— Перш за все я лікар — і я знаю про можливі наслідки такої аварії. Тому я визнав потрібним запропонувати свою допомогу. Мене як представника медичної професії політичні розбіжності не стосуються. Наш найперший обов'язок — рятувати людей, допомагати їм. Окрім того, аналогічні аварії можуть статися не лише в СРСР, але і в США і інших країнах. І природно, що ми зможемо чекати такого ж співчуття і такої ж допомоги з боку радянських людей.
— Як ви думаєте, чи можна провести аналогію між візитом доктора Хаммера в нашу країну в 1921 році і вашою поїздкою зараз?
— В якомусь сенсі, так. Правда, Хаммер займався тоді проблемами боротьби з висипним тифом, а ми — боротьбою з атомною загрозою. Обставини абсолютно різні, але суть — одна і та ж. Лікарі різних країн допомагають один одному. У цьому сенсі нічого не змінилося. Але ситуації, звичайно, абсолютно непорівнянні. Подумайте лише: наскільки сама ідея аварії атомного реактора в 1921 році була абсолютно неприпустима, настільки зараз неможливо собі уявити епідемію висипного тифу таких масштабів, як в 1921 році. Людство навчилося долати всі ситуації, що виникають на його дорозі...
— Але при цьому саме створює нові проблеми.
— Так буде завжди (доктор Гейл сміється). І сьогодні нам важко уявити, які проблеми хвилюватимуть людство за шістдесят років.
— В цей свій приїзд ви узяли з собою своїх дітей. Чи означає це, що їх перебування тут безпечно?
— Багато хто в світі думає, що Київ повністю покинутий жителями або що діти повністю евакуйовані. І одна з причин, яка змусила мене приїхати сюди з моєю сім'єю,— бажання ще раз підкреслити, що ситуація повністю контролюється, а пацієнти отримали необхідну допомогу. У мене не було жодних сумнівів в безпеці мого приїзду до Києва. У жодному випадку я б не привіз своїх дітей, якби існувала щонайменша потенційна небезпека. Мені здається, що людям такий вчинок зрозуміти легше, ніж цілий ряд медичних заяв і складних узагальнень.
— Чи вважаєте ви, що ситуація в Києві покращується?
— Звичайно. Рівні радіації постійно знижуватимуться. Дещо вимагає особливої уваги. Наприклад, проблеми захисту води. Але робляться всі заходи, щоб місто Київ було захищене. Наприклад, пробурені артезіанські свердловини, визначені альтернативні джерела водопостачання, я вважаю, що ситуація повністю контролюється. У цих питаннях я повністю покладаюся на моїх радянських колег. Я не вірю, що вони піддавали б своїх дітей і себе дії радіації, яку вважали б неприйнятною.
— Чи задоволені ви отриманою інформацією?
— З часу мого першого приїзду до Радянського Союзу — і зокрема, до Києва — мене приголомшувало, як щиро і відкрито ми ведемо справи з моїми радянськими колегами. Особливо повинен підкреслити, що на багатьох з нас глибоке враження справило повідомлення Політбюро ЦК КПРС про розслідування причин аварії на Чорнобильській АЕС. Я вважаю, що оцінка аварії була навдивовижу щира. Мабуть, щиріша й відвертіша, ніж ми думали, і мене це глибоко радує. Сподіваюсь, більше того, я переконаний, що ваш аналіз медичної інформації буде таким же повним і відвертим, як і аналіз фізичних причин аварії.
— Чи хотіли б ви ще раз побувати в Києві?
— Не тільки хочу, а й неодмінно буду. Я повернусь до вашого міста у жовтні, коли відкриється виставка робіт і колекції доктора Хаммера.
Роберт Гейл дотримав слова. Була осінь, був той самки аеропорт, був американський літак — тільки трохи менший за "Боїнг", і на його кілі значився номер "20ХY". Разом з доктором Гейлом приїхав популярний американський співак і композитор Джон Денвер, який виконує свої балади в стилі "кантрі". За дорученням Арманда Хаммера доктор Гейл відкрив виставку "Шедеври п'яти віків". Виступаючи на церемонії відкриття, він сказав:
— Чорнобиль став для всіх нас нагадуванням про те, що світ повинен назавжди покінчити з будь-якою можливістю виникнення ядерної війни.
...Того ж вечора відбувся концерт у палаці "Україна", всі кошти від якого пішли у фонд допомоги Чорнобилю. Щиро й схвильовано звучали слова Джона Денвера про Піскірьовське кладовище у Ленінграді: після його відвідання він написав про силу духу, мужність радянських людей, їхню любов до своєї землі, 3 великою симпатією слухав зал чистий голос цього рудуватого хлопця з Колорадо. "Я хочу, щоб усі знали, що я поважаю і люблю радянських людей, — сказав Джон Денвер.— Для мене дуже важливо бути тут, у Радянському Союзі, і співати для вас. І не просто співати, а ділитися з вами своєю музикою. Я хочу, щоб усі знали, ще; я глибоко поважаю жителів Києва і жителів Чорнобиля, поважаю їхню сміливість, їхню мужність". Джону Денверу аплодували не лише тисячі киян, а й доктор Гейл та його дружина. А потім була прощальна вечеря — трохи сумна, як завжди, коли розлучаєшся з добрими друзями. А коли на місто впала ніч, ми всі разом вийшли на берег Дніпра і заспівали американським друзям нашу народну пісню "Реве та стогне Дніпр широкий". І Гейл, і Денвер уважно слухали, а потім Денвер задумливо спитав: "А де Чорнобиль?"
Ми вказали на північ, у темряву, туди, звідки ніс свої осінні води Дніпро.
"НА ЧОМУ ПЕРЕВІРЯЮТЬСЯ ЛЮДИ..."
Слухаючи мелодійні і дуже людяні пісні Джона Денвера, я думав про Володимира Висоцького. На гадку прийшов осінній день 1968 року в Києві. Опадало листя з яблунь знаменитого саду Олександра Довженка — на студії його імені. Я прогулювався коло "щорсівського" павільйону, чекаючи Висоцького. Бачив його у кінофільмі "Вертикаль", і мені здавалося, що я, без сумніву, відразу ж його впізнаю. Та коли з'явився невисокий, безбородий, щуплявий шатен у шкіряній куртці, що виглядав набагато молодшим за героя "Вертикалі", я лише в останню мить здогадався, що це він. Здогадався тому, що за спиною у нього висіла гітара. В ті дні за моїм сценарієм знімався фільм "Карантин", в якому розповідалося про те, як група лікарів науково-дослідної лабораторії заразилась вірусом небезпечної інфекції; у фільмі ми намагались дослідити характери людей, змоделювати їхню поведінку в екстремальній ситуації. Сюжет фільму значною мірою був умовний, майже фантастичний, але характери лікарів списано з натури. Висоцький погодився написати пісню до нашого фільму, а режисер С. Цибульник, якої на той час не було у Києві, доручила мені зайнятися цією піснею.
Ми обмінялися кількома словами і пішли до павільйону, де вже все було готове для запису. І коли Висоцький почав співати свою пісню, я раптом зрозумів, чому у буденному житті його важко впізнати: відчуття монументальності, якою позначені його екранні герої, створював його неповторний хриплуватий голос, його могутній темперамент. Диво перетворення відбулося просто на очах, як тільки зазвучали перші акорди гітари. Пісня мені дуже сподобалась, і ми відразу взяли її у фільм. Виконував її чудовий актор і співак Юрій Каморний, який пізніше трагічно загинув... А запис Володимира Висоцького зберігається в моїй касеті. Ось ця пісня:
Давно смолкли залпы орудий,
Над нами лишь солнечный свет.
На чем проверяются люди,
Если войны уже нет?
Приходится слышать нередко
Сейчас, как тогда:
"Ты бы пошел с ним в разведку?
Нет или да?"
Не ухнет уже бронебойный,
Не быть похоронной под дверь.
И кажется — все так спокойно
И негде раскрыться теперь.
Приходится слышать нередко
Сейчас, как тогда:
"Ты бы пошел с ним в разведку?
Нет или да?"
Покой только снится, я знаю.
Готовься, держись и дерись.
Есть мирная передовая,
Беда, и опасность, и риск.
Приходится слышать нередко
Сейчас, как тогда:
"Ты бы пошел с ним в разведку?
Нет или да?"
В полях обезврежены мины,
Но мы не на поле цветов.
Вы поиски звезд и глубины
Не сбрасывайте со счетов.
Поэтому слышим нередко,
Если приходит беда:
"Ты бы пошел с ним в разведку?
Нет или да?"
Під час чорнобильських подій я часто пригадував цю мужню пісню і запитання, поставлене в ній: "На чому перевіряються люди, якщо війни вже нема?"
(Продовження на наступній сторінці)