Отець Порфирій не поскупився на бучне весілля з духовою музикою й кухарем, запрошеним з офіцерського зібрання. Було багато гостей, переважно духовного й купецького звання, вигукували раз у раз "гірко" рано сп’янілі акцизні чиновники, й навіть бряжчали у вальсі острогами два уланських корнети з насмішкуватими фізіономіями, що досить нахабно поглядали за столом на молоду й безцеремонно перешіптувалися. Та це не псу^ вало настрій молодому. Він так був ошелешений своїм неймовірним щастям, даним йому, як незаслужена ласка неба, що й досі не міг оговтатися, не знав, куди подіти свої довгі, міцні руки, де сховати від багатьох цікавих поглядів, які невідступно стежили за ним, свої зацьковані очі, відповідав невлад, не годний збагнути, чи це тільки сниться йому, чи справді він сидить поруч Маргарита Порфирівни, вже повінчаний з нею, як її муж. В ушах йому відлунювали слова з Святого Письма, що виголошував на вінчанні священик: "И да прилепится муж к жене и жена к мужу", "Жена да убоится своего мужа..." Але як приліпитися йому — вайлуватому, чорному, як циган, до цього майже неземного створіння з блакитними янгольськими очима, пишним білявим волоссям, що ледь пробивалося з-під фати, і тендітним усміхом на пухких, рожевих, як пришпилена на грудях троянда, устах? Йому страшно було подумати, що вона належить тепер йому і ось-ось він, котрий ще не знав жодної жінки, володітиме всіма її чарами... Коли вигуки "гірко" ставали особливо настирливими і його підштовхували з боків, щоб підвівся, він, боячись навіть обійняти при людях молоду, невдало чмокав її то в щоку, то в підборіддя і мерщій запивав свою безпорадну зніяковілість усім, що йому запобігливо подавали. Досі майже непитущий, він покірно ковтав горілку, коньяк, шампанське, якісь ще вина, на яких він зовсім не знався і, п’яний і без того щастям, він так кінець кінцем упився, що не пам’ятав далі нічого. Не пам’ятав, як його і Маргариту одвели спати кудись на шлюбне ліжко, не пам’ятав ні тої першої подружньої ночі — нічого не пам’ятав...
Прийшов до пам’яті лиш другого дня пізнім ранком, дуже здивований, що лежить у двоспальному ліжку сам, а коло нього клопочеться не Маргарита, а сваха Баранова, накладаючи йому на голову якісь примочки й підносячи до рота терпкий розсіл з-під солоних огірків. Коли він розплющив очі, сваха докірливо залопотіла:
— Хіба ж можна так упиватися перед першою шлюбною ніччю! Як ведмідь допався до меду!... — скрушно похитала вона головою, натякаючи чи на питво, чи ще на щось. — А бідна Маргариточка ще й досі не може стямитися... У-у який ненажера! — штовхнула сваха його в бік і масно усміхнулася. А тим часом надійшов і отець Порфирій.
— Перебрав трохи, зятю, перебрав, — сказав він, привітно усміхаючись, і тут же додав: — Ну та в такий день можна. Вставай, та підемо похмелятися.
Федоровський почував себе страшенно винним і перед тестем, шо останні дні особливо улещав його, і перед свахою, яка, зважаючи на удівство отця Порфирія, на час весілля взяла, як видно, на себе обов’язки господині. Подаючи отцеві Порфирієві й молодому снідати, вона показала очима на пляшку з горілкою і, надавши обличчю іронічно-суворого виразу, помахала пальчиком до все ще причмеленого Федоровського і кивнула головою в бік Маргарити.
Вбрана вже у звичайну, а не підвінечну сукенку, Маргарита весело розмоатяла з якоюсь панною, аж ніяк не маючи того наполоханого, змученого вигляду, про який щойно казала сваха. Тільки коли тесть із зятем увійшли до їдальні, вона кинула пильний погляд на спохмурнілого молодого, і вираз тривожного запитання на мить промайнув у її очах. Вона не підійшла до них, і Федоровський сприйняв це як щлком зрозуміле: соромиться, значить. Він був навіть вдячний їй, що вона ні підійшла, ані словом не озвалася до нього, бо, допустивши себе до вчорашнього непристойно-безтямного стану, Федоровський не знав би зараз, що і як промовити до Маргарити.
Притримуючи лівою рукою хреста на грудях, тесть налив у чарки собі й зятеві горілки й, легенько цокнувшись, кивнув лисою головою з ріденьким волоссям на скронях та потилиці:
— Ну, за все добре, сину!
Здригаючись від огиди, Федоровський випив неповну чарку й за тестевою порадою мерщій понюхав шматочок хліба.
— Мабуть, що більше й не будемо зараз, — сказав отець Порфирій і підчепив виделкою оселедця, — але одну чарку завжди пий на похмілля: душа вимага! —повчально додав він, піднісши вгору вказівного пальця.
Але похмілля прийшло пізніше, коли отець Йосип висвятився й перебрав від тестя парафію на Юр’ївщині, а Маргарита породила йому першого сина, якого охрестив отець Порфирій, назвавши на прохання доньки Павлом. Чому Павлом? — дивувався отець Йосип, якому хотілося наректи первістка Петром або Симоном. До того ж ще з бурсацтва він звик думати, що Павлами чи Павлушками звуться або недоумки, або одчайдухи-ши-беники. Але суть навіть не в імені. Те, що Маргарита дуже швидко завагітніла після одруження, — не дивувало його: один Бог святий знає, що витворяв безпам’ятний Федоровський у першу шлюбну ніч... Але коли почалися пологи й знялася в домі метушня, бентежений отець Йосип ніяк не міг налічити дев’ятьох місяців з дня одруження. "Невже недоносок?" — подумав отець Йосип і жахнувся: чи не страшну кару посилає йому Бог за п’яне безумство першої ночі? Таж зачаті під алкоголем діти народжуються, кажуть, потворами або каліками!..
Отець Йосип став навколішки й, зводячи очі та простягаючи руки до образу Христа в терновій плетениці, ревне заблагав:
— Милосердний Господи, Сину Божий, розіп’ятий за нас грішних! Покарай мене, мерзенного, чим хочеш, тільки не карай дітьми. Чи ж винна нещасна дитина, що її батько вільно чи невільно вчинив гріх?..
Але саме дітьми й покарав його Бог.
Як на першу дитину, то Маргарита досить легко обродилася. І ніякий то не був недоносок — цілком нормальний хлопчик. Бабка-повитуха, підносячи до щасливого й разом зніяковілого отця Йосипа сповите немовля, сказала була за звичкою:
— Ну, чисто тобі викапаний... — але похопилася, глянувши на чорне попове волосся, й замість сказати "батько" вчасно виправилася: — Викапана мама!
І тесть, ще й досі стурбований, дарма що пологи закінчилися щасливо й він уже встиг побачити онука, промовив збоку до зятя:
— Виходить, пішов у наш рід — білявий, як мати його, як покійниця баба...
Отець Йосип не звернув попервах на це ніякої уваги — чи ж мало дітей буває подібних до матері, а не батька! Але він не міг не помітити в ближчі ж дні, що дружина стала інакше ставитися до нього. Вона й раніше не шедро обдаровувала його своїми пестощами, але отець Йосип пояснював це її нервовим станом від вагітності й турботами за майбутню дитину. Тепер же, коли це відпало й, здавалося, лишалося спільно тішитись здоровим первістком, та холоднеча й відчуженість, на які раз у раз натикався отець Йосип, не тільки вражали його, а й змушували тяжко замислюватися. Не так закроювалося подружнє життя, як мріялося молодому священикові. Матушки з Маргарита явно не виходило. Коли її згадували в місті, то акцизні чиновники, в товаристві яких і тепер, оклигавши після пологів, охоче бувала Маргарита Порфирівна, називали її світською матушкою, для уланських корнетів вона й тепер лишалася веселою Маргаритою, а простодушні парафіяни інакше й не називали нової матушки, як попадя з бзиком. Все це якимось способом доходило й до ушей отця Йосипа і завдавало йому смутку. Тесть, догадуючись, чого зять усамітнюється й журиться, кілька разів намагався розважити його:
— Не зважай, Йосипе! Молоде ж бо воно ще, зелене — переказиться й, побачиш, як тихо сидітиме за припічком.
Отець Йосип не сперечався з тестем, хоч той сам повинен був розуміти й розтлумачити легковажній дочці, що ходити раз у раз у синематограф або танцювати в міському клубі, полишивши дитину на няньку, — не ли-чить молодій матері, а тим більше жінці священика.
Говорив про це з Маргаритою тесть чи ні — отець Йосип не знав, але коли через рік після цього немощ-ний отець Порфирій застудився й помер, донька, не довго й пожурившись, скинула жалобу й просто пустилась берега. Щовечора вона тинялася, не знати чого, по алеях міського саду, а як приїхав на гастролі восени цирк, вона спішила туди, як на роботу. І не було для неї ні суботи, ні передодня великих свят, коли годилось би й попаді піти до церкви на вечірні постояти.
^ Маргарита Порфирівна рішуче не хотіла більше дітей, боячись за свою зграбну фігуру, на якій, на щастя їй, майже не позначилася перша вагітність, і коли чоловік спокійно сказав, що багатодітність — звичайне явище в духовних родинах і додав, що діти — благословення
Боже, Маргарита Порфирінна, колишня вихованка духовного дівочого єпархіального училища, як сказилася:
— Дай спокій з своєю попівщиною! І не думай зробити з мене попадю, що, як квочка, наплодить тобі виводок поповичів і попівен. Я жити хочу!.. — і осіклася.
Чоловік так подивився на неї, що вперше їй стало страшно погляду тих чорних вирл (Маргарита Порфирі-вна, коли сердилася, подумки вдавалася до простонародних слів). Чорні й хмурі, вони ніби пропекли її до серця, бачачи всю наскрізь. Коли чоловік, так нічого й не сказавши, за хвилину вийшов з кімнати, вона довго не могла зійти з дива: де взялася така владна сила в очах молодого попа, які, власне, вона ще й не роздивилася гаразд, відколи побралися.
"Тихий та сумирний, як ягнятко. На руках носитиме й ніжки цілуватиме!" — згадала Маргарита Порфирівна, як характеризувала Федоровського шахрайка Баранова, й, почуваючи, ніби її спритно ошукали, промовила сама до себе обурено:
— Не ягня, а бугай лютий! Ох, як тяжко буде з ним у житті...
(Продовження на наступній сторінці)