Ганна вийшла з комірчини, де солодко заснула сирітка Галя, сіла на приступках, поставила ноги на млинове коло од старої хати й відчула мир глибоко в своїй душі, солодке відчуття радості, яка росла в серці й просилася на пісню. Перші зорі виткнулися на ясному й теплому ще небі. Ось блакить потемніла, небо спустилося нижче, похололо, одна перед одної стали виринати зорі, встигай лише очима ловити, і ось непомітна зайшла ніч, купчаки гостро запахли на грядці. Над зруйнованим до голої землі селом попливла пісня: символ невмиручості, віра, кохання, вогонь миру і Життя.
XVIII
Зібравшись із людьми погомоніти, Василь Іванович найменше думав, що вийдуть збори правління колгоспу, ба й просто загальні збори. Спочатку посідали за коморою під копицю сіна, а потім перейшли до клуні, яка з недавніх пір правила за кіно й театр. Коли раз на три місяці приїздила пересувка, її ставили перед дверима надворі, і промінь пускали досередини — на екран з мокрого рядна, почеплений до бантини. Запрягали коняку до привода кінної молотарки, коняка ходила по колу, тягла вирло, крутила динамку, яка давала струм для картини. А чекаючи кіно, молодь заходжувалася сама себе розважати, і — дивна річ — заводієм і далі лишалася Федора Найденко, дівчина неповних дев'ятнадцяти років, яка недавно повернулася з німецько-фашистської каторги.
Федора, або як її звали з дитинства — Дорка, була сирота. Спочатку її доглядала баба, яка записалася сироті в далекі родички й геть проциндрила все її добро. Потім дівчинка стала, непотрібна, баба взяла її за руку й одвела до правління щойно народженого колгоспу, який звався ще созом. Дорці було п'ять років, і вона добре запам'ятала розгублене обличчя новоспеченого голови товариства, який сам мав повну хату голопузих дітлахів, а до того ж почував себе як на фронті, бо куркулі заповзялися розбити їхній гурт. Проте свій свого швидко розуміє, і голова созу прийняв Дорку до свого хатнього шарварку. Часом він підкликав дівчинку, яка чорненьким жучком сновигала між його білявих, яснооких нащадків, і гладив її по голові дерев'яною од ковальського ремесла долонею. "Е, жінко,— казав він до дружини, яка часом і скубне, було, Дорку під гарячу руку,— сиріт, мабуть, бог той любить, бач, яке воно ловкеньке росте. Скільки ми з її батьком про комуну мріяли, а не довелось разом дійти. Гляди, — хоч донька дійде, дійдеш, Дорко?" — "Дійду, дядьку Іване",— веселим голоском одповідав чорненький жучок.
Голова созу порадився з правлінням, і вони вирішили заснувати притулок для дітей-сиріт у Дорчиній батьківській хаті, яка стояла пусткою. Опріділили туди одну бездітну вдову, гуртом причепурили хату, навезли дров, трохи борошна, картоплі, передали дійну козу на молоко,— і аж шестеро посиротілих дітей почало жити. Це стало чи не найдужчою агітацією на користь нового колективу, з якого виріс потім колгосп. І коли куркулі вбили голову — дядька Івана,— за його труною йшли не тільки товариші по боротьбі, а й вихованці дитячого будинку,— співали разом з дорослими революційних пісень на честь дядька Івана, і не одна баба витирала сльози,— де ж пак,— ідуть янголятка невинні за труною, є кому пом'янути доброго чоловіка, нехай царствує! Вночі після похорону невідомо й хто понаносив гостинців сиротам: на ранок хату було обкладено сиром і крашанками, полотном і зерном, сухими грушками, прядивом,— дітьми почало піклуватися все село, і куркулі не могли нічого вдіяти.
Невдовзі цих вовків-багатіїв вивезли на заслання, а соз перетворився на колгосп, пережив важкий тридцять третій рік і потім пішов рости й рости. Дорка потроху ставала Федорою, ходила до школи і до початку війни саме скінчила семирічку, їй набігло шістнадцять років. Вона записалася в комсомольці й уже років три як виходила на роботу до гурту: пасла гусей, телят, допомагала на фермі. Але не цим була відома на селі,— чимало дівчаток уміють працювати, ходити чисто, знають звичаї. Дорка виросла душею села. Вже ніхто так не заспіває, як вона, не знає стільки пісень, ніхто не складе нової, щоб одразу припала до самого серця.
Ніхто не протанцює, як Дорка, не змалює, як вона, не розкаже ніхто так, як це чорненьке-пречорненьке дівча, да маленька чарівниця, навкруги якої стовбичитимуть літні чоловіки, жінки й вуха розвісять, слухаючи її мову.
Дорка їздила на шкільні олімпіади до столиці, де незмінно діставала премії й пропозиції поступити до музичної школи ? до училища обдарованих дітей та ще до багатьох цікавих інституцій. Але Дорка на це не йшла. Найбільше, на що вона згоджувалася,— були екскурсії. Власне, через екскурсії. Вона й брала участь у змаганнях. Зате й було що слухати людям, коли Дорка повертала з екскурсій додому. Вчитель Феофіл Гаврилович навіть записав був її розповідь на папір, але хіба в силі його рука поспіти за Дорчиним словом, коли вона оповідає, мов по бистрій воді пливе, і слухачі переживають разом з нею...
Так, Доркою пишалися, шанували. Коли стала війна,— їй запропонували евакуюватися разом з правлінням, державним актом на землю й прапорами колгоспу. На диво всіх— мала Федорка сумно посміхнулася й категорично одмовилася їхати. "А не боїшся німців?" — запитав її Карпо Цар без усякої злоби, бо й найчорнішим людям не спало б на думку, що Дорка може зрадити або забути радянський лад. "Чого ж,— одповіла мала,— мої тато й мама тут лежать, а хіба по радіо не звеліли відстоювати кожен крок нашої землі?" — "Армія відступає, а тут Дорка хоче фашиста подужати?!" — "Армія вернеться, а й ми не сидітимемо",— відповідала дівчина, і в неї ставали такі очі, начеб хто сипнув туди по жмені жару.
Опинившись під окупантами, Дорка зовсім чомусь занехаяла себе: не вмивалася, ходила нечупарою, нечесаною, на ногах виразки, одежа пошматована,— старченя, та й годі. І все дивилася в землю, бо єдине, чого не могла змінити або хоч притушити,— були очі. Ніхто не пізнавав колишньої улюблениці цілого села, аж дурненькою ніби зробилася, І все швендяє, нишпорить, ходить всюди, наче ніяк не знайде собі місця. Хто б міг подумати, що має перед собою розвідницю молодого ще партизанського загону, який готувався в майбутньому вийти на широкі партизанські дороги.
Коли Дорку привели до поліції, гестапівець розгнівався,— як сміли турбувати його такою нікчемою? Що їм — партизанів мало чи далеко ходити бояться? Дорка майстерно плакала, розмазуючи сльози по брудних і без того щоках, і виглядала такою зляканою. Ніяких не було доказів, що вона має хоч якесь відношення до своєї власної особи, за якою півроку полювали поліцаї марно, але гестапівець вирішив її не відпускати.
І поїхала Дорка до германського рейху на каторгу. Як і всіх, одпровадили її пішки до Києва. Три дні йшла, й за цей час Дорка підмовила дівчат, втекла з-під Василькова [8]. Довго ховалася, але зрештою мусила-таки потрапити на очі німецьких посіпак,— на цей раз її одвезли до станції, штовхнули до теплушки, повної вщерть невільниць, і завезли до Києва. О рідний Київ, скільки він бачив тих нещасних бранців! Дорка йшла в гурті, оточенім посиленою сторожею, і жадібно дивилася на знайомі куточки. Ось тут, де переходили бульвар Шевченка, її колись стрічали, як приїздила на олімпіаду. Глянула на широку вулицю, посередині росли дві лави тополь, бігли вгору до Володимирської, зеленою алеєю спускалися до Хрещатика. Ліворуч тополі мріли до Галицького базару [9] й далі-далі,— який сизий зовучий обрій! Коли б і людині так побігти за тополями на волю. Київ — порожній, принишклий, він теж був невільником і стрів Дорку тихим пошептом каштанів, гомоном вітру по завмерлих вулицях: "Живи, дівчинко, борись, маленька,— попереду воля, Дорко!"
Вдруге Федора тікала із самого етапного невільницького пункту на Львівській, 24. Допомогло їй щастя, бо хто потрапляв сюди мав забути про втечу, хіба що був калікою або епілептиком, якого лікарі давали наказ викинути геть. Дорка пройшла комісію, котра визнала її здоровою, і замість того, щоб відчути себе пригніченою, як це траплялося з тисячами інших невільників, раптом побачила шанс на волю. В дійсності не могла його побачити, бо такого не було, але спалахнули всепереможна віра й певність, що врятується, наче хто її загіпнотизував на віддалі, і вона лише мусить виконувати.
Серед білого дня з воріт етапного пункту на Львівській вийшло помалу дівча, схоплене нападом чорної немочі, епілепсії. Очі закотилися під повіки, на губах піна, обличчя бліде, тіло конвульсивно здригається,— от-от упаде на тротуар і почне битися головою об каміння. Вартовий не затримував, бачачи приступ хвороби, яка красномовніша од усяких перепусток. Натомість він узявся вираховувати, скільки ще кроків зробить оте старченя перед тим, як упасти? Наче падає? Ні, ще кілька кроків пройшла. Ну, оце вже їй край. Дарма,— ще йде. Ось повертає до якогось подвір'я,— шкода, не побачиш спектаклю... Це була Дорка.
Прощай, невільницька конторо на Львівській, звідки фашистські варвари везли до себе в Німеччину сотні тисяч рабів. В цій конторі страждали вільні людські душі, лилися сльози занепалих духом, лунали пісні гордих і нескорених, "Шануйся, Гітлер,— написано там цвяхом на стіні,— ніколи ми не будемо рабами! Смерть загарбникам! Наші прийдуть!" І Дорка, кинувши удавати епілепсію, рушила вулицями Києва, вдячна, що він надихнув її втечу, зворушена, розчулена й щаслива, — дарма, що навкруги сновигали вороги.
(Продовження на наступній сторінці)