Музей Великої Вітчизняної війни, Музей народної архітектури і побуту УРСР в селі Пироговому, Музей В. І. Леніна — такими були київські маршрути Гейла. Різні етапи нашої історії, різні сторони нашого життя…
У Музеї В. І. Леніна увагу доктора Гейла привернула символічна скульптура: мавпочка, сидячи на книзі Дарвіна "Походження видів", розглядає людський череп. Цікава історія цієї скульптури. Під час свого другого відвідання Москви Арманд Хаммер передав В. І. Леніну цю придбану в Лондоні скульптуру. Розповідають, що Володимир Ілліч, беручи подарунок, сказав: "Ось що може статися з людством, якщо воно продовжуватиме удосконалювати і нарощувати знаряддя знищення. На Землі залишаться самі мавпи".
Таким було провидче попередження вождя.
У мене зберігається багато записів бесід з доктором Гейлом, який, до речі, дуже цікавиться літературою і сам є автором публіцистичної книжки. Я спробував вибрати з цих записів найголовніше:
— Доктор Гейл, що привело вас у медицину? Це випадковість чи свідомий вибір?
— Спочатку я мав намір вивчати фізику високих енергій і ядерну фізику. Якоюсь мірою це іронія долі, бо згодом мені як лікареві довелось зіткнутися з впливом ядерної енергії на організм людини. Але в коледжі я подумав, що хочу більше спілкуватися з людьми, аніж займатися теоретичною фізикою.
— Це рішення залежало від особливостей вашого характеру?
— Я прийняв рішення свідомо. У нашому суспільстві професія лікаря одна з найбільш шанованих. Я хотів стати лікарем.
— Скільки вам було років, коли ви прийняли таке рішення?
— Я вступив до коледжу в шістнадцять років.
— Чи була медицина традиційною професією для вашої сім'ї?
— Ні, в моїй сім'ї не було медиків. Батько — бізнесмен.
— Ви задоволені вибором професії?
— Багато хто мене запитує: "Тепер, коли ви досягли визнання в усьому світі, що ви збираєтесь міняти у своєму житті?" Я завжди відповідаю, що цілком був задоволений своїм життям і до того, як став відомим, і не збираюсь нічого в ньому міняти.
— Доктор Гейл, я знайомий з багатьма онкологами та гематологами і знаю, що психологічно це дуже важка професія. Адже лікар повсякчас бачить смерть і нещастя. Як ви до цього ставитесь?
— Почасти ви праві, доктор Щербак. Психологічно це важка професія. Але з другого боку — саме це і приваблює. Адже це виклик. Онкологу і гематологу дуже часто доводиться розв'язувати надзвичайно складні питання, перебувати в скрутних ситуаціях — нерідко тому, що наші знання в цій галузі обмежені. Тому мені здається, що саме онкологія дає величезний простір для медичної творчості. Ми в коледжі часто сперечалися: що краще — писати музику чи грати музику? Якщо займаєшся кардіологією — ти "граєш музику". А в онкології "музика пишеться". Там все нове і все незвідане.
Крім того, я підготовлений і як науковий працівник, і як лікар. Саме в онкології та гематології дуже легко узгоджувати результати лабораторних досліджень з роботою в лікарнях, з реальним лікуванням хворого. Адже не випадково першими захворюваннями, при яких була усвідомлена їхня генетична природа, стали саме захворювання крові — порушення синтезу гемоглобіну, скажімо. І ви знаєте, що більшість Нобелівських премій в галузі медицини останнім часом було присуджено саме за розробку цих питань.
— У зв'язку з вищесказаним: ким ви себе більше відчуваєте — лікарем, ученим? Чи ви за синтез?
— Бути добрим лікарем, лікувати людей — це праця, яка повинна відбирати весь час. Навіть більше. Бути справжнім ученим — це також більш ніж на ціле життя. Іноді мені здається, що ніхто не може робити і те, і друге паралельно. Особливо в наш час, коли і медицина, і наука стали такі технологічні, сказати б — технікомісткі. Проте я усвідомлюю, що нам дуже не вистачає людей, які б поєднували ці два заняття. Це надзвичайно важливо. По-моєму, повинен бути синтез. Саме в цьому вбачаю свій обов'язок — поєднати в собі воєдино лікаря і вченого.
— Як ви розподіляєте свій час за звичних умов праці в каліфорнійській клініці?
— Як керівник клініки більшу його частину я витрачаю на обхід, огляд хворих, на розмови з ними. У моїх хворих часто бувають досить звичні форми раку, наприклад — рак легенів. І я турбуюся про них, як звичайний лікар. Якийсь час іде на керівництво невеликим дослідницьким закладом, який провадить збирання статистичних даних про результати застосування нових методів лікування лейкозів (білокрів'я), пересадження кісткового мозку та іншої інформації. І нарешті, найважливіша справа, якою я займаюся,— моя власна лабораторія, в якій ведуться основні дослідження по вивченню молекулярних механізмів виникнення лейкозів.
Розумію, це звучить так, ніби я розпорошую свою увагу, але я з цим не згоден. Я зосереджений на трьох напрямках, бо перед нами стоїть надважлива мета, ми прагнемо ефективного вилікування лейкозу. І гадаємо, що перших результатів буде досягнуто в лабораторії.
До чого ми йдемо? Яка основна ідея наших досліджень? Жодна дитина не повинна вмирати від лейкозу. Для цього ми мусимо зробити все, що в наших силах.
— Чи є випадки вилікування у вашій клініці? Чи вдається вам перевести гострий лейкоз у хронічний?
— 1986 року нам вдалося вилікувати приблизно сімдесят відсотків дітей, у яких розвинувся лейкоз. І близько тридцяти відсотків дорослих. Якщо підрахувати взагалі, то вийде, що рівно половину хворих нам вдається вилікувати.
— Це феноменальний результат!
— На жаль, переважна більшість населення не дуже розуміє, як далеко ми просунулись у лікуванні лейкозів. Однак половина хворих — цього вже не досить. Адже друга половина вмирає. Наприклад, цього року двісті тисяч американців помруть від раку...
— У пресі були повідомлення про те, що ви маєте ступінь доктора філософії. Яку проблему ви розробляли у своїй дисертації?
— Моя тема — життя і смерть. Єдність життя і смерті у філософському плані. У своїй біографії, виданій у США, я торкаюся цієї теми.
— Доктор Гейл, що ви кажете своїм хворим, коли ставите діагноз?
— Я завжди кажу своїм пацієнтам правду, повідомляю всі факти. Не знаю, добре це чи погано, але ми сповідуємо філософію, згідно з якою людина повинна мати всю інформацію. Річ у тому, що найважливіші рішення щодо лікування приймають самі хворі. А для цього їм потрібна правдива інформація. Не завжди не спрацьовує найкращим чином, але іншого виходу в нас просто немає.
— Чи мали ви справу з променевою хворобою до того, як приїхали до Москви і почали лікувати потерпілих під час аварії на Чорнобильській атомній станції?
— Так, певний досвід у нас був. Деякі випадки захворювання лейкозом потребують пересадки кісткового мозку. І тоді ми свідомо піддаємо пацієнтів великим дозам радіації, іноді на межі смертельних доз. Ми маємо значний досвід лікування хворих, опромінених величезними дозами радіації — близько кількох тисяч бер (біологічний еквівалент рентгена).
— Чи збіглося ваше прогнозування щодо лікування хворих у Москві з фактичними наслідками?
— Взагалі так, якщо казати про загальну закономірність, про статистичні прогнози. Але в кожному окремому випадку дуже складно давати вірний прогноз. Взагалі це дуже складна етична проблема і важкий тягар: давати прогноз. Я в даному випадку говорю не про лікування чорнобильських хворих, а про лікування хворих на лейкоз в моїй клініці. Припустимо, я знаю, що із ста пацієнтів, яким необхідна пересадка кісткового мозку, п'ятдесят відсотків виживуть, вилікуються. Але для тих п'ятдесяти відсотків, які помруть,— це втіха слабка. Їх життя ми укорочуємо своїм лікуванням. І тому кожного разу, коли у нас вмирає хворий, чиє життя було скорочене в результаті лікування, я відчуваю свою особисту відповідальність. Мені доводиться нести цю відповідальність за їх смерть, але у мене немає іншого вибору.
Найпростішим рішенням було б взагалі не робити пересадок. Але тоді ми відмовлятимемо абсолютній більшості хворих в праві на життя.
— Доктор Гейл, хто з хворих в Москві вам найбільш запам'ятався?
— Відразу хочу сказати, що я пам'ятаю кожного з них — пам'ятаю як людину, як індивідуальність. Але деякі люди залишили найбільш глибокий слід. Особливо запам'яталися троє хворих.
Перший — лікар, який працював біля реактора, допомагав ураженим. Як лікар, він усвідомлював всю небезпеку ситуації, що утворилася, він все розумів, але тримався мужньо. Другий хворий — пожежник. Коли я вперше виїхав до Києва з Москви — пам'ятаєте, на початку червня? — мене не було в клініці три дні. І коли я повернувся з Києва, він був дуже злий і запитав мене: "Де ви були? Чому поїхали?" І третій, теж пожежник. Можливо, він не розумів, що над ним нависла небезпека, можливо — розумів, а може — навмисно все робив для того, щоб не звертати уваги на загрозу життю. Він поводився зворушливо — під час обходів він весь час мене запитував: "Як ваші справи, доктор, як ви себе почуваєте?"
Двоє з цих хворих померли, один вижив...
— Якими почуттями ви керувалися, коли вирішили поїхати до Радянського Союзу?
(Продовження на наступній сторінці)