"Ну, справа ясна,—сказав Василь Іванович,— нащо було стільки розмов?.." — "Безумовно,— радо, погодився Полупенко, який відчув у голосі полковника нотки співчуття,— це така проста й зрозуміла річ, я не мав права ризикувати життям, як звичайний партизан, я думав про післявоєнну роботу, це був героїзм — не загинути в ті часи!" — "Ви мене не зрозуміли,— відповів Василь Іванович під загальний регіт аудиторії,— не варто було ховатися, щоб зберегти себе для народу. Якраз навпаки: той, хто не ховався, а боровся з окупантами, має цінність для партії!"
Карпо вискочив із клуні так швидко, наче його "транвай" знову зібрався од нього тікати. Товариш. Полупенко не став сперечатись, прошепотів — "ну, ми з вами в іншому місці поговоримо" — й, важко дихаючи, червоний і мокрий, кинувся з воріт клуні, як плавець на далеку відстань. їх обох супроводжував голосний сміх, вигуки, й люди зрозуміли, що в них на селі почалися нові часи, тільки треба з усіх сил триматися цього Василя Івановича, робити з рання до вечора, бо в нього людське нічого не пропаде, колгоспне ні до чиїх рук не примерзне, і вже голос партії буде не тільки в районі, а й у них — у розваленому, погорілому колгоспі. "Да,— сказав дядько Сашко своїм солдатам,— я-люблю таких людей". Він не встиг роз'яснити, кого саме любить, як повз нього пройшов Василь Іванович, і само собою трапилося, що молодший сержант Сашко Вовкотруб та його товариші проводжали полковника до самісінької комори на колгоспному подвір'ї, де тимчасово він мешкав. Дорогою полковник мовчав, а солдати йшли позаду й час від часу прикро зітхали. .
XXII
На дні її спогадів лежало дитинство. Рано-рано зайшла в густий холодок під соняшники. Високо над головою цвіли жовтогарячі вінки, пахли терпким смолистим духом,— вона, прийшла подивитися, як соняшники повертатимуть голови за сонцем.. Стовбури шершаві, аж колючі, листя спідсподу в жилках і ще шорсткіше од гарбузового. Це десь Ганна шукатиме, бо вона їй за няньку. "Даринко-о,— гукатиме сестра,— йди, я тобі грушок напекла!" Сьогодні встала до сонця. Важко було просипатися, але вона викотилась по Ганнусиній руці, трохи перечекала, відповзла до дверей і виглянула, чи ніхто її не перейме. "Ти така хитрюга,— казав їй тато,— тобі, мабуть, не п'ять років, а цілих п'ятсот!" Сьогодні до того ж і тато приїдуть із колії,— так у них ще називали залізницю. Тато працює на станції й часто приїздить додому. Соняшники зовсім не ворушаться й нікуди не повертають голів. Сонця ще немає, а он там воно має сходити, на тім згористім белебні, під яким пливе по річці пара. Земля ще холодна, вогка від роси. Прогорнула суху ямку, підстелила сорочечку, вмостилася, обхопивши ноги руками, обіпершись підборіддям на коліна, щоб не проґавити сходу сонця й примітити, як до нього повернуть голови соняхи. Тоді знатиме, що довіку прив'яже до себе щастя: де ж пак, бачила таку таємницю!
Вже і сонце зійшло, соняшники повернули до тезка голови, вже й на гарбузинні розгорнулися жовті п'ятикутні зорі, вже й кицька знайшла дівчинку, замурчала, вмощуючись коло неї дрімати, а Даринка все спала. їй снилося сонце, що підійшло й гладить гарячою рукою по голівці, соняхи метляють тими головами, мов решетами, й щастя, схоже на зелену ящірку, виповзло їй на рукав та й каже: "Дівчинко, дівчинко, не прив'язуй мене, я тобі в пригоді стану!" — "Добре,— одповідає Даринка,— я думала — щастя, як квітка, а воно на ящірку скидається, бігай собі, ящірко, й не журись, тільки щоб тебе ніхто не спіймав!" — "Я тобі приречене,— каже щастя,— ах ти ж, погана ти дівко, хіба ,можна так ховатися, до хати, заволоко, ось чекай-но, тато тобі дадуть!" Даринка розплющила очі й побачила над собою Ганну, яка ніяк не могла її добудитися,— "стривай, стривай, заволоко, що тобі тато скажуть!" Але тато тільки сміялися й високо підкидали Даринку, а їй серце заходилося од тої височини.
Так, Даринка була щаслива. Вона належала до тих людей, яким усе збувається. Варто було чого побажати, як уже й падає з неба, тільки простягай руку й лови. Часом ставало нудно, бо щастя не повинно легко йти до рук, як приручене, але тоді Даринка уявляла, що бажає чогось нездійсненного, й рівноважила свої почуття. Може, те щастя деінде по світах не так годило б їй, та на селі коло матінки все робилося по Даринчиному киву. "Щаслива ти, Даринко",— казали дівчатка. "Так, я щаслива, подружки",— обзивалася Дарина. "І в кого ти вдалася?" — жартома запитував тато. "А в одного гарного козака",— одказувала доня, навчена матіркою. "Ну, будеш хлопцям голови сушити",— зітхав тато. "Буду, батечку",— радо згоджувалась Даринка, якій світ ввижався немов одне велике весілля, де музики весело тнуть, де танці кружелять, де хлопці гарячими очима заглядають у душу.
Спочатку всі думали, що переросте свою красу, з янголятка зробиться цибатою Даркою або неоковирною, веснянкуватою Дашкою. Коли ж ні: як було волоссячко мов льон,— стало як шовк; як було личко біле, стало ще біліше; як були руки маненькі, ніжки зграбні, а хода мила,— зробилось усе з літами ще миліше. Когось іншого вже прозвали б ледащицею, немною, немоторою за те, що не любила працювати, а Даринці аж личило: роботу кожне впорає, а от глянути так, посміхнутися, очима заграти, гарненько промовчати,— хай хто спробує!
"Дурненька росте в нас доня",— казала часом мама, сидячи коло тата й гладячи йому кучері. "Нехай і дурненька, проте гарненька,— ліниво одказував тато,— вона й без розуму хоч кого з розуму зведе!" Тато несподівано помер, мама так нудьгувала, що й собі не забарилася, а Дарина не забула цих слів, підслуханих під вікном. Ганні не довелося довго дівувати, бо хата вимагала хазяїна, вискочила Ганна за Кравчину без особливої любові, бо ніколи було,— побралися й угадали: були собі до пари. Дарина прожила вже в сестриній родині, як у материній,— пещеною, коханою, неробою,— доки знайшовся Василь у командирськім званні, приїхав, покохав, одружився...
Ганна вдосвіта вив'язувала понад дорогою жито, що лишилось недов'язане після лобогрійки, бо боялися через сушу вим'яти зерно, а ніч трохи одволожила, саме вчасно похопити в снопи. Дарина проходила по дорозі на станцію, не помічаючи нічого ні перед собою, ні навкруги. Ганна побачила її постать здалеку, й щось таке невимовно сумне було в її ході, що кинула недов'язаний сніп і побігла по стерні до дороги.
"Сестронько, голубонько,— розпачливо гукнула вона,— куди це ти вибралася зрана?!" Певна була, що стріне усміхнені очі й жартівливий голос пустунки Дарини,— але ж ні, не підводить очей подорожня, пов'язана хусткою, в пісній нестрокатій спідниці, пальто — на руці. Почувається, що в очах тих криниці сліз, ось підійме вії, й рине сльозова ріка. "Дариико, що з тобою?" — "Не знаю",— озвалася Дарина, не підводячи очей. "Ану, глянь на мене",— наказала Ганна Дарина звела на сестру очі — дійсно, повні сліз,— і Ганна жахнулася, який засмучений вираз. Ніколи Дарина не була такою, хіба що в день маминої смерті. "Прогнав?" — скрикнула Ганна. "Ні".— "Куди ж ти тікаєш, доню?" — жалісливо запитала Ганна, підсвідомо називаючи молодшу сестру цим словом.
Дарина стояла на дорозі, не роблячи й найменшого руху, який показав би, що вона хоче пригорнутися, поскаржитись. Ганна ступнула до неї, обняла дужими руками й стала цілувати бліде, безпорадне личко. "Куди ж ти, моє серце,— сказала чомусь на вухо Дарині,— моя ти голівонько бідна, моя ти сиріточко нещасна?" Ганнине серце захлинулось у терпкому жалі до Дарини, їй здалося, що сестра йде безвісти, з головою поринає в далекий світ,
"Сядьмо під полукіпок,— сказала Ганна,— хоч посидимо на дорогу, коли не хочеш говорити — куди..." — "Я й сама не знаю".— "А Василь?" — "Я вийшла, коли він заснув..." Ганна взяла Дарину за плечі й добре потрусила,— "ти чуєш, що я питаю, прокинься на милість!" Дарина вирвалася з сестриних рук і пішла далі по дорозі, а Ганна, переборовши крайнє здивування й жах, побігла за нею слідом, обняла міцно й пішла поруч.
Довго вони йшли мовчки. Такт підказав Ганні ні про що більше не розпитувати. Але ж не можна отак, ні сіло ні! впало! Далеко позаду зосталися Ганнині снопи, пук сонячних стріл випорснув з-за крайнеба, за ним сонце викотило краєчок золотої скелі, шматок її одірвався й поплив угору — нежаркий ще й круглий диск. Дарина сама заговорила, не дивлячись на Ганну, наче озивалася не до живої душі, а до навколишніх полей. Чуючи її мову, Ганна дивувалася, що отак мізинечка раптом відчула себе дорослою, а ніхто б же й не мислив, що здатна. Дарина вперше оглянулась з гори щасливої долі й злякалася, затужила по-справжньому. Вона побачила Василика в повному каліцтві,— а чого ж іншого чекала? Невже думала, що протези приростуть до тіла і усе буде, як було? Інші не відійшли б і на крок. І чи можна втекти від самої себе? Побуде без нього, скільки витримає. Бач, як твердо мізинечка йде. Припряжи до неї воза — не помітила б. "Хоч напиши, де будеш",— сказала Ганна. "Добре".— "Бувай здорова".— "Бувай".
(Продовження на наступній сторінці)