Відомий був факт, коли його випадком обрали до правління колгоспу, він став тоді неможливий у поводженні з людьми. Почав ображати, погейкувати, виганяти на роботу на годину раніше од нормального часу, став глузувати з невправних чи кволих, а одного разу навіть дозволив собі побити батогом колгоспницю. Звичайно, його одразу вивели з правління й віддали до суду, але всім ясно стало, що він тільки наймит у колгоспі, й високі почуття колективного, творчого, нового — зовсім йому чужі, ба навіть незрозумілі. Як навмисне, одного року він працював у бригаді, котра завоювала перехідний прапор райвиконкому, грошову премію й подарунки. Йому припав патефон з кількома платівками. Довго потім згадували колгоспники, як Мусій ходив з патефоном по селу, зупинявся перед кожною хатою й грав, поставивши патефона на землю. Він був п'яний, мовчазний, кожній хаті вклонявся до землі і не забував додати, що його нічим не купити, а "все гуртове — чортове..."
Люди подивлялися на Мусія, як на хворого, й обережно казали: "Нехай. Це в нього куркульська мазка з душі виходить. Не всім же одразу хоч би й у рай!"
Мусіїв батько куркуль був не питимий [13],— він розбагатів вже після революції. Повернувся з австрійського фронту на добрій тачанці, пара коней, кулемет, гранати. Так звана "банда Гандзі" саме й пішла од цього добра, обросла людьми й прокотилася, мов перекотиполе, по степах. То Ґандзя приставав на часину до батька Махна, діяв з ним у стратегічному порозумінні, пускав попереду себе піратський чорний прапор анархії. То той же Гандзя відокремлювався й потім ставав під петлюрівську ганчірку. Одного разу він потрапив до пастки й мусив був на час пристати до денікінської Добрармії, яка в народі зафіксувалася як граб-армія. Скрізь старий Гандзя, якому тоді не було й двадцяти двох років, дуже розумно збирав гроші. Він ні на кого не звірявся, діяв сам, і коли давав грабувати цілій банді, то левина доля мусила перепасти йому, отаману. Декого, цікавого, доводилося виписувати з ватаги, давши на дорогу коней, зброї, добра.
Іншому, теж цікавому, але необережному, Гандзя давав на дорогу кулю в потилицю й далі складав докупи золото й камінці, матерію, шкіру і всяку всячину.
У Гандзі вистачило глузду вчасно зупинитися, розпустити банду й зникнути, а потім прийти додому пішки в рогатій шапці-будьонівці, в червоноармійській шинелі, розшитій всіма барвами веселки, із липовим посвідченням в кишені. Виждавши час, потихеньку, полегеньку, не звіряючись і власній дружині, почав стягати землю. Щоб не привертати до себе людської уваги, гріб потрошку: півдесятини, клинець, клаптик, левадку. У нього б стало коштів захопити й поміщицький шмат, та бас урвався йому несподівано й нагло,— він повісився. Мусій тоді був підлітком і пам'ятав, як прийшов до батька невідомий чолов'яга, вони замкнулися в коморі й пиячили, а потім хлопець мусив допомагати батькові закопувати вночі того гостя. За деякий час прийшов інший дядько, знову вони замкнулися із старим Гандзею на розмову, пиячили до ночі, а тоді Мусій знайшов батька в леваді ледве живого, заюшеного кров'ю, навкруги все було таке витолочене, наче товклася скажена тічка. Батько Гандзя одужав, але став полохливий, боявся увечері виходити з хати, вночі схоплювався з полу й кричав, наче його хто різав,— загалом, як казали люди, стерявся од великої люті. І здимів, залишивши дружину й підлітка Мусія.
Під час колективізації земля перейшла до созу, мати вмерла, підпарубчак Мусій став до гурту, як і всі.
Сьогодні святковий день: він удома по стількох мандрах. А чого? Чи варте добро, що він за німців настягав, такого ризику? Може б, дати йому ще полежати в землі який рік? Золото не зогниє, камінці не потліють... Дурний, що поквапився! А тут, може, й плететься вже на нього сільце... Вія підповз до клуні, де відбувалися збори, прогріб дірку в соломі, наставив вухо, чи не почує свого прізвища...
XXI
Василь Іванович, вислухавши схвильовану Дорку, устав з місця й почав ходити по клуні. Він важко спирався на палицю, протез, давно мащений, легенько рипів.
Так на фронті ходив живими ногами з кутка в куток по землянці, чекаючи розвідників, ждучи телефонного виклику з армії, всоте передумуючи план бою, шляхи матеріального забезпечення, переживаючи відсутність листів од Дарини. Дорка розповіла зборам про небіжчицю Настю, її взаємини з Мусієм Гандзею, наче цього не знали на селі, але вона говорила для полковника. Про Настину каторгу в Німеччині з малою дитиною, про Мусія за гітлерівських часів. "Треба поставити людей навколо села,— пошепки сказала Дорка,— бо знову втече від народного гніву, товариші!.." — "Не хвилюйтеся, Дорко,— озвався Василь Іванович,— від народу не так легко втекти! Спитаємо й про Настю... Прошу вас, "Ганно, що ви хотіли сказати про Настину сирітку?" — "Судіть, як хочете,— урочисто вийшла Ганна наперед,—-взяла її за доню й любитиму, нікому в світі не віддам, вигодую,— за сина й мужа, забитих фашистами!" — "Точно,— сказав Іван Середа,— на цей випадок я сам шкодую, що переріс трохи, ніхто в прийми не бере!..". Дівчата засміялися, мов золоті горішки розсипали по клуні, а Павло Гей-бо, Іванів друг, додав, що він цілком приєднується до слів попереднього оратора.
Павло Гейбо розповів людям про солдатські мрії на полі бою, як атакували під Керчю, Ейдткуненом, на Ельбі. Як ускочив він до табору невільників за Ельбою, де вмирали люди, замучені гітлерівською державою. На цім місці розповіді Дорка розхвилювалася, а Павло не звернув уваги й продовжував оповідати, як він побачив у таборі дівчину з наших країв, ос:ь записав її прізвище, може, хто знає з людей, ото буде батькам радість... "Братику,— сказала Дорка,— не шукайте записки, то була я!"
Люди радісно загомоніли, наче вперше роздивилися Павла Гейба, й почали плескати в долоні, аж гай загув. Люди хотіли вірити в такий щасливий збіг обставин, народ великий оптиміст, і все збувається по його слову. Ось так побачилися вдруге Дорка й Павло, котрі знайшли одне одного на кордоні Тюрінгії й Саксонії, загубили, не зрозумівши долі, що їх зіткнула, й знову стрілися. Дорка глянула на Павла, той глянув на дівчину й побачив, що це за нею сходив тисячі кілометрів і ніде не стрів,— бач, яка худенька, маленька, тільки очі на пів-обличчя — карі, гарні, чисті. А Дорці здалося, наче все спала й ось прокинулась,— так повно б'ється серце, стільки пісень попливло в уяві — одна краща од другої...
Карпо Цар зайшов не сам, а з товаришем Полупенком, який за німців прожив більше року у Веселій Камянці, годуючись із ласки добрих людей. Коли німці втекли, Полу-пенко об'явив, що він важливий працівник і одбував тут підпілля, за що йому вийде велика нагорода. Він зайшов за Карпом до клуні — опецькуватий, прибраний, чимось на-пахчений,— недбало поздоровкався до людей, рухом руки одсунув з колоди двох дівчат і мовчки сів сам. "Так от товариші-громадяни,— заговорив Карпо,— всім нам відомий борець за краще життя — товариш Полупенко. В той час, як дехто піддався на німецьку вудочку, він непохитно провадив на селі лінію, закликав людей, організовував партизанський рух. Про це я йому з вашої одноголосної згоди засвідчую довідку, щоб товаришу Полупенкові поновили партійного квитка, хай він і далі зостається окрасою нашого району на посту відповідального працівника!.."
Проте збори не промовчали, як розраховував Карпо,—наче всіх ґедзь укусив. На голову Полупенка посипались такі дотепи, запитання й прості глузи, що він не витримав і замахав на людей кулаком. "Не треба кулаків,— спокійно мовив Василь Іванович,— давайте розберемось потихеньку, що ви робили й чого люди сердяться..." Тут Карпо поліз в амбіцію, вийшов на місце голови й давай лаятись уздовж і впоперек.
Товариш Полупенко засмілів теж і з свого боку став загрожувати карами всім неслухняним, що не знають свого місця, а лізуть, як свині. Люди одразу гомоніли ображено, а потім і замовкли, поглядаючи на Василя Івановича. Демобілізовані оглядалися на всі боки, наче потрапили під кинджальний вогонь, Василь Іванович нікого не спиняв, не стукав кулаком по столі й не кричав, як вимагала його душа,— він витяг книжечку й став записувати. На Карпа це подіяло, як холодна вода,— замовк, оглянувся на Полупенка за порадою. Той махнув рукою,— мовляв, не бійся,— але продовжувати їм Василь Іванович не дозволив. Сказавши, що Карпо даватиме пояснення в районі, де йому накажуть зібрати колгоспників і вибачатися перед усіма, полковник знову поцікавився у Полупенка, що той робив на селі, як опинився, з ким був пов'язаний?
Тоді підвівся з місця бригадир Семен Бойко, колишній командир партизанського загону. Бойко доповів ситуацію за німців, щоразу звертався до людей за потвердженням, і збори в один голос підтримували його. Товариша Полупенка було переправлено в підпілля на цю місцевість. Коли траплялися небезпечні дні — каральні групи заходили, тетенкопфи и, есеси,— Полупенко вибирався з села на двір в курінь і вимагав носити туди їжу. Коли хто одмов-лявся — загрожував зголоситися німцям як місцевий партизан, нехай тоді все село палять. Навіть староста нащо вже собака був, а й той боявся. "Я не раз пропонував пристати до нас, але товариш Полупенко відповідав, що він мусить берегти себе для миру, а з нами може загинути..."
(Продовження на наступній сторінці)