Ранком другого дня, коли син пішов до гімназії, а Варвара подалась на базар, отець Йосип, випадково зачепившись за обірвану ланку незакінчених нічних думок, заглибився у первородний гріх перших людей і роль у ньому диявола. Це ж бо диявол, або демон, чи мефістофель (різні імена посланця князя тьми сатани), спокусив людську праматір Єву покуштувати плоду з древа пізнання, добра й зла, і Єва, скуштувавши, знадила до першого гріха й Адама. Диявол, жінка й, нарешті, чоловік, прабатько людського роду, що став жертвою підступів першого й легковажності другої, — така послідовність у первородному гріху, який спричинився до прокляття, що й досі тяжить над людьми. Але хіба пізнавати — гріх? Так, не пізнавши зла, не оціниш добра! Зіставляючи протилежні явища, людина доходить до істини. Як же Бог, творячи першу людину за своєю подобою, не передбачав людського природного прагнення пізнавати й допустив диявола спокусити їх? Таж знав наперед усезнаючий Бог, що саме так воно й станеться, і все ж покарав тяжко перших людей, витавши їх з раю і прирікши Адамові добувати хліб собі в поті чола, а Єві родити в муках дітей своїх. Покарав не тільки прабатьків наших, а й увесь рід людський, наче можна карати дітей за гріхи батьків!..
Отець Йосип, похопившись, жахнувся: в які гріховні роздуми затягнув його лермонтовський "Демон" і який же зухвалий диявол, коли підступив з облудною спокусою навіть до соборного настоятеля, найпершого пастиря серед повітового духівництва!
Настоятелем він став нещодавно, та й то завдяки революції, що знизила навіть у церковному житті колишні суворі вимоги. Раніше, за старих часів, на його місці стояв би благочинний, академіст, що осягнув у духовній академії вищі богословські науки й міг би дати гідну відповідь на всі диявольські питання, перед якими почував себе безсилим отець Йосип. Попувати б йому й досі десь у глухому селі, якби не одружився з донькою-одиначкою старого священика, що, пішовши в заштат, передав зятеві невелику парафію на околиці повітового міста. Отам, на тій Юр’ївщині, як називали прості люди цю парафію, він і прослужив у маленькій дерев’яній церкві, що заціліла ще з козацьких часів, близько тридцяти років. П’ять місяців тому, коли соборний настоятель, благочинний Амвросій, не витримавши страху перед другим приходом більшовиків, нагло помер, духовна консисторія в губернії не одразу дала собі раду, кого призначити на місце померлого. Ворохобні часи кинули багато кого з духівництва на захід, де готувались до чогось польські легіони, а ще більше — на південь, де громадилися офіцерські полки генерала Денікіна. В самому соборі не можна було поставити на настоятельське місце ні священика Максимова, прозваного серед парафіян за невисокий зріст Миколкою Малим на противагу другому соборному священикові, теж Миколі, Вознесенському. Перший був ще молодий і, що й казати, непоказний для такої посади, а другий, отець Микола Вознесенський, хоч і вийшов літами, та не вийшов ні розумом, ні духовним ревнительством: ніхто не чув, щоб він виголосив у соборі хоч коротеньку казань, а службу Божу правив гугняво й одноманітно, наче стояв не перед престолом, а в себе на кухні просівав борошно через решето або крутив м’ясорубку з яловичиною. До того ж отець Микола припадав інколи до чарки. Подейкували, що й наперсного хреста йому не дали досі, що свого першого свяще-ницького хреста отець Микола загубив десь на дачі, гуляючи на іменинах дружини начальника казначейства. Куди ж такого в настоятелі, та ще в такі непевні часи! Решта міського духівництва, приголомшена частою зміною влад, сиділа, нічим себе не виявляючи, по своїх парафіях, здаля поглядаючи, куди хиляться соборні отці.
І ось тоді згадали про отця Йосипа. Згадали, як проводив він рекрутів своєї парафії на війну і, благословляючи засмучених воїнів широким хресним знаком, зворушливо виголошував: "Нема більшої любові, як хто душу покладе за друзів своїх!" Пам’ятали в місті, яку мужність духу виявив отець Йосип, коли серед війни привезли з фронту тіло його старшого сина Павла, що помер у шпиталі від тифу. Отець Йосип, чорний від батьківського горя, в чорних жалобних ризах, сам ховав свого первістка, сам одспівав йому вічну пам’ять і перший кинув у могилу жменю сирої землі. І ніхто не побачив на його смаглявому, з густою чорною бородою обличчі жодної сльозинки... Такий твердий був чоловік і в той же час такий палкий. Виголошуючи під час обідень казання, він і сам запалювався, викликаючи в простих жінок глибокі зітхання, а в чоловіків — зосереджену увагу. Він не торгувався за хрестини, вінчання й похорон, задовольняючись тим, що дадуть, а часом навіть вертав бідному назад його нужденну лепту. На Юр’ївщині отець Йосип не розжився, а той п’ятикімнатний будинок з садком і городом дістався йому як посаг разом з парафією від покійної Маргарита Порфирівни, дочки священика Дзюбина, що не був, кажуть, безсрібником. Отже, кращої кандидатури на чільне місце в соборі, ніж отець Йосип, не було ні в мирян, ні в консисторії. Щоправда, консисторців, що полюбляли єлейні, благообразні обличчя, непокоїла трохи незвичайна зовнішність отця Йосипа. Велика кучма чорного, як крило ворона, волосся на голові, чорна, густа, як у цигана, борода й темні, але гарячі, мов дві вуглини, очі надавали йому фанатичного вигляду. Такі пастирі часом самочинно знаходили чудотворні ікони там, де їм не належало об’являтися, впадали в єресь, тлумачачи на свій лад святе письмо, й, стаючи лжепастирями, каламутили людність і завдавали потім єпархіальним владикам чимало клопоту. "Викапаний протопоп Аввакум!" — казали про отця Йосипа в консисторії, але вибору не було, та й, може, тепер, коли через безвірну владу почали хитатися підвалини церкви, саме такого й треба настоятеля — палкого, як вогонь, і твердого, як кремінь. На тому й порішили, давши отцеві Йосипові заразом і наперсного золотого хреста.
Але який же тяжкий цей хрест, думав зараз отець Йосип, коли ти повинен напучувати інших, а сам не можеш одігнати від себе диявольських думок!..
А хіба попереднє життя його не було тяжким хрестом? Хіба не бичувався він усипаним тернами життєвим шляхом під тягарем сумнівів, підозр і здогадів?
Учора отець Йосип лише мельки, роздумуючи про виховання єпархіалок, згадав покійну дружину, а сьогодні наче навмисне викликав сатана з того світу Маргариту Порфирівну, щоб ятрити отцеві Йосипові давні душевні рани, а вона не сходить йому з думки, перегортаючи сторінку за сторінкою із книги їхнього спільного життя.
...Чи думав недавній семінарист, а тепер непомітний учитель церковнопарафіяльної школи Федоровський, парубок, як кажуть, без роду й племені, що йому може всміхнутися таке щастя? Час уже було думати про одруження, щоб потім висвятитися й стати десь на парафію, але хто з міських панянок піде заміж за бідного паламарчука, якому тільки й судилося, що нидіти десь у далекій сільській тмутаракані упослідженим, задрипаним пописьком! У духовних родинах теж не було йому пари — або занадто молоді ще дівчатка, або повиходили вже заміж. Виняток становила єдина дочка — втіха старого священика удівця отця Порфирія, Маргарита Дзю-бина, гарненька лицем і весела вдачею, яка, дарма що їй перейшло за двадцять п’ять, чомусь ще й досі дівувала. Він бачив її не раз на вулицях, у міському саду, в сине-матографі, але завжди в товаристві акцизних чиновників, наїжджих студентів, а одного разу навіть з двома
молодиками-офщерами місцевого кавалерійського полісу. Скромний, відлюдькуватий учитель і думкою не заносився пробитися крізь таке оточення до жартівливої красуні. І ось раптом відома міська сваха Баранова, зустрівши Федоровського коло школи, заговорила з ним про всяку всячину й недвозначно натякнула, що він дуже подобається Маргариті Порфирівні. Це було так несподівано й незвичайно, що Федоровський розгубився, не знаючи, жарт це чи глузування, й нічого не відповів. Але за кілька днів сваха заявилася до нього на квартиру й, ідучи навпростець до поставленої мети, одразу стала переконувати несміливого вчителя, що кращої пари, ніж Маргарита Порфирівна, яка давно вже потай кохає чорнявого вчителя, йому, майбутньому священикові, не знайти. На додаток вона нагадала про міську парафію на Юр’ївщині й майбутнє успадкування п’ятикімнатного будинку. Тільки несосвітенний дурень міг би відмовитися від такого щастя, що само валилося в руки Федоров-ському. Запаморочений таким блискучим поворотом у його долі, він не помітив тоді ні поспішності, з якою діяла сваха, намагаючись швидше довести справу до кінця, ні свого дивного становища, коли не він сватав, а його сватали без видимих на те причин. Йому не впала в очі дивна радість отця Порфирія, коли той, уперше побачивши майбутнього зятя, поквапився закликати до кімнати дочку й поблагословив молодят стати до законного шлюбу, не знаючи, що сором’язливий парубок не встиг ще й освідчитися в коханні своїй нареченій.
Все дальше промайнуло в такому рожевому тумані, замиготіло в такій приголомшливій круговерті, що отець Йосип ніяк не може пригадати всіх подробиць, хоч останніми роками минуле йому легше згадується, ніж те, що сталося вчора або навіть сьогодні.
(Продовження на наступній сторінці)