"Позитивно відгукнувся професор М. Розен (директор відділу ядерної безпеки МАГАТЕ) про застосовану радянськими спеціалістами методику поглинання випромінювання за допомогою щита, що складається з піску, бору, глини, доломіту, свинцю... Тривають роботи під пошкодженим блоком, щоб повністю нейтралізувати вогнище випромінювання і, як кажуть фізики, "захоронити" його в товщу бетону" ("Правда", 1986, 10 травня).
"Від Ради Міністрів СРСР. Протягом 10 травня на Чорнобильській АЕС тривали роботи по ліквідації наслідків аварії. Внаслідок вжитих заходів суттєво знизилась температура всередині реактора. На думку вчених і спеціалістів, це свідчить про практичне припинення процесу горіння реакторного графіту".
ДОКТОР ХАММЕР, ДОКТОР ГЕЙЛ
З повідомлень преси:
"15 травня М. С. Горбачов прийняв у Кремлі відомого американського підприємця і громадського діяча Арманда Хаммера та Роберта Гейла. Він висловив глибоку вдячність за виявлене ними співчуття, розуміння і швидку конкретну допомогу у зв'язку з спостиглою радянських людей бідою — аварією на Чорнобильській АЕС... У вчинку Хаммера та Гейла, підкреслив М. С. Горбачов, радянські люди вбачають приклад того, як мали б будуватися стосунки між двома великими народами за наявності політичної мудрості і волі у керівництва обох країн" ("Правда", 1986, 16 травня).
Вранці двадцять третього липня в Бориспільському аеропорту Києва приземлився білий "Боїнг-727" з прапором Сполучених Штатів на фюзеляжі і синьо-червоним написом на кілі: "N1OXY", що означає перший номер в компанії "Оксидентал Петролеум Корпорейшн", президентом якої є Хаммер. Невтомний 88-річний бізнесмен щороку "накручує" на цьому літаку, обладнаному всім необхідним — від робочого кабінету до ванної кімнати,— сотні тисяч кілометрів, керуючи складним і багатопрофільним господарством компанії "Оксидентал".
До Києва прибули Арманд Хаммер, його дружина, а також доктор Роберт Гейл з дружиною і трьома дітьми.
Відразу ж по приїзді Хаммер зі своїм почтом відправився в кардіологічний корпус Київської клінічної лікарні № 14 імені Жовтневої революції. В той самий, де в реанімаційному блоці працює Максим Драч. Одягнувши білий халат і пригадавши свою медичну молодість (адже за освітою він лікар), доктор Хаммер обійшов відділення, в якому після аварії на Чорнобильській АЕС перебувало на обстеженні понад двісті чоловік, що побували в небезпечній зоні. Усі вони вже одужали і виписались. У відділенні того дня було лише п'ять чоловік, яких викликали для планового повторного обстеження.
Доктор Хаммер співчутливо поцікавився самопочуттям кожного з них. йому асистував доктор Гейл, який, побувавши у Києві раніше, уже оглядав цих хворих.
Того ж самого дня Хаммер і Гейл зробили обліт четвертого реактора на вертольоті. Я полетів разом з ними, і тепер мені у сні і наяву не дає спокою бачене: політ над четвертим реактором, ширяння над величезною білою мертвою будовою АЕС, яку поглинала сутінь, над смугастою біло-червоною трубою, над дзеркальною поверхнею неживого ставу-охолоджувача, звивистим річищем Прип'яті, химерним сплетінням дротів, опор, скупченням підсобних споруд, полишеною технікою. Як і в кожному спогаді, що ховається в глибинах часу, реальні форми поступово стираються, багато що втрачає свої чіткі обриси, але відчуття тривоги і болю лишається незмінним, таким, яким воно було в той літній надвечірній час. Припавши до ілюмінаторів, ми, пасажири МІ-8, пильно вдивлялися в магічну картину, що притягувала наші погляди: чорне сопло четвертого реактора, зруйновані конструкції, їхні уламки коло підніжжя. Після обльоту четвертого реактора, стоячи перед кіно— і телекамерами, Арманд Хаммер сказав:
"Я щойно повернувся з Чорнобиля. Побачене справило на мене таке враження, що мені важко говорити. Я бачив ціле місто — п'ятдесят тисяч жителів — і жодної людини. Порожньо. Будинки, великі будинки — все порожнє. Подекуди навіть білизна висить, люди не мали часу зняти її. Я спостерігав роботи, що ведуться по врятуванню реактора, аби не мати з ним більше проблем. Я хотів би, щоб кожна людина побувала тут, щоб побачила те, що бачив я. Тоді б ніхто не говорив про ядерну зброю. Тоді б усі взнали, що це самогубство цілого світу, і всі зрозуміли б, що ми повинні знищити ядерну зброю. Я сподіваюсь, що, коли містер Горбачов зустрінеться з містером Рейганом, він усе розкаже Рейгану і покаже фільм про Чорнобиль. А згодом, у майбутньому, коли Рейган приїде до Росії, я котів би, щоб він відвідав Київ і Чорнобиль. Хай і він побачить те, що бачив я. Тоді, гадаю, він ніколи не говоритиме про ядерну зброю".
Дивний це чоловік, Арманд Хаммер. Можливо, секрет його нев'янучої бадьорості полягає в тому, що він уміє вмить розслаблятися. Після того як наш вертоліт піднявся над Києвом, він одразу ж поринув у дрімоту. Доктор Гейл турботливо укрив його білим плащем. Та тільки-но прозвучало слово "Чорнобиль", цей старий мудрий чоловік ніби перемінився, зірко вдивляючись у зелений пейзаж під нами, по якому мирно повзла тінь нашого вертольота, наче примарна сінокосарка. Усе запримітив, навіть шістнадцятиповерхові будинки в Прип'яті, навіть білизну на балконах — усе застигле й протиприродне. А по дорозі назад знову заснув.
Увечері того ж дня Арманд Хаммер вилетів з Києва до Лос-Анджелеса.
А доктор Гейл із сім'єю залишився на кілька днів, щоб зустрітися з київськими колегами, відпочити в нашому місті, ознайомитися з його пам'ятками і музеями. Адже під час першого візиту до Києва 3 червня доктору Гейлу було не до того: мав проконсультувати групу хворих, що перебували на лікуванні в Київському рентгенорадіологічному й онкологічному інституті, у відділенні професора Л. П. Кіндзельського.
Я супроводжував доктора Гейла під час його першого відвідання КРРОІ. Доктор Роберт Пітер Гейл виглядає молодшим за свої сорок років (щоранку година обов'язкового "джогінгу" — бігу підтюпцем), смаглявий, зосереджений, небагатослівний, погляд його сірих очей уважно й допитливо зупиняється на співрозмовникові. Незважаючи на зовнішню сухість і типово американську діловитість, він дуже симпатичний і спілкуватися з ним приємно — так уважно, терпляче, зі знанням справи відповідає він на численні запитання кореспондентів. А ще він елегантний. На ньому незмінний темно-синій блейзер з золотавими ґудзиками, темно-червона краватка, сірі штани. І якось дуже смішно і зворушливо виглядали спочатку його босі п'яти: він носить черевики без закаблуків. Виявляється, це лос-анджелеська звичка — ходити босоніж: на батьківщині Гейла завжди тепло.
Перед тим, як увійти, ми всі — гість і його супровідники — наділи білі халати, шапочки і маски, зав'язали на ногах бахили. І раптом стали на диво схожі один на одного: не добереш, хто американець, хто москвич, хто киянин. Сім'я лікарів, об'єднана спільними інтересами врятування людства.
Я бачив, як уважно оглядав доктор Гейл хворих, як ставив запитання потерпілим і лікарям, вдумливо вивчав графіки з даними аналізів, розпитував про тонкощі застосованих київськими лікарями методик. Особливо його цікавили випадки пересадки кісткового мозку.
І в цьому нема нічого дивного. Адже Гейл — відомий спеціаліст у галузі пересадки кісткового мозку, професор Каліфорнійського університету, керівник клініки, голова Міжнародної організації по пересадці кісткового мозку. Київський професор Ю. О. Гриневич нагадав Гейлу, як був у нього в гостях у каліфорнійській клініці. Гейл, вислухавши тоді асистентів, які показали йому хворого, після деяких роздумів чітко і впевнено продиктував схему лікування і, звівши руку догори, проказав: "Помагай нам, Бог". Гейл усміхнувся, пригадавши ту зустріч, і його суворе обличчя зробилося раптом по-хлоп'ячому задерикувате. Дивлячись на київських хворих, виведених з тяжкого стану, він забобонно стукає пальцем по дерев'яному: якщо не поможе, то й не завадить.
Пізніше на моє запитання: у що він вірить? — доктор Гейл дуже серйозно відповів:
— У Бога. І в науку.
Тоді, в ті тривожні червневі дні, його візит до Києва був дуже короткий, і лічені хвилини відводились на розмови з пресою. Набагато вільніше почувався доктор Гейл у липні: наступного дня по від'їзді А. Хаммера американський лікар разом з дружиною Тамар, трирічним сином Іланом та дочками — семилітньою Шир і дев'ятилітньою Тал — поїхав до Київського інституту педіатрії, акушерства й гінекології, де гостей зустріла директор інституту академік АМН СРСР О. М. Лук'янова — голова українського відділення міжнародної організації "Лікарі світу за відвернення ядерної війни".
Тут, у цьому, мабуть, найсвятішому місці на землі — місці, де народжується нове життя, де йде боротьба за продовження роду людського,— діти доктора Гейла дуже швидко познайомились з маленькими пацієнтами, не відчуваючи жодних мовних чи ідеологічних перешкод, обмінялись подарунками, разом заспівали пісню "Хай завжди буде сонце". Потім маленька Тал грала на скрипці, а синьоока Шир шкодувала, що немає фортепіано,— вона також показала б своє вміння...
А доктор Гейл у цей час вів професійний діалог з педіатрами, акушерами й кардіохірургами. В реанімаційному відділенні ми довго стояли біля пластикових кувезів, підключених до складної техніки: тут лежали крихітні створіння, майбутні люди XXI століття, яким незнані ще були жодні атомні тривоги, що хвилюють нас сьогодні.
(Продовження на наступній сторінці)