таїнстві висвячення на дияконів і священиків, забороняє жінкам навіть переступати поріг вівтаря. І саме тому отець Йосип, бажаючи витягти свою паству з повсякденної гріховної твані, так картав у своїх казаннях нечестивих жінок, що потонули в перелюбстві, заздрощах і гордощах, погрожував їм геєною вогненною, якщо не схаменуться й не покаються. Послухати його казані, про які пішла чутка по всьому місту, збиралося багато людей; до отця Йосипа приходили й додому навіть з інших парафій чоловіки, просячи вгамувати якось невірних жінок; багаті крамарі, натішивши сатану за своє осквернене життя й боячись страшної кари на тому світі, заповідали, щоб їх ховав отець Йосип і одписували чималі гроші на поминання. Він міг забагатіти з того, якби піддався спокусі диявола користолюбства, але той не мав над ним сили.
Міг би затягти отця Йосипа в свої тенета й диявол марнославства, якби юр’ївський батюшка пнувся не тільки у вищі духовні кола, але й у світські — з земським начальником, міським головою та предводителем дворянства, які могли б сприяти просуванню отця Йосипа на вищі щаблі ієрархії, але й цей диявол мусив поступатися перед мужицькою непохитністю колишнього злидня-паламарчука. Тільки новому посланцеві сатани — дияволові лжемудрості не міг дати належного одкоша міцний духом і тілом отець Йосип.
Особливо напосів цей диявол на отця Йосипа, коли завирувала революція. Хоч отець Йосип запевняв мирян і самого себе, що церква не втручається в політику, проте він ні на хвилину не міг одвернути своїх думок від строкатої каруселі подій, що мигтіла не тільки на вулиці, але й, здавалося, в голові, розпираючи черепну коробку від напруги й зусилля збагнути суть.
І війна, що забрала в отця Йосипа трьох синів, поробивши їх нашвидку офіцерами, кинула у вогонь боїв, і революція, що здирала з цих синів офіцерські погони й кидала нещасних юнаків на розправу збунтованій черні, — було зло. Але хіба ж не Син Божий сказав: "Не мир я вам приніс, а меч"?.. "Прийдіть до мене всі трудящі й обтяжені, і я заспокою вас"; "Легше верблюдові пройти через вушко голки, ніж багатому увійти в Царство небесне", — сказано в Святому Письмі, але ж хіба не в більшовиків написано на плакаті: "Ми путь землі покажем нову, владарювати світом буде труд!" Хіба це не те саме? І де кінчається щиросердна віра галілейських рибалок і теслярів і починається лжа й облуда сатани?.. І як розтлумачити солдатам, які колись ревно хрестилися, коли отець Йосип благословляв їх хрестом на війну, а тепер повернулися зневірені й розлючені, що християнська релігія — це віра бідних, а не багатих? Таж вони відкидають потребу всякої релігії!.. Безліч разів машинально чув отець Йосип, як диякон, виголошуючи єктенію, просив Всевишнього спасти православних християн від "мора, глада, нашествия иноплеменников и междуу-собной брани", і що ж? Торік іспанський грип, що обернувся на пошесть "іспанку", викосив стільки людей у місті й по всій гетьманській Україні! Забрав навіть Маргариту Порфирівну. А сам же отець Йосип благав милосердного Бога не сиротити найменшого й єдиного, що залишився в домі, сина Якова й залишити йому хоч і погану, а все ж його матір. Чи вчув же Бог його гарячі молитви? Ні, він відступився від хворої і, перше ніж прислати по неї янгола смерті, лишив нещасну на поталу дияволові. Бо чим же пояснити хулу й прокльони, що вигукувала в гарячці безпам’ятна хвора, коли отець Йосип, бачачи, що вже не топтати рясту його матушці й бажаючи їй християнської кончини, підійшов з святими дарами, щоб причастити й одпустити їй всі вільні й невільні гріхи та прогріхи?
— Геть з очей моїх! — кричала нерозкаяна грішниця при фельдшері Привалові, який саме заходився міряти їй температуру. — Будь проклятий ти, що знівечив моє життя! Ненавиджу! Геть! — захлиналася вона в нестямі й, одвернувшись до стіни, замість прочитати б молитву голосно заспівала романс "Отцвели уж давно хризантемы в саду". І так жалібно заспівала вона, що бувалий у бувальцях фельдшер Привалов тільки знизав плечима й безпорадно розвів руки.
Не допомогли єктенії й проти навали іноплемінни-ків: торік прийшли на Україну німці, промарширували й через повітове місто, спинялись і на Юр’ївщині, бігали по дворах, питаючись у хазяйок "млєка" та "яйок". Правду кажучи, ніхто в місті з добропорядних людей і не журився з цієї навали: німці відновили лад, ніхто більше не стріляв на вулицях, люди вільно продавали й купували на базарі, на головній міській вулиці знову відкрилися крамниці. На поясних бляхах німецьких солдатів було написано "Gott mit uns", цебто — "З нами Бог", і дивно було тільки, чому Бог схилився на бік єретиків-лютеран, а не вволив бажання православних, стільки разів проголошуване на урочистих церковних відправах: "С нами Бог! Разумейте, язьщы, и покоряйтеся, яко с нами Бог!"
Ще дивніше було, що єктенії не спасли православних від "междуусобных браней": вже другий рік палахкотіла громадянська війна на численних фронтах від Білого до Чорного моря і від Балтики до Тихого океану.
Розбрат, ненависть, лють пройшли між люди по всій величезній країні, не минаючи ні міста, ні села, ані родини. Коли після гетьманського перевороту приїхали додому на кілька днів Петро й Симон, вони мало не побились між собою. Не бачившись два роки, брати спочатку обійнялися й почоломкалися, дарма що на Петрові були поручицькі погони й корніловська триколірна кроква на рукаві, а в Симона замість колишніх офіцерських відзнак лиш сива шапка з довгим червоним шликом... Але коли за столом Петро розповів про корніловський льодовий похід по кубанських степах, де він теж узяв участь у частині генерала Дроздовського, Симон не забарився похвалитися своєю участю в штурмі київського "Арсеналу", де він бився з повсталими більшовиками в гайдамацькому курені, яким командував Петлюра.
— А що це за Петлюра? — зневажливо спитав брата Петро, закурюючи цигарку. — Мабуть, широкі, як Чорне море, сині шаровари, які за три дні не обе... — Але Симон не допустив наруги над своїм кумиром і, хоч був слабший, схопив старшого брата за горло. Лиш гнівний окрик батька розвів знавіснілих братів.
Брати роз’їхалися ворогами — Петро на Дін, де формувалася добровольча армія генерала Денікіна, а Симон подався шукати десь між Кримом і Олександрівськом свою запорізьку дивізію отамана Болбачана.
Наприкінці року Симон ще раз промайнув у рідному місті, ставши комендантом його на кілька тижнів від якоїсь Української Директорії, за яку загадав батькові молитися під час служби божої. Звісно, отець Йосип не пристав на таку авантюру і добре зробив, бо незабаром прийшли більшовики, а Симон на чолі невеликого загону накивав п’ятами на захід.
Не раз думав отець Йосип про своїх старших синів і ніяк не міг зрозуміти: борються ж обидва проти спільного страшного ворога — безвірного, жорстокого більшовизму, цього сатанинського витвору, для якого нема нічого святого, нічого законного. Об’єднати б усі християнські сили, обложити б звідусіль прокляте кубло гідри й задавити її. Так ні ж — гризуться по-дурному між собою!..
У суперечці синів отець Йосип був, розуміється, на боці Петра. Хіба ж можна роздирати на окремі клапті єдине ціле, що становить Російську державу, православ’я, народ? І хто б міг думати, що Шендерієві аматорські спектаклі з горілкою і гопаком та українські книжки з вусатим Шевченком накоять такого лиха? І отець Йосип знову недобрим словом пом’янув дивака-ветеринара, якого під час першої зміни влади хтось убив — не знати, чи випадково, чи з перестороги, на всякий випадок. "Ох, Шендерію, Шендерію! Ти спиш тепер спокійно в могилі на головній алеї юр’ївського цвинтаря, а мій дурний Симон через тебе чвалає десь на полях Волині й Поділля... — промовив сам до себе отець Йосип, важко зітхаючи. — І хоч би за ким путнім, а то за Петлюрою, колишнім семінаристом, кажуть, сином полтавського візника, якого батько, не інакше як з побожності, назвав теж Симоном..."
(Продовження на наступній сторінці)