— Ох, дощу б, отче Йосипе, дощу б треба, а його нема! Геть-чисто вся городина гине! Молебня б відправити, чи що?.. — закинув нарешті головне Курочка й, бувши низький на зріст, а до того ж ще й нахилившись з поштивості перед настоятелем, знизу вгору дивився хитруватими очицями на отця Йосипа. І знову отцеві Йосипові вчувся навмисний лукавий підступ. "Невже дяк не розуміє, що молебень десь на полі, де збереться великий натовп, влада, в такий критичний час, коли йдуть тяжкі бої за Харків, може сприйняти як ворожу демонстрацію духівництва?" — подумав отець Йосип і, не повертаючи до дяка голови, відповів:
— Все в Божій волі, а за "изобилие плодов земных" молимося під час кожної єктенії.
Курочка вислухав, киваючи головою, слова настоятеля і тільки тепер висловив те, задля чого він і підійшов сьогодні до отця Йосипа:
— Проміж іншим, отче Йосипе: негаразд, дуже негаразд виходить, що мерзопакосний Сашко прислужує у вівтарі, ще й стихар одягає!..
Шістнадцяти— чи сімнадцятилітній Сашко був справді переросток, щоб виконувати обов’язки хлопчика у вівтарі. Але округла Сашкова статура, середній зріст, а головне, роззявлений рот з пухкими червоними губами й завжди підведені вгору брови, ніби Сашко з чогось постійно дивувався, зменшували йому літа й надавали обличчю йолопуватого виразу. Кругом сирота, Сашко був на вихованні й утриманні бездітного соборного диякона Іванченка й прислужував у соборі давно, ще з часів покійного настоятеля Амвросія. Прислужував він справно: не помітно було, щоб крав просфори або нишком пив теплоту, носив ставники, тримав на вечірнях єлей, і краще за нього ніхто не вмів роздмухати кадило.
— Чим же не догодив вам Сашко? — байдужим голосом спитав отець Йосип, не бачачи підстав ремствувати на хлопця.
— Та мені що! — смиренно відповів дяк. — А от церкві святій як, коли такі безчесники в стихарях будуть микатися?..
— А в чому річ? — спитав нетерпляче отець Йосип, роздратовуючись, що дяк крутить замість одразу викласти суть справи.
— Воно аж страшно навіть подумати про таке, а не то що казати... — І, завагавшись на хвилину, щоб підібрати пристойнішого вислову, пошепки сказав: — Любо-питствує Сашко з дияконихою, яка йому, паскудникові, матір рідну заступила!.. — І, бачачи, що настоятель не розуміє його, додав: — Сказати б, у гречку з нею скаче...
Ця несподіванка так вразила отця Йосипа, що він лиш розгублено спитав:
— А отець диякон знає про це?
— Де йому, немощному та некмітливому, знати про це! — махнув рукою дяк. — Та й що він може вдіяти, коли вдома в нього всім верховодить диякониха! — скрушно й воднораз іронічно пояснив Курочка.
"В такому разі слід було б справляти за гріх не з пришелепкуватого сироти, а з літньої розпусниці", — хотів сказати отець Йосип, але роздумав: не варто заходити з дяком у розмови на такі дражливі теми, і, помовчавши хвилину, сказав:
— Я подумаю про це.
Але, повернувшись додому, отець Йосип не став думати про Сашка, хоч ясно було, що вже через свій йо-лопуватий вираз і постійну безпричинну усмішку хлопчина не підходить для прислужування у вівтарі.
Думка отця Йосипа знову повернулася до нічної розмови з сином. Що його знадило до комсомолу? Красномовність Гуревича, що кумедно гаркавить? Дурниці! Та й син аптекаря пошився в комуністи не тому, що його турбує доля робітників і селян, про яких він, кажуть, розпинається в своїх промовах, а йому треба влади над людьми. Яка то страшна принада — влада над людьми! Навіть Сина Божого спокушав диявол у Синайській пустелі владою над світом. Але тоді диявол діяв нерозумно: хіба можна було спокусити владою Боголюдину, що прагнула царства "не от мира сего"! І син Яків не з тих, хто пнеться до влади. Навіщо вона йому? Не те одірвало Його душу від батька й потягло в тенета сатани!.. А що ж тоді? Адже отець Йосип, як батько, як священик, учив своїх дітей тільки добра: полюбіть ближнього свого, як самих себе, не заздріть йому, не вкрадіть у нього, не вбийте його. Це заповіти ще Старого завіту, закладені в душі, в совісті кожної людини. Хіба без них може існувати будь-яке суспільство? І разом з тим уся історія людства — чи не є безнастанна ворожнеча не тільки між окремими людьми, а й між цілими народами, що заздрять один одному на родючу землю, на надра в землі, на вихід до моря й грабують, убивають один одного. І бредуть у крові засліплені ненавистю народи, через епохи, і за владу над їхніми душами змагаються дві протилежні сили — добро і зло, Бог і сатана... Одна сила творить найлюдянішу релігію — християнство, за яку з молитвою вмирають на арені Колізею в пазурах хижих левів перші християни, а друга сила обертає цю людинолюбну релігію на трибунали інквізиції і з молитвою на устах палить на майданах християн-єретиків; одна сила дала людині свобідну волю й сказала: "Живіть, люди, в любові та злагоді, бо всі рівні перед Богом, усі ви брати во Христі", а друга сила проголошує ту ж таки свободу, рівність і братерство між людьми і стинає на гільйотині людські голови; одна сила несе між різні народи Христову віру миру й любові, заклинаючи єднатися, бо для Бога нема різниці — еллін чи юдей, обрізаний чи ні, а друга сила висуває інтернаціоналізм і воднораз сіє в кожному народі непримиренну класову ворожнечу...
О, як подібні ці сили одна на одну і як легко помилитися чистій отрочій душі й повірити, що добро може зробити й недобрий!
Отець Йосип став навколішки перед образом Христа в терновій плетениці й, заломлюючи в розпуці руки, заволав:
— Сину Божий! Ти просив у Гефсиманському саду Небесного Вітця, щоб чаша гіркої цикути обминула Тебе. Зглянься на мене, грішного земного батька, й залиши мені мого сина Якова! Мою останню втіху! Молю Тебе, благаю...
Він розпластався ницьма на підлозі, готовий кинути себе заради останнього сина в прах і тлін, аби лиш молитва дійшла до сил небесних, але в цю мить до кабінету, не постукавши, як звичайно, вскочила захекана Варвара.
— Білі Харків узяли! Наш виконком уже тікає з города...
Отець Йосип підвівся й ревно перехрестився широким повільним знаком. Таки дійшла його молитва до Бога!
Але Яків тепер майже не бував вдома. Дві ночі, коли в місті було особливо тривожно, бо білі дійшли до Бого-духова, що стояв на півдорозі з Харкова до міста й скрізь по вулицях ходили військові патрулі. Яків зовсім не ночував удома. І отець Йосип більше не сидів допізна, чекаючи сина, щоб іще раз поговорити з сином і спробувати завернути його з небезпечної хибної путі. Марна річ — говорити зараз, коли сили пекла так міцно тримають Якова, що навіть страх перед недалекою розправою білих не може його вдержати в батьковій хаті. Лишалося тільки покластися на волю Божу й молитися, молитися—за сина, за себе, за всіх...
І він молився. Молився вдома, коли повертався до тихих своїх покоїв спочити від суєти й страстей, молився й у соборі, де правив щодня вечірні й обідні. З понеділка він запропонував обом священикам Миколам служити в такі тривожні дні не по черзі, як було досі, а соборно — втрьох. Отець Миколка Малий від подиву розкрив рота й нічого не сказав, а отець Микола Вознесенський, хоч і не заперечив, але знизав плечима й насупився, мовляв, навіщо така церковна демонстрація, коли більшовики й без того скоса дивляться на духівництво, яке, на їхню думку, спить і бачить прихід білих до міста...
Але білі захрясли під Богодуховом і чогось уже другий тиждень не йдуть ні вперед, ні назад. Вечорами, коли спадала виснажлива денна спека й на спорожнілих вулицях ущухав усякий рух, десь здалека, з південного заходу, чувся гуркіт. Вперше, коли отець Йосип почув скрізь одчинене в сад вікно той рокіт, йому здалося, що нарешті суне на місто виблагувана на відправах гроза.
яка принесе рясні дощі й жадану прохолоду, але другого дня на ранній обідні він побачив, що то була інша гроза — земна, страшніша за небесну. Це через неї, дарма що буденний день, у соборі людно, як у неділю. Прийшли крамарі, яким через страх не силиться в крамницях, прасоли й кабанники, яким не можна виїхати з міста, але й небезпечно перебувати вдома, і ще якісь невідомі люди, що мали свої причини шукати в церкві заспокоєння. Всі вони принесли до собору свої страхи й тривоги, й тому на ставниках горить багато дорогих свічок, чуються глибокі зітхання й сопіння гладких людей, що важко опускаються на коліна й знову піднімаються. Вони швидко хрестяться й одважують низькі поклони, коли з вівтаря чується піднесено-твердий голос отця Йосипа, який наперекір сьогоднішній дійсності, де орудують диявольські сили, возвіщає людям:
— Благословен Бог наш всегда, ныне и присно и во веки веков!...
Не може не дійти до Бога молитва такого достойника й не захистити православних християн від страшної небезпеки, що зависла над містом, де вже почалися арешти й труси.
А білі все ж не йдуть... Чого вони спинились під Богодуховом і тупцяють на одному місті? Чи не стає сили, щоб дотягнутися сюди через якісь п’ятдесят кілометрів, чи сам сатана спинив їх, підкинувши підмогу червоним?
А спека дужчає, репається суха земля, сохне городина, обсипається зів’яла, недостигла садовина. Дощу, дощу! Але в повітрі чується лиш передгроззя та десь далеко гуркотить артилерійська канонада.
(Продовження на наступній сторінці)