— І як же — ти? — спитав, пильно вдивляючись у сина, отець Йосип.
— Мене все одно не приймуть: попович... — ніяково відповів Яків, опустивши додолу очі.
Отець Йосип не спитав сина: а коли б прийняли, чи вступив би він? — бо й без того було ясно, що диявол уже накинув на нерозумного сина свої тенета.
В середині травня восьмикласникам наспіх, без випускних екзаменів і належної урочистості, видали атестати про закінчення гімназії, і віднині Яків ставав напів-самостійною людиною. Треба було б думати про університет, але, видимо, Яків і в голову собі не клав того. Цілими днями він пропадав десь, приходячи додому тільки попоїсти, а на запитання батька, не інакше як одбріхую-чись, казав, що ходив купатися на Ворсклу або пробував ловити рибу. Приятелювання з Гуревичем не тільки не припинилося, а, з усього видно, навіть поглибшало. Отець Йосип сам випадково бачив, як син на протилежному боці вулиці, не помітивши батька, приязно прощався з місцевим комсомольським ватажком і той тиснув, як своєму, Якову руку. І це тоді, коли більшовики вже відступають до Харкова і, може, недалекий той час, коли й сюди прийде Петро з своїми Дроздовськими бригадами!..
Страшно навіть подумати, як би тепер дивилися один одному в вічі рідні брати, коли старший тягне за Денікіна й Росію, середульший — за Україну з Петлюрою, а молодший — за комуну з Леніним і Гуревичем... Сатана, не змігши зруйнувати дощенту сім’ю отця Йосипа через свої підступи до Маргарити, тепер брав своє на синах. Який же дужий цей ворог неба й землі!..
Нещодавно, хрестячи вдома немовля, отець Йосип за требником тричі спитав хрещеного батька: "Отрицаешься ли сатаны и всех дел его?" і, почувши завчену відповідь "Отрицаюся, отрекохся", що ніяково промовив за дитину не бувалий ще в ролі хрещеного батька молодий чоловік, наказав йому, як написано в требнику: "Дуни и плюни на него". Ніколи раніше, виконуючи обряд, отець Йосип не замислювався, чому неповинну дитину, яка щойно тільки народилася на світ, треба вважати за приналежну вже сатані й вимагати зречення від князя тьми? І ця думка не давала йому спокою.
Чи не думали святі отці, укладаючи требника, що гріх починається ще з зачаття і в утробі матері вже таїться гріховний плід, якого треба мерщій охрестити, щоб він не залишився за сатаною? Тоді для чого ж сказано в Светому Письмі "плодіться й множтеся"? Щоб плодити в гріху зачатих дітей і тим ще більше множити гріх?..
Бог і сатана, добро і зло — дві сили, що йдуть у парі через віки, змагаючись одна з одною. "Созижду церковь новую, и врата адовы не одолеют ю", — сказав Христос за Євангелієм, стверджуючи цим одвічну боротьбу сил Божих з силами сатани. Але чому ж всемогутній Бог не покладе кінець діянню сатани, що його зло давно вже перевершило в житті людському добро? І нарешті — що таке сатана?
Отець Йосип намагався пригадати все, що вчив колись у духовній семінарії, але, крім загального уявлення про чорну силу, що виникла з повстання янголів проти Бога, він нічого не знав. Чув тільки, що якийсь французький письменник написав богопротивний роман про це повстання, але й роману цього не читав отець Йосип і тому навіть приблизно не знав, коли така подія сталася на світі й чому Бог не тільки не знищив бунтарів, а ще й дав їм змогу вічно сіяти між людьми зло й ненависть.
"Бог сотворив людину за образом і подобою своєю" — учив колись отець Йосип ще в початковій школі і завжди сприймав це за незаперечну істину, але зараз його давно вже спокушений бажанням усе знати розум питав: а потвори, фізичні й моральні каліки, навіть просто заздрісники, марнославці, грошолюби й скнари — це теж "образ і подоба Божа"? Невже вбивці, наймані кати й деспоти-тирани більше подібні до Бога, ніж до сатани? "Бог дав людині свобідну волю, щоб вона сама могла вибирати добро й зло", — вчили його в семінарії, а зараз досвідчений розум казав йому: як міг Бог, знаючи, що саме він сотворив в образі людини, давати їй свобідну волю? Чи не однаково це, що дати дитині бавитися сірниками й коробкою з порохом? Чи не обертала людина найкращі ідеї в їхню протилежність? Чи не християнство приносило тортури й багаття інквізиції, чи свобода, рівність і братерство, проголошені французькою революцією, не перетворилися в гільйотину й гори одрубаних голів?.. Чи безнастанні війни, на які церква благословляє людей, — непотрібне й жорстоке Боже випробування, чи дивоглядна спритність сатани? Ні, занадто багато на землі зла, але хто ж тоді перемагає — Бог чи сатана?
Раніше отець Йосип жахнувся б — у які нетра гріховних роздумів завів його бентежний розум, але зараз він
Г
ке не міг спинитися, не дійшовши страшної істини, знову він повернувся до головного питання — хто ж такий сатана?
Між семінаристами старшого класу ходили чутки, що є навіть секта сатаністів, дуже поширена в Західній Європі, але й у Російській імперії, зокрема у Вірменії, також трапляються об’єднані в таємні громади поклонники сатани. їм уявляється сатана, чи, як вони його звуть, Сатанаїл (щось ніби паралельне до архангела Гав-риїла, подумав тоді семінарист Федоровський), в образі вічно молодого, вічно зажуреного юнака. ("Печальний демон, дух вигнання" лермонтовський, подумав тепер отець Йосип). Журиться він тому, що, повставши проти деспотії Бога, не здобув досі перемоги й не може дати людям свободи й пізнання. Так оповідав про сатаністів і їхнього кумира семінарист Пилипець, відомий на всю семінарію волоцюга й брехун. Він навіть по секрету розповів товаришам, що на одній пиятиці в дуже непевній компанії познайомився з дияконом-розстригою, який став сатаністом і служить там теж дияконом. Дехто з семінаристів зацікавився й став докладніше розпитувати про незвичайного диякона, учасника сатанинських відправ, але Пилипець відповідав уже невиразно: "Ну, такий приблизно, як і наші диякони, і голос, як у кафедрального протодиякона, і виголосить "Многая літа" — лампа під стелею гасне! П’є горілку — безбожно і не закусує, а головне — не п’яніє".
Тоді отець Йосип не слухав більше побрехеньок Пи-липця, а те, що ця секта є у Вірменії, скидалося більше на один з численних тоді вірменських анекдотів і не варте було уваги. Хоч згодом отець Йосип дізнався, що секта сатаністів існує-таки справді, а не була виплодом химерної фантазії Пилипця, проте його думка не спинялася на сатанізмі, поки синова декламація не ототожнила лермонтовського демона з Сатанаїлом у розповідях Пилипця, і він подумав, що, певно, секта сатаністів не є така мізерна й нікчемна, як то здавалося раніш. Може, тепер це вже не секта, а партія, великий рух розбурханого революцією народу, якого не спинили й не спинять ні царські генерали й їхні білі армії, ні залізні німецькі корпуси, ані флот і дивізії Антанти, що так ганебно втекли навесні з Одеси?
Учора ввечері отець Йосип навмисно довго не лягав спати, чекаючи, коли син повернеться додому. Десь близько дванадцятої Яків тихо пройшов з чорного ходу до дитячої кімнати, але отець Йосип усе ж почув його кроки й одразу пішов до сина.
— Чому так пізно? Треба ж не забувати, що Варвара рано встає, і не турбувати її стукотом у двері?! — сказав скоріше жалісно, ніж докірливо, отець Йосип.
— Я і не стукав — ми умовилися, що Варвара не замикатиме дверей.
— Ще гірше! Хіба можна в цей небезпечний час лишати двері незамкнутими! — похитав головою отець Йосип, але Яків тільки мовчки знизав плечима, не бачачи причини боятися за незачиненими дверима.
— Де був? У комсомолі? — прямо спитав отець Йосип, і Яків не посмів збрехати батькові, але відповів ухильно:
— Був і в комсомолі...
Отець Йосип сів на стільця й, низько схилившись, підпер голову рукою.
— Слухай, Якове, — сказав він по хвилині мовчання, — ворожі сили, що впливають на тебе, — занадто міцні, щоб я міг вдержати тебе від згубних кроків. Але подумай сам — ти вже не маленький: білі під Харковом, за тиждень-два вони будуть і тут, і за комсомол тебе не погладять по голівці. Не покладайся, що моє становище в місті може тебе врятувати. У Катеринославі, кажуть, контррозвідка розстріляла старого священика за те, що переховав у себе зятя-комуніста...
— Сам бачиш, тату, які вони звірі, то хіба ж можна сидіти склавши руки?..
На мить отцеві Йосипові здалося, що він знайшов з сином ту внутрішню спільну мову, якою давно вже не говорив з ним.
— Червоні, Якове, теж не милують своїх супротивників: розстріляли ж монастирського ігумена!
— Але ж ти, тату, сам знаєш, який то був розпусник, скнара й шахрай, — сказав з чужого голосу Яків, і отець Йосип відчув, як внутрішній зв’язок з сином знову обірвався. Його охопила розпука, ніби син уже віддаляється від нього й між ними ширшає і глибшає провалля. Він простягнув до сина руки, схопився з місця й міцно пригорнув замовклу синову голову до своїх грудей.
— Якове, Яшо, сину мій, — прошепотів отець Йосип, притискаючи до себе безпорадно-підцатливу голову юнака, — прошу тебе, благаю — бережи себе! Ти ж у мене останній і, хто зна, може, єдиний тепер?..
І отець Йосип, який не пам’ятав, чи він плакав коли-небудь у житті, зараз почув, як йому щипає очі й щось важке підкочується до горла, силоміць одірвав себе від сина й швидко пішов до свого кабінету.
Сьогодні ранком, коли отець Йосип, одслуживши за своєю чергою ранню обідню в соборі, йшов додому, до нього знову підійшов Курочка. Не сподіваючись почути від Курочки нічого доброго, отець Йосип наддав ходи, показуючи тим дякові, що він не має ні часу, ні охоти розводитися про всякі теревені. Але від Курочки так само важко було відчепитися, як і від диявола. Він теж задріботів похапливими кроками й почав скоромовкою
здалека:
(Продовження на наступній сторінці)