Більшовики, отаборившись у місті, не зачепили отця Йосипа, ні разу не нагадали навіть, що його син був тут петлюрівським комендантом. Чи вони дізналися від когось, що батько не схвалював синового напряму діяльності, чи взагалі поклали собі не втручатися в церковні справи, але вони поставилися байдуже до того, що отець Йосип став настоятелем собору. Та це не зменшувало його постійної тривоги й настороженості: хіба можна сподіватися чогось доброго від безвірників, для яких церква завжди буде скалкою в оці! Тяжкого іспиту завдав Всевишній людям своїм, попустивши слугам сатани запанувати в святобожній країні! Але треба витримати іс-пита, не піддавшись диявольській спокусі, що завжди йде чомусь у парі з Божим іспитом. Не може бути тривалою ця нехристиянська влада на святій Русі. Ідуть же десь білі полки Юденича, Колчака й Денікіна. Десь з ними простує до рідного міста й Петро, його найулюбленіший син, твердий, як камінь (недарма ж бо й назвав його отець Йосип — Петром, цебто "каменем"). Ідуть вони, вірні церкві й вітчизні православні воїни, як Божа рать, як невідбивна кара Господня, і вже підступають до Катеринослава.
Під враженням добрих фронтових вістей і чуток про повстання в більшовицькому тилу, де збунтовувалися цілі полки мобілізованих і, перебивши своїх комісарів, переходили на бік білих, отець Йосип прийшов до собору на Великодню утреню. Хоч стояла ще тільки половина квітня, але весна видалася рання, і в садку отця Йосипа на кущах аґрусу вже стали зеленіти бруньки, а Великодня ніч була така тепла, що багато людей прийшло до церкви без верхнього одягу. І яка ж сила-силенна людей прийшла цього року почути після лютих морозів і скажених завірюх благовісне "Христос воскрес", що провіщає людям мир, радість і надію! Тепер туг не було видно ні коштовних жіночих прикрас, ні багатого вбрання — все прості хусточки на головах, вицвілі кашкети та дешеві сорочки під приношеними піджаками. "От воно — "Прийдіть до мене всі трудящі й обтяже-ні", — думав отець Йосип, приязно відповідаючи на привітання з натовпу, який шанобливо розступався перед ним.
Коли в білих ризах, разом з двома соборними священиками Миколами, він підійшов на чолі хресного ходу навколо собору до зачинених церковних дверей, його охопило незнане досі зворушення. В напруженій тиші весняної ночі, коли не тільки тисячі очищених постом і молитвою людей, а й миготливі зорі на безмісячному темному небі чекали, щоб отець Йосип виголосив жадане "Христос воскрес", він затримався. Цей урочистий оглас завжди ніби межував дві ери, коли позаду одної лишалися голгофські хрести й скорчені, мертві тіла замучених на них, а друга починалася новим ясним днем, що передував вічному життю, яке дав людству Христос, здолавши смертю смерть. Отцеві Йосипові раптом здалося, що він може явити чудо, якщо зуміє вкласти в слова воскресіння велику силу переконання, адже віра горами рухає, як сказано в Святому Письмі. Повір сам, що воскрес твій гнаний, зраджений, ганьблений і розіп’ятий Бог, — і ти побачиш, як, подібно до тих римських воїнів, що вартували коло гроба Господня, розбіжаться в трепетнім страху всі його супостати, але такої сили не знаходив у собі отець Йосип і через те не радісно, а мало не розпучливо, аж запитливо подивилися на нього обидва отці Миколи, а він вимовив нарешті:
— Христос воскресе!
Мов стверджуючи перемогу життя над смертю, тріумфально виспівувала півча: "...и сущим во гробех живот даровал"; кладучи знак хреста на чола, груди й плечі, дружно відповідав отцеві Йосипові тисячоголовий натовп: "Воістину воскрес", і це збадьорило його й повернуло певність голосу. А коли всередині утрені з криласа, де стояла за корогвами — Христовими прапорами — півча, пролунало на весь собор: "Да воскреснет Бог и расточатся врази его", отець Йосип знову відчув наближення чуда. В екстазі він підніс угору руки й проказував за півчою:
— И да бежат, бежат, бежат все ненавидящие его!.. Отець Миколка Малий скоса тривожно поглядав на
настоятеля, а отець Микола Вознесенський хмурився, ніяк не розуміючи, як міг наважитися новий настоятель, не дожидаючи розговіння, упитися.
— Невже не чуєте? — спитав схвильовано отець Йосип, торкаючись пучками їхніх фелоней. Отець Микола Вознесенський тільки знизав плечима, а отець Микола Малий став нерішуче підспівувати за півчою: "...а праведницы да возвеселятся в Сионе". Ні, вони нічого особливого не чули, тоді як отцеві Йосипові ясно чулося, аж він ступив назад до царських врат, як десь далеко надворі сотні чобіт відбивають чіткий військовий крок і призовно лунає бойова пісня:
Марш вперед! Россия ждет
Дроздовского бригады.
Штык сильней, на бой крепчей
Красным нет пощады!
Чуда не сталося. То десь далеко пройшла на залізничну станцію червоноармійська частина, а пісню співав торік Петро під час свого короткого приїзду додому. Ніщо не змінилося тієї ночі в місті, лиш наступного дня У фронтових зведеннях повідомлялося, що під Мелітополем червоні частини одійшли на заздалегідь приготовані позиції.
Другого травня отець Йосип у старому підряснику ходив по своєму садку й обрізав на старих яблунях та грушах сухе гілля. Зненацька, де й узявшись, до нього збоку, немовби пщкрадаючись, підійшов соборний дяк Курочка. "От кому справді, — думалося отцеві Йосипові, — треба було б змінити прізвище на Курочкін або Куровський: духовна ж особа, як-не-як, і на тобі — смішна Курочка!.." Дяк не подобався отцеві Йосипові ні своїм прізвищем, ні подзьобаним віспою видом, ні вкрадливим, трохи гугнявим голосом. А головне, Курочка завжди приносив тільки прикрі вісті, наче все добре, що могло потішити й звеселити людину, ніяк не держалося в його довгастій голові.
Отець Йосип насупився, чекаючи, коли дяк вицідить із себе чергову дозу отруйних новин, але Курочка, як і завжди, почав здалека:
— Слухав я вчора, отче Йосипе, що вони співали на своїх маніфестаціях: "Вставай, проклятий, заклеймьо-ний" Це ж як треба розуміти — молитва їхня до анцих-риста чи акафіст сатані? — Не чекаючи відповіді отця Йосипа, Курочка погладив ріденьку рудувату борідку й, посміхаючись, сказав далі: — І як воно в них швидко співається, поки — "разрушим до основания", а от коли доходять, що "мы наш, мы новый мир построим", наче їм жилка стаєт тонка — ледве витягають свою пісню!.. — і дрібно захихикав, задоволений з власного дотепу. Отець Йосип і раніше не раз жартома думав, що Богомазам, які б узялися малювати "Тайну вечерю", кращої натури для образу Юди, як Курочка, не знайти, а зараз йому цілком серйозно спало на думку, чи не перекинувся Курочка тихцем до більшовиків і чи не з намови "чрезвичайки" каже він такі протибільшовицькі речі, щоб витягти за язика свого настоятеля? Через те він навіть не посміхнувся на Куроччин дотеп, а ухильно й холодно відповів:
— "Несть бо власти, аще не од Бога", сказано в Святому Письмі, "властям предержащим да повинуйтеся", — і одвернувся, підносячи руку з садівницьким ножем до сухої гіллячки й даючи тим на розум підозрілому Курочці, що ситник бердникові не товариш і настоятель не має охоти ставати запанібрата з дяком. Але Курочка, чи справді не розуміючи того, чи тільки удаючи, що не розуміє, гаряче заперечив:
— Правдиво кажете, отче Йосипе: всяка влада — від Господа-Бога, але тільки не більшовицька. Не може ж Бог наставити владу проти самого себе, більшовицьку владу, що розкидає під ним самим усі підвалини! Ця влада — від сатани!
— Бог посила нам великий іспит, — сказав свою звичайну фразу для такого випадку отець Йосип, але Курочка заперечив її запитанням:
— А чи не велика спокуса сатани, отче Йосипе?.. Отець Йосип, який і сам уже не раз не міг для себе
визначити — чи то Бог випробовує міць православної віри, чи то кепкує з Бога й православних сатана, завагався належно відповісти дякові, а той скористався тим, щоб піднести отцеві Йосипові нову прикру звістку, для чого, власне, й прийшов сьогодні:
— Від сатани, тільки від сатани йде воно все, бо ди-вітьсяг куди вже простягає свої пазурі: я вчора бачив, отче Йосипе, як і ваш синок отрок Яша йшов на маніфестаціях і співав з комсомолами:
Долой, долой монахов,
Раввинов и попов!
Да здравствует коммуна
И юный комсомол!
І після короткої паузи єхидно запитав, добиваючи приголомшеного звісткою отця Йосипа:
— Це ж як треба розуміти, отче Йосипе: іспит чи спокуса?..
Довго не міг очутитися після цієї звістки отець Йосип: занадто глибоко запускав свої пазурі сатана, підбираючись уже й до найменшого сина Якова! Отець Йосип і раніш помічав, що син — байдужий до релігії, часто забуває перехрестити лоба, поївши, напевно, й, лягаючи спати та встаючи ранком, не молиться, але дійти до того, щоб прилюдно паскудити свої уста бісовськими піснями, — такого не сподівався отець Йосип. Коли ввечері того ж дня він спитав Якова, що це все значить, син резонно відповів:
—— Усі старшокласники були й усі співали, бо так наказано нам. Не міг же я, тату, один не прийти й не співати, щоб потім за це мені не видали атестата.
Отець Йосип нічого не сказав на це синові, але синова відповідь не розвіяла його тривоги, тим більше що ближчої суботи після вечірні Курочка пішов проводити настоятеля на його Юр’ївщину й дорогою знову завів розмову про Якова:
— Воно, конешно, діло не моє, ну тільки, отче Йосипе, від щирого серця раджу вам: бережіться Гуреви-ча — не доведе він до добра вашого Ялту! Ох, не доведе!..
Отець Йосип не став розпитувати Курочку про студента Гуревича, сина відомого в місті аптекаря, але з Яковом поговорив, чого це він раптом заприятелював з якимось там Гуревичем?
— Гуревич — секретар комсомольської організації, от тому він і приходить до старшокласників у гімназію.
— Для чого? — спитав отець Йосип.
— Ну, агітує, щоб вступали до комсомолу... — неохоче відповів син.
(Продовження на наступній сторінці)