Почував, що його хитро ошукано, і отець Йосип, повернувшись до свого кабінету й поринувши в невеселі думки. Ні, не скромну єпархіалку, виховану на засадах релігії і моральної доброчинності, що була б доброю господинею в хаті, дбайливою матір’ю дітей і дорадницею йому, пастиреві, в мирських справах, підсунули йому лихі люди, а пустопорожню вітрогонку балаболку, що їй тільки б тягатися з шмендриками-чиновниками та за-льотниками-корнетами! Підсунуто підло, ницо, як фар-мазонщики у великих містах підсувають наївному осто-лопові замість діаманта вправно підфарбоване скло. Ще й пустили славу, ніби чинять йому, безрідному злидареві, велике добродійство!.. Фальш, фальш у всьому, починаючи з імені й прізвища! Ніяка вона не Маргарита, а Марта — то брехня, начебто куми чи священик наплутали й через те в метриці написано — Марта; і не Дзюбина вона, а Дзюба: старі парафіяни, коли згадують померлого отця Порфирія, то інакше й не звуть його, як отець Дзюба.
І перший раз отець Йосип погано подумав про покійного тестя, хоч той до самої смерті ставився до нього лагідно й, либонь, ні в чому не завинив перед ним. 44 Святий та гожий, а хіба не знав свого чада? Не знав, Шо під личиною голубки криється сорока? І чого він так приспішив з весіллям?" — думав отець Йосип, і тут диявол уперше підступив до отця Йосипа й став нашіптувати йому несусвітні думки:
" Сліпий! Невже ти не бачив, що облудному святосі Порфирієві треба було невідкладним шлюбом з тобою прикрити доньчин гріх і свій, що не догледів свого чада, не зберіг її непорочності для чесного зятя? А хіба ти не здогадався, для чого тебе так обпоїли, що ти і досі не знаєш, чи взяв чесну дівчину, чи хтось до тебе ще зірвав її дівочий вінок?.."
Відповіді та ці справді пекельні запитання були такі прості й логічно переконливі, що отця Йосипа охопив жах. Він широко розплющив очі й відсутнім поглядом дивився на стінку, де диявол легко стирав збляклі тепер барви його ілюзорного щастя, залишаючи бридку картину реальної дійсності. А диявол уже глузував з нього: "І ти думаєш, що й дитина — твоя, від тебе? Диваче, не сміши хоч людей, називаючи оте біляве немовля, що народилося раніше дев’ятьох місяців, своїм сином!.."
Жах змінився гнівом. Отцеві Йосипові хотілося кинутися до спальні, де вже вкладалася на ніч дружина, схопити цю брехливу жінку за горло й змусити сказати правду. Але він здолав і свій гнів, і щемлячий біль від розпеченої ревності й, розпластавшись ниць перед іконою стражденного Христа в терновій плетениці, благав спасти його від підступів диявола.
Диявол на якийсь час ніби й відступився від отця Йосипа, але тепер не спускав його з ока. І чи не він спонукував його знову лічити місяці й дні від весілля до пологів, а через кілька днів, коли отець Йосип знову почав розмовляти з дружиною, не хто інший, як диявол змусив його, ні сіло ні впало, спитати Маргариту Пор-фирівну, як звали тих уланських офіцерів, що були на весіллі. Здивована й трохи збентежена пильним поглядом "вирл" свого чоловіка, вона одразу ж, не розуміючи, для чого стали потрібні йому ці імена, відповіла:
— Менший, блондин, — Жорж, а другий, шатен, — Костя...
"Напевно, б^еше: не Жорж, а Павлушка, мабуть", — подумав отець Йосип, і, коли Маргарита Порфирівна спитала: "А що таке? Чого ти питаєш?", він, нічого не відповівши, вийшов у сад.
Тепер він ні в чому не вірив їй. Отруйні зерна сумніву й підозри, що посіяв диявол у душі отця Йосипа, вже давали свої плоди. Дияволові не треба було більше нашіптувати мордованому ревнощами чоловікові, чи таки ж справді на примірку до кравчині йде лукава жінка, бо отець Йосип більше припускав таємне побачення, ніж ділові розмови з кравчинею-вдовою, яка була, хоч і не його парафії, але відома всім у місті своєю богобоязливі-стю й працьовитістю. Він заборонив дружині танцювати в клубі й їздити без нього на світські пікніки за місто, де що не крок, то й гріх, і вона мусила в сльозах скоритися, боячись, що чоловік у гніві здійснить свою погрозу й спалить усе її вихідне вбрання. Вона ходила з ним тільки в родини міського духівництва, нудьгуючи з розмов про новини в "Епархиальных ведомостях", що обговорювали батюшки, й слухаючи поради матушок, як ліпше квасити на зиму яблука й солити огірки.
І все ж він ревнував її й далі.
Навіть під час євхаристії, коли всі помисли його повинні були зосереджуватися на великому таїнстві перетворення хліба й вина в тіло й кров Христові, він мимоволі думав, що, може, в цей час блудниця жінка, знаючи, що чоловік ні в якому разі не покине вівтаря, безсоромно віддається коханцеві в своєму ж домі, на їхньому двоспальному ліжку. Він вимагав, щоб дружина якщо не з благочестя, котрого в неї не було й нема, то бодай для годиться, про око людське, ходила до церкви на відправи, і Маргарита Порфирівна, хоч і спізнюючись завжди, стала приходити на вечірні й обідні. Як на те, в церкві вона могла, не боячись, дивитися на чужих чоловіків і розглядати жіноче вбрання. Отець Йосип, виходячи за порядком відправи з вівтаря, шукав очима й знаходив серед мирян дружину, але й це не заспокоювало його: чи довго ж перелюбниці, змовившись наперед, раніше вийти з церкви й зустрітися з перелюбником!..
Боже праведний! Якщо твої путі незбагненні, то що ж казати про витівки спокусника людського роду! На які гріховні манівці збивав він скаламучену думку отця Йосипа! Тільки сатана міг так збунтувати отця Йосипа, що чим менше було підстав звинувачувати дружину в зраді, тим більше запевняв він самого себе, начебто його зухвало й вправно, як досвідчена штукарка, обдурює ненатленна жінка. Священицька ряса й пасторський сан не дозволяли підглядати за дружиною чи розпитувати сторонніх людей про її походеньки, проте розпечена пекучим вогнем підозри уява отця Йосипа давала йому незрівнянно більше, ніж можна було б дізнатися з чужих уст. Вона малювала йому такі розтлінні подробиці, що отцеві Йосипові спиняло дух і забирало розум. У такі хвилини він міг би зопалу задавити блудницю. Але ж яку капость вигадав сатана! Саме в ці хвилини вона, обійнята пристрасними чужими руками, здавалася отцеві Йосипові такою чарівно-знадною, що гріховна хіть займалася в його дужому тілі й запалювала й без того гарячу кров. Він ледве міг дочекатися ночі, коли сатана тішився, бачачи, який демон жаги вселявся в побожного єрея...
З розпатланою кучмою чорного волосся, з запаленими, шаленими очима на зблідлому перекошеному обличчі, отець Йосип був страшний тоді в своїй навіженій пристрасті, і охоплена страхом жінка, мов розіп’ята на подружньому ложі, була безвільна перед його невситимими вимогами. Як у гарячковому напівсні, вона вагітніла, народжувала йому синів, марніла, перетворюючись з веселої Маргарити в засмоктану матушку Марту. Отець Йосип і звав її тепер тільки Мартою, сам не відаючи, чи робив це, щоб дошкулити норовистій колись дружині, чи просто шануючи її хрещене ім’я.
Отець Йосип таки приборкав дружину, і вона стала домонтаркою-матушкою, але — одверни, Господи, спокусу — не глаголом Божим пропік він їй верхоглядну душу, а... І тут отець Йосип сам уривав силоміць власну Думку, щоб не впасти в блюзнірство.
Задоволений диявол, здавалося, попустив у своїх підступах, коли народився другий син, якого, не питаючи жінчиної згоди, отець Йосип назвав Петром. Немовля було чорне, як галченя, і через це не викликало сумніву щодо свого походження навіть у недовірливого тепер отця Йосипа. Але диявол не хотів пускати зовсім з пазурів грішну душу отця Йосипа й відновив свої лихі пустощі, коли через півтора року матушка Марта народила третього сина, якого, наперекір колишній Марга-риті, названо Симоном, бо ж відомо було, як їй не подобалося колись це "занадто попівське ім’я". Річ у тім, що Симон удався не досить чорнявим, щоб бути схожим на батька, й мало білявим, щоб піти в материн рід. Особливо він став бентежити батька, коли в старших класах гімназії почав приносити додому українські книжки, явно захоплюючись ними. І диявол підсунув отцеві Йосипові нову загадку: чи не спричинився до появи Симона на світ ветеринар Шендерій, що жив також на Юр’їв-щині, а його сад межував з спадщиною, яку дістав отець Йосип від тестя. Гарний собою шатен, Шендерій волів не зв’язувати себе подружніми пугами, маючи безсумнівний успіх серед жінок усіх шарів міської людності. В місті його знали як українофіла, бо носив під форменою тужуркою вишивану сорочку з стьожкою і був організатором аматорських малоросійських спектаклів, де й сам грав комічні ролі, п’ючи на сцені — вимагав того текст п’єси чи не вимагав — не воду, а справжню горілку. Цей завзятий хохломан пропонував і Маргариті Порфирівні взяти участь в аматорських виставах, і тільки категоричне заперечення отця Йосипа проти такої непристойності не дало змогу їй спробувати свої сили на сцені. Не інакше як цей джигун-українофіл знадив Симона читати українські книжки. Але — для чого? Чи Шендерій пропагував тим свою чудернацьку ідею, чи хотів через Симона нав’язати ближчі стосунки з його матір’ю, чи, нарешті, мав якісь небезпричинні теплі почуття до підлітка?..
І диявол знову почав мучити отця Йосипа болючим питанням, на яке могла відповісти правдиво тільки мати дитини, але яке гординя не дозволяла отцеві Йосипові поставити дружині ні щодо походження Павла, ні тим більше Симона. Але, мабуть, з персональним дияволом отця Йосипа сталося те саме, що й з лермонтовським демоном:
Він сіяв зло без насолоди
І на страшнім шляху тому
Не зустрічав він перешкоди, —
І зло наскучило йому.
(Продовження на наступній сторінці)