Молотили ціпами, щоб швидше, — в один, два, три і в чотири ціпи, тільки й видко було, як злітали бичі на ціпилнах, чітко й ритмічно гупотіла земля. Дехто молотив кам'яними котками, тягаючи їх самотужки по розстелених на току снопах. Тут же на воротях, ставши боком до вітру, баби віяли, високо піднісши вгору дерев'яні мірки з зерном і потроху сиплячи на рядно золотий колгоспний набуток. Од кузні рушило на степ двоє плугів, запряжених коровами, з жіночою обслугою,— плугатарі й погоничі були дівчата.
Інша справа, коли б оце джерготів гусеничний трактор, а за ним ключ плугів, стан бункерів або хмара борін та райборонок. Глибоко пішов би в землю леміш,— коровки так не потягнуть,— і на весну збереглась би волога, не страшно виглядати засуху. Та що ж, коли фашисти все знищили, треба часу на поновлення. А коровки йдуть у ярмах, похитуючи вим'ями, робітниці й годувальниці. Погоничка то шмат хліба подасть на ходу корові, то погладить за вухом. "Соб! — погукує плугатарка.— На себе верни! Хіба не бачиш, що мені й плуга з борозни вивертає!" Рівно полиця кладе скибу, замісто жовтої стерні постає чорна масна рілля, десь і граки впали на борозну клювати хробачню, вітер жене хмари через село — знову не буде дощу — праця на землі веде щорічний цикл: починає плуг...
XXIV
На лузі зібралося чимало чорногузів. Вони ходили, високо підіймаючи ноги, збивалися в купки, в більші гурти, мов людська громада перед зборами.
"Осінь, — казав той, хто бачив їх, — диви, чорногузи в вирій лагодяться!" Проте збори пташині були лише попередні, летіти їм ще рано, ось нехай почнуть копати картоплі,— тоді саме час буде до теплого краю. Чорногуз Халигмон прилетів теж.
Треба сказати, що був хлопець, який особливо опікувався чорногузом, і хоч цей птах не любить панібратства, навіть живучи на хаті як свійський, Свирида, що повсюди звався Свиридоном, чорногуз добре знав і пізнавав. Свиридов, пастух-підліток, був уроджений біолог, і про його взаємини з різними тваринами ходили по селі анекдоти. Він годинами міг сидіти коло смутного Халимона, терпляче підкидати аж у гніздо жабок, яких чорногуз дзьобом щоразу скидав на землю. Ніхто б інший не знайшов шляху до пташиного серця, а Свиридон приручив чорногуза цілком, і часто можна було бачити, як Халимон розшукував хлопця, літаючи над пасовиськом, попід лісом, над кущами по березі.
Для своєї родини Свиридон був "нечистою силою", "божим наказанієм" і просто нещастям. Він мав честь належати до багатодітної хати, де дітей було стільки, що сама мати плутала їхні ймення. Мама жила із свекрухою, а тато працював по будівництвах, додому навідувався не часто, під час окупації не був зовсім. Його знали тільки дорослі діти, а малим він видавався просто подорожнім, який просився ночувати. Проте батько був з нього гарний, акуратно посилав гроші і не заводив собі другої родини в іншому місці. Мати працювала в колгоспі, й старші діти теж. Двоє дівчат уже повиходили заміж, один син одружився й переїхав у сусіднє село до жінки. А дітей не зменшувалось у хаті, де народжувалися всі оті Зайченки — чорні, як джмелики, маленькі, жваві заводії в усіх добрих та злих справах. Але серед Зайченків Свиридон вважався особливим. По-перше, він був не чорний, а біляво-рудий, з неймовірною кількістю ластовиння на руках, ногах, обличчі, на вухах і навіть на повіках. Часто до ластовиння додавалися ще зелені плями од ліків, якими добросерда вчителька замазувала його вавки, що виникали внаслідок зіткнення з навколишньою природою. Друге, чим він вирізнявся з-поміж Зайченків, була його флегматичність в колі непосидючих братів і сестер, спокій.
Рано Свиридон навчився завдавати клопоту родині, і щоразу його тягла в світ допитливість, цікавість до нових місць, тварин, явищ природи. Якось він просидів у криниці півдня, киснучи в воді, вчепившися задубілими пальцями в цямрини й не подаючи голосу, тобто не просячи допомоги,— аж його витяг хтось із сусідів, прийшовши по воду. "Чого то лиха година тебе понесла?!" Але й без Свиридонової відповіді ясно було, чого він там опинився, коли з-за пазухи в нього почали випурхувати на волю горобці. Хлопцеві дуже набили те місце, яке звичаєм за все відповідає, та малого й бити було неприємно: він затято мовчав, наче по дереву бито, а не по живому тілі. Іншим разом Свиридон приніс до хати повну торбу вужів і випустив на печі, щоб із ними погратися,— діти позабігали з хати, а баба довго ганяла хлопця по городах, ніяк не поцілячи його віником.
Під час німців десятирічний Свиридон налякав самого коменданта, пустивши йому в вікно їжака. Згодом сам трохи не підірвався на гранаті, яку намірявся розібрати, щоб подивитися, що є всередині.
Свиридон пірнав у бочку з водою, з'їжджаючи на штанцях із скирти вниз. Взимку він майстрував різні механізми й зробив дерев'яного Гітлера, який на вітрі, коли крутився млинок, швидко-швидко махав рукою, наче хрестився....
Карпів другий будинок був болячкою на селі. Колись він належав куркульській родині, потім перейшов до колгоспу й став хатою-лабораторією. За окупації знову став куркульський: в ньому оселився родич старого куркуля — німецький посіпака. Коли фашистів вигнали, ця хата обернулася на пустку, її знову належало перебрати колгоспові. Але Карпо, маючи одну хату, схотів мати й другу — з гарним подвір'ям, городом, родючим садком. В районі Карпо видурив дозвіл на купівлю хати, самотужки зробив поціновку й придбав хату за дурницю, сплативши гроші до райфінвідділу, а бухгалтерові одвізши підводу городини. Родина Зайченків, втративши через німців житло й опинившися цілою великою громадою під голим небом, сподівалася дістати дозвіл правління колгоспу на ту хату, щоб пережити, доки напнуть над головою власний дах. Свиридон не раз ходив до подвір'я, приміряв, як вони там житимуть, а вийшло, що Карпо Цар став їм на дорозі до щастя, і Зайченки кляли його великим хором голосів — од немовляти, що пускало з рота бульки, до баби, яка скрипіла, мов сухе дерево.
Власне кажучи, Карпове хазяйнування до приїзду полковника на посаді голови колгоспу стало більмом на оці. Бригадир Семен Бойко ходив до райвиконкому, але на нещастя потрапив до службовця земвідділу, якого Карпо пригодовував, і, поскаржившись на Карпа, що порушував устав сільськогосподарської артілі, вертався додому не своїми ногами, дарма що в партизанах ходив сміливо на німецькі гарнізони. Карпо порядкував колгоспним майном, як своїм власним: одне посилав на продаж і гроші не прибуткував, друге одвозив на подарунки корисним людям, трете переводив на ніщо дурними наказами й невмілою агротехнікою. Люди його боялись і не любили. І тому так щиро прийняв колгосп на голову Василя Івановича.
Карпо Цар розганяв власне господарство вшир, захопив добрий шмат городу до присадибної ділянки. В ньому прокинулася жадоба збагачення, він не гребував ніякими засобами, коли вони давали зайву мірку пшениці чи вінок цибулі, торбу квасолі. Він був бездітний, всім у домі порядкувала дружина — Карпиха, це вона, власне, й надихала Карпа на гонитву за багатством. Бо й звідки було самому Карпові мати до нього смак? Голота з голот, злидар із злидарів, він рано порвав із землею, хлопцем утік до Одеси, працював у порту, найнявся на пароплав, потім одбував дійсну службу у флоті, був матросом. В революцію доклав і своїх рук, побував на багатьох фронтах, організовував Радянську .владу в своєму повітовому місті
В місті стрів молоду жінку, яка клопоталася перед ним про чоловіка й брата, — обидва були денікінські офіцери і, на час розмови Карпа з нею, вже й відправлені до "штабу Духоціна", тобто — розстріляні. Матрос Карпо, як це іноді бувало в таких випадках, закохався в удову. Багато енергії, неприємностей, нещастя коштувала йому ця молода, ефектна вдова страченого контрреволюціонера, з походження попівна, яка нізащо не бажала стати просто полюбовницею матроса, а вимагала церковного шлюбу. Проклята молодиця свого домоглася: стояла перед вівтарем із матросом — грозою цілого повіту,— а сам матрос гучно вилетів за це з партії й опинився на селі. Він організував тоді ж першу комуну в повіті, став серед організаторів колгоспного руху в районі, бійцем за знищення куркульства як класу, сподіваючись сам, що на цей раз ніхто й ніщо не примусить його зрадити більшовицьку ідею.
На жаль, з часом він напхав черевце, одгодував пику, полюбив спати, а за нього щоб працювали інші. Чимало разів його було трушено з метою перевиховання. І тільки тепер наставав час, який ввижався Карпові разом із спогадами про його чесну молодість: час докорінної перебудови життя. Карпо відчув його ходу...
XXV
Коли Дорка Найденко йшла на станцію, щоб їхати до Києва показатися лікарям і вигоїти отой нестерпний кашель, вона стріла недалеко від села у вибалку три підводи досить дивного зовнішнього вигляду, навантажені по саме нікуди хатніми речами, лантухами, перинами, скринями, різним дріб'язком.
Підводи стояли розпряжені, конячки паслися осторонь під доглядом чорнявого парубка у фетровому капелюсі! й кожушаній жилетці поверх латаної домотканої сорочки. На таганку варилось молоко. Одна корівка, засмоктана й затягана, лежала просто на дорозі й ремиґала. Людей було п'ятнадцятеро та два собаки — налякані й смирні.
(Продовження на наступній сторінці)