Ну, перший — він сам, Василь Коваленко, гвардії полковник у відставці, член партії з 20-го року. Двоє людей з колишньої його дивізії — рядовий Іван Середа та старшина Павло Гейбо. Трохи, може, гарячі, з військовою категоричністю, але не біда,— він-бо й сам мусить перебудовуватися на мирний лад. Повезуть, що на них не поклади! Бригадир Семен Бойко — четвертий партієць. Колишній боєць, комісар, а згодом — командир партизанського загону "За Батьківщину". Цей буде його, полковникова, права рука. Такому дивишся в вічі, й тебе охоплює спокій і певність, радість і приязнь. Бойко не відступить, на Семена звіряйся, як на самого себе. Ще хто члени партії? Ага, он Горпина — дружина Семенова. Хороша пара, розумна й роботяща, вона нам жінок організує. А Ганна ж була, здається, кандидатом перед війною? Треба розібратися. й відновити. Удвох з Горпиною вони гори перекинуть... Сержант Вовкотруб — кандидат партії. Василь Іванович послав про нього запит до частини — дядько Сашко не мав на руках квитка. Працюватиме. Трохи підправимо, допоможемо, додамо культури. Здається, не всі. З Павловим ото підраховували — неначе ще хтось був, восьмий. Правильно, буде й восьмий — повертається з армії Семен Тарасович, вчитель. Добрий початок. Мені щастить... ,
Колишній голова колгоспу й тимчасовий голова сільради Карно Цар з'явився трохи напідпитку, коли вже зійшлося повно. Федора Найденко, вона ж Дорка, переступила через перелаз, підійшла до клуні, важко дихаючи, мовчки сіла на землю. За тіткою Веклою послано Уласа з вимогою негайно їй з'явитися. Прийшов глухий коваль — дід Сербиченко Черідка дівчаток протислася в двері клуні,— для сміливості вони ходили разом, гуртом співали, хоч були й по різних ланках. І коли вже зовсім збиралися починати,— ускочила, захекавшись, сьогоднішня молода — Параска, тягнучи за рукав молодого. "Ні, так воно не буде,— кричала Параска,— нехай нас люди розсудять!"
Люди засміялися, бо це вперше на селі траплялося, щоб молода гайнувала ніч. Дівчатка засоромились, але од кортіння не могли спокійно встояти на місці,— оце новина! "Що маєте сказати, Параско? — запитав Василь Іванович.— Не соромтеся, коли вже прийшли, давайте".— "Чого б я мала соромитися,— не полізла за словом у калитку молода,— це нехай він перед вами кліпає!" Як не дивно, але справа була цілком не інтимна. Чорт ухопив молодого за язика й підштовхнув сказати, що від завтрашнього дня він забирає Параску з ланки, годі їй працювати, він сам настачить хату трудоднями!
Бачили б люди, як скипіла Параска! її не можна було втримати. Грицько переконався, що за час війни не лише він убився, як то кажуть у колодочки, а й Параска не марнувала часу, змінилася до невпізнання. Грицько наче вперше глянув на свою молоду,— це ти, Парасю, чи, може, це інша мене чекала через цілу війну, інша писала листи, які пекли душу солодким щастям?
Параска пашіла вогнем і непримиренністю і була така гарна, як писана,— щічки рум'яні, очі чортячі, чого тільки тому Грицькові ремствувати,— йшли б собі додому пеські молодята! Так Василь Іванович і порадив: "йдіть додому, та не баріться, бо ночі тепер куці, а на ранок, Параско, наверніть його на свою віру!" ;
Карпо Цар за тверезого стану знав, що йому треба помовкувати перед Василем Івановичем, але, ставши головою сільради, він рідко коли бував тверезий. Часто можна було бачити Карпів "транвай" — біду з дишлем [12], запряжену однією конячиною,— то коло одного двору, то коло іншого. Коняка була навіть не розгнуздана й харчувалася тільки тією травою, що наривали їй жалісливі до скотини дітлахи. Карпо ніколи не ходив пішки, бо вважав це образою свого громадського стану. Іноді, повертаючися з району, він пускав конячину до копи, а сам лягав з другого боку на спочинок. Так уже й знали на селі, що Карпа треба шукати коло його коняки: "Побіжи до Карпа,— он-о його транвай пасеться!"
Отже, Карпо задерикуватим тоном почав вичитувати Василя Івановича за те, що той .не покликав його до району, де вирішувалася їхня справа, і своєю владою згодився прийняти пересельців із Польщі в кількості трьох родин. До цього Карпо став скаржитися, що йому ніхто нової хати не ставить, а він же голова сільради — представник Радянської влади на селі, стало буть, ніяким колгоспам не підлягає, а голови правлінь мусять ходити перед ким по струні, виконувати вказівки. Чимало ще дечого висловив Карпо Цар, а про одне в нього вистачило глузду промовчати — про Мусія Гандзю, якого стрів у затишному кутку й запив з ним угоду не торкатися Мусієвого минулого, бо одмив його фронтовою кров'ю. Гандзя встиг сипнути йому в душу кілька зернин блекоти, заздрощів, дурної амбіції,— вони росли зараз із Карпового рота, як лопуцьки. Василь Іванович не перебивав Карпа й думав, що це тільки початок,— отже, треба дати висловитись, а потім поговорити з тверезим. Всі мовчали — колишні військові з дисципліни, а інші — з цікавості більше почути. Розрядив напруження Уласик, який бігом заскочив до клуні й гукнув, що дядьків Карпів "транвай" чогось ізлякався й хлопці побігли його ловити. Карпо Цар урвав промову й вибіг, а Василь Іванович зітхнув із полегшенням.
XX
Ну, от нарешті він вдома,— Мусій Гандзя! Попоходжено по світах, заглянуто чортам у вічі, із смертю чарку пито, а зостався живий. Тепер тільки не лізти на рожен і найперше— не мулити нічиїх знайомих очей,— хто зна, як ще повернеться. Документи документами, а розум треба мати, бо хай тільки раз хто зачепить, як не буде вже спокою. Негарно вийшло з Настею, та хто б, же подумав, що дурна баба полізе в зашморг? Хай би хоч вішалась по його від'їзді, а то ще причепиться морока, як камінь на шию. Проте з другого боку й добре, що такий свідок, як Настя, мовчатиме. Така й була його притаєна думка, коли рвав із нею.
Була людина на селі, якої щиро боявся й не міг себе перебороти: Ганна, будь вона тричі проклята, бодай земля поглинула, вогонь спалив! Увесь час окупації почував її очі! на собі, скільки разів вирішував позбутися свідка, знищити.— все одкладав надалі, наче вічно можна було гратися з вогнем, А справа стояла просто — Ганна подібна була на Дарину,— як-не-як сестри, хоч на Ганну глянеш, коли Дарину вітри занесли безвісти. Дурний був, інакше не скажеш. Вже коли німці виїхали, робив спробу пустити в розход Ганну, та, мабуть, дуже п'яний напився, трохи сам не підірвався на гранаті, й досі труситься, як згадає. Але й Ганна тепер, стрівши його ненавистю й плачем, змінила мову. Мусій намагався зрозуміти її, щоб вчасно запобігти лихові — оборонитися чи втекти. Що він сказав такого? Чи повірила, може, документові? Для всіх його демобілізаційна картка мала вагу, тільки не для Ганни.
Він, Мусій Гандзя, був тепер робітником із Донбасу, демобілізованим учасником східнопрусських боїв, щоправда — колишнім старостою у німців, який спокутував гріх,— з цього. виходячи, треба було й триматися відповідно. А то не вивітрилась у нього несталість очей, які рухались більше, ніж їм належало, часом ставали перебільшено запобігливі, іноді колючо неприємні, коли він забував за собою слідкувати. Вже можна було тим очам і змінитися: штрафну роту, яка складалася з таких, як він, командування дивізії кидало у небезпечні місця. Проте він зацілів, сам не знаючи як, бо не було особливого бажання жити, коли гітлерівська карта виявилась такою некозирною, а його сподіванки — марними.
Душа ж була вовча, нічого не скажеш. Навіть німці часом дивувалися з його холодної жорстокості — розраховаваної, завбачливої, методичної й вигадливої. Коли б не слов'янське походження,— перед ним постелилась би гестапівська кар'єра. Не раз поліційний чиновник "імперського комісаріату України" брав до рук його справу, перечитував, цмокав губами, навіть писав до вищого начальства в Берліні.
Він почав службу в гестапо, з'явившись на заклик прибулих в обозі гітлерівської армії петлюрівців, які замірялися на щось ширше, ніж просто катівське ремесло. Націоналісти удавали з себе діячів і тулили скрізь жовто-блакитні ганчірки, та Мусій швидко збагнув їхнє справжнє місце Коли вони спробували разом із службою німецькому панові потягти щось до власної кишені,.— Мусій тої ж хвилини доповів про це гітлерівському шефові й заробив його подяку.
Перед війною Мусій Гандзя працював у колгоспі. Не можна сказати, що він пас задніх або ходив у прогульниках,— все, що йому належало, він виконував. Щоправда, охоти ненадовго хватало, він спинявся раптом, глузливо казав сам до себе: "О, вже загорілась колгоспна Параска!"
У нього була психологія наймита, хоч батько й був колись заможний. Зробити стільки, щоб ніхто не сказав, що старається; не бігати без тями й не переживати, коли ото зерно вже посиплеться з колосків на землю, а МТС не прислала ще комбайна; не радіти з дощу й не сумувати через спеку; не цікавитись, який там голова колгоспу заступив на пост — енергійний чи плохенький,— аби до нього був добрий; не шанувати агрономічну науку, лаяти агрономів ледарями, знаючи в душі їхню вагу для господарства; не боліти за те, чи багато людей виходить на поле, чи рано, чи добре роблять.
(Продовження на наступній сторінці)